1. Витоки культури і медицини Київської Русі.
Найдавніше держава східних слов'ян, відоме в історії як Київ-ська Русь, склалося в першій половині IX ст.
Витоки культури Київської Русі свя-зани з традиційною культурою слов'ян-ських племен (яка з розвитком дер-дарчі досягла високого рів-ня) і згодом була збагачена впли-яніем візантійської культури. Через Болгарію і Візантію надходили на Русь античні і ранні середньовічні руко-писи. На слов'янську мову їх перекладали монахи - найосвіченіші люди то-го часу. Ченцями були літописці Никон, Нестор, Сильвестр. Написані на пергаменті в епоху Київської Русі, ці книги дійшли до наших днів.
Перша бібліотека в Давньоруській державі була зібрана 1037 р кня-зем Ярославом Мудрим (1019-1054) - третім за старшинством сином князя Володимира. Її розмістили в Софійському соборі, спорудженому в Києві в 1036 р велінням Ярослава в ознаменування по-біди над печенігами на місці победоносен-ного бою.
Ярослав Мудрий всіляко способст-вовал поширенню грамотності на Русі, переписування книг і їх перев-ду на слов'янську мову. Сам він знав п'ять іноземних мов і "книгам старанний і шануючи (їх) часто і вночі і в дні". Його внучка Янка Всеволодівна в 1086 орга-нізовать при Андріївському монастирі першу жіночу школу. Про широке рас-рення грамотності в Стародавній Русі свідчать і численні берестяні грамоти, знайдені при ар-хеологіческіх розкопках стародавнього Нов-міста. Вони складалися не тільки бою-рами і князями, а й простими ремес-ленниками.
За Ярослава Мудрого Київська дер-жава досягла широкого міжнародного визнання. Митрополит Іларіон пі-сал в той час про київських князів: "Не в поганій країні були вони владиками, але в російській, яка відома і чутна у всіх кінцях землі".
Давньоруська держава існувала протягом трьох століть. Після смерті останнього київського князя Мстислава Володимировича (1125-1132) - сина Володимира Мономаха, воно рас-палось на кілька феодальних владе-ний. Настав період феодальної раз-дроблення, яка сприяла втрати політичної незалежності рус-ських земель в результаті навали та-тарно-монгольських орд під ватажок-ством хана Батия (1208-1255), онука Чингісхана.
2. Розвиток лікування в Київській Русі.
Народна медицина здавна роз-валась на Русі і була невід'ємною час-ма язичницької культури російського на-роду.
Аж до другої половини минулого століття, тобто протягом майже двох тисяч років історії нашої держави, народна медицина залишалася единст-венним доступним засобом підтримки здоров'я російського народу, бо, як зазначав у тій же лекції проф. Н.П.Загоскін: "Доступною для народних мас лікарської допомоги в нашому вітчизняному-стве не існувало аж до введення земських установ і тісно пов'язаного з ними виникнення земської медичні-ни".
Ще за часів язичництва Врачево-ня об'єднувало в собі і реальне знання цілющих сил природи, і віру в її диво-дієві таємниці. Серед врачевате-лей-язичників були волхви (так аж до XVII ст. Продовжували називати знахо-рей), відуни, відьми і відьми (від древнерусск. Відати - знати), чарівники, ча-рівниці і т.д. У народі вони вважалися посередниками між людиною і таїн-чими силами природи, які вміють звертати ці сили на користь (або на шкоду) людині. Всі разом вони представ-ляли собою жерців древньої дохристиянської Русі. У сферу їх діяль-ності входили: громадські маги-етичні дії, Лікарське знахарство, ворожіння про особисту долю і т.п. За порадою і допомогою до них зверталися прості люди і великі князі, наприклад, пер-вий князь Київський Олег (882-912).
Пізніше народних цілителів ста-ли називати лічця. Про них говориться в "Короткої Руській Правді" - древньої-шем з дійшли до нас зводі російських законів, який був складений за Ярослава Мудрого (в першій чверті XI ст.). Згодом "Руська правда" багаторазово переписувалася і доповнити-лась. В одному з її законів встановлювали-лась оплата праці лічця: людина, кото-рому була ким-небудь нанесена рана, мав право вимагати від кривдника 3 гривні пені і понад те - особливе винагороджені-ня того, хто буде лікувати цю рану ( "за образу 3 гривні, а Летцен винагорода "). У більш пізніх списках "Російської правди" це винагороду називається "лікувальним».
Свої лікарські пізнання і секрети лічця передавали з покоління в поко-ня, від батька до сина (так звані "сімейні школи").
У лікувальній практиці вони широко ис-пользовали різні засоби рости-ного, тваринного і мінерального походження. Так, великий популяр-ністю в народі користувалися ліки, приготовані з рослин: полину, кропиви, подорожника, багна, "злоненавістніка" (бодяги), цвіту липи, листя берези, кори ясена, ялівцевих ягід, а також цибулі, часник, хрону, березового соку і багато інших. Серед ліків тваринного походження особливе місце займали мед, сиру печінку тріски, кобиляче молоко і панти оленя. Прекрасним лікувальним ефектом володіли і природні засоби мінерального походження. При болях животі приймали всередину розтертий порошок камінь хризоліт. Для полегшення пологів жінки носили прикраси з яхонта. Відомі були цілющі властивості оцту і мідного купоросу, скипидару і селітри, "сірчаного каменю" миш'яку, срібла, ртуті, сурми та інших мінералів. Російський народ здавна знав також про цілющі властивості "кислої води". Її давньоруська назва, нарзан, що збереглося до наших днів, в перекладі означає "богатир-вода".
За порадою і допомогою зверталися до народних лікарям і прості люди і великі князі. Так, згідно з леген-дам, старці зцілили російського билинно-го героя Іллю Муромця, який трид-цять три роки сидів у селі Кара-Чаров. Давши йому випити "чарочку пітьіца медвяної", вони повернули богатирю колишню силу.
Згодом досвід народної медицин-ни був узагальнений в численних травниках і лікарських порадниках, які в сво-ем більшості були складені після прийняття на Русі християнства і широ-кого поширення грамотності. До со-ужалення, багато рукописні лечебники загинули під час воєн і інших бедст-вий.
До наших днів дійшло небагато чим більше 250 давньоруських травників і лікувально-ков. У них містяться описи засобів і прийомів російського народного Врачево-ня як часів християнської Русі, так і більш давнього язичницького періоду рус-ської історії.