Сосруко ріс швидко. Його ровесники ще лежали в колисках, а він уже бігав по двору і грав в Альчик. Ложем для нього була земля, ковдрою - небо, їжею - кремінь.
Діти, які харчувалися мозком кісток і медом гірських вуликів, боялися цього сильного, незвичайного хлопчика. Варто було їм розгнівати його, як він починав іскритися.
З деякого часу набридла маленькому Сосруко гра в Альчик, полюбилася йому кузня Тлепша, став він часто заходити до бога-коваля. Сказав йому одного разу Тлепш:
- А ну-ка, мій хлопчик, роздягнувши міхи.
Як роздув Сосруко міхи - вся кузня розвалилася, все, що було в кузні з заліза, піднялося в повітря, і тільки важка ковадло не зрушила з місця.
Тлепш спершу злякався, а потім зрадів. Вирішив він випробувати силу Сосруко:
- А ну-ка, мій хлопчик, спробуй витягти з землі мою ковадло.
Ковадло Тлепша була вбита так глибоко, що спиралася на сьоме дно землі. Тільки той іменувався Нартов, тільки того допускали нарти на свою пораду, на свою Хасу, хто міг хоча б трохи поворушити ковадло Тлепша.
Сосруко обхопив ковадло молодими руками, смикнув, але навіть не ворухнув її. Знову смикнув - і в інший раз не зміг її ворухнути. І в третій раз не зміг.
Сказав Тлепш скрушно:
- Ні, Сосруко, ти, видно, ще дитя, ще не ок реп. Вернись до матері, сиди біля теплого вогнища та гризи свій кремінь, -ранній тобі думати про нартських справах.
Коли Сосруко прийшов додому, побачила сатану, що син її похмурий і сумний. Він нічого не відповів на запитання матері, сів біля теплого вогнища, взяв кремінь і став в люті гризти його, і на всі боки летіли від кременю іскри.
На другий день, рано холодним ранком, хлопчик пробрався в кузню Тлепша до приходу господаря. Він обхопив руками величезну ковадло Тлепша і смикнув її. Ковадло заворушилася.
- На сьогодні з мене цього досить! - сказав Сосруко.-А тепер мені треба остудити себе.
Він спустився до річки, ліг на лід, і лід розтанув, тому що розжарений від роботи його булатний тіло. Лід розтанув, і серед зимових берегів шумно потекли весняні води.
На наступний ранок Сосруко знову пробрався в кузню до приходу господаря, знову обхопив величезну ковадло, рвонув -і витягнув її, вирвав її з сьомого дна землі. Він кинув ковадло біля входу в кузню і відправився додому.
Бог-коваль прийшов в кузню, але увійти в неї не міг: біля входу лежала ковадло. Наймогутніші богатирі Країни Нартов - і ті могли тільки трохи ворухнути її, навіть сам Тлепш був не в силах підняти її, і ось тепер вона лежала біля входу, і пил сьомого дна землі виднілася на її підставі. Тлепш вигукнув:
- З'явився в світі незвичайний, сильний чоловік! Земля ще не знала такої богатирської дива. О, Псатха, бог життя, нехай буде ця людина ві тязем добра, хай не буде він посланником зла, нехай початок його життя стане Дінцем поганих людей?
Коли Тлепш так говорив, наблизилися до його кузні троє братів-нартов.
- Так будеш ти вічно з вогнем! - Вітаю вали брати Тлепша.
- І вам я бажаю того ж! - відповів Тлепш.
- У нас велика суперечка. Суди нас, Тлепш, - почав старшій.-Ми, брати, народилися в один день: я-вранці, середній - в полудень, молодший - ввечері. Ми косимо сіно на високогірних луках, косимо дружно, по-братськи. І ось примічаємо, що молодший нас опе Режан. Чи стане він з нами в ряд, махне два-три рази косою, глядь - пішов далеко вперед. Поставимо його по зади, махне п'ять-шість разів косою, глядь - нагнав? І ми втікаємо від нього геть, а то він ще нас підков сит! "Ось який наш молодший!" - говорили ми. При знатися, я розлютився, та й середній теж розлютився.
- Як же не озлитися, - підхопив середній, - якщо молодший брат перемагає старших! Одного разу, Тлепш, було так. Опівдні це було. Встромили ми коси Косовище в землю і сіли в своєму курені обідати. Раптом бачимо - у молодшого коса впала ост риємо донизу і пішла сама косити. Зустрінуться їй на шляху дерева - дерева навпіл, наскочить коса на камені - каміння навпіл!
- Так ось у чому причина! - сказав Тлепш.- Не в брата, значить, сила!
- Так, не в мені сила, - підтвердив молодший брат.-Ми і вирішили: зробити з цієї коси добрий меч. Тільки затіяли ми суперечка: кому цей меч доста нется? Він повинен належати мені, чи не так, Тлепш?
Тлепш мовчки взяв у руки косу. А він пізнав його: вона була зроблена Дабечем, його вчителем. Перший нартський коваль викував цю косу для самого Тхаголеджа, бога родючості. Зрозумів Тлепш, що можуть посваритися брати через меча, і сказав трьом нартам:
- Я зроблю меч з цієї коси, але боюся, ПОССу рітесь ви через меча. А сварка - початок бійки, дра ка - початок ворожнечі, ворожнеча - початок загибелі. Коса ця дісталася вам від вашого батька, у кожного з вас - однакові права на неї, тому я вирішую так. Ві дитя, лежить біля входу моя ковадло, і я не можу увійти в кузню. Потрібно перенести ковадло на колишнє ме сто і увігнати її на колишню глибину. Хто впорається з цим - тому дістанеться меч, який я зроблю з вашої коси. Чи згодні?
- Згодні, - відповіли брати-нарти.
- А коли згодні, візьміться за справу! - вос клікнув Тлепш. - Нехай почне старший.
Старший обхопив ковадло, смикнув, але ворухнути її не зміг. Знову смикнув - нічого не вийшло. І в третій раз нічого не вийшло.
Підійшов до ковадла середній брат. Смикнув - ні, не зміг ворухнути її. Знову смикнув - не поворухнувся ковадло. Втретє смикнув - трохи поворушив ковадло.
Підійшов молодший брат. Смикнув раз - поворушив ковадло. Смикнув знову - підняв її трохи. Смикнув втретє - переніс її на один крок і впав разом з нею на землю.
- І тобі не під силу підняти мою нако вального, - сказав Тлепш.- Втратили ви, брати, право на меч.
- Що могли, то виконали, - відповідали братья.- Слово нарта - міцніше сталі. Бути, Тлепш, по-твоєму. Шкода, а що поробиш? Видно, жодному з нас не судилося володіти хорошим мечем.
В цей час до кузні наблизився Сосруко. Він давно вже поглядав здалеку на братів, коли вони намагалися підняти ковадло. Хлопчик звернувся до Тлепшу:
- Дозволь мені, Тлепш, випробувати свою силу.
Старший брат не дав Тлепшу відповісти і крикнув:
- Чого тобі тут пробувати? Іди, спробуй смак материнського молока!
Середній брат підхопив:
- Надірвешся, малюк, кишка у тебе тонка. Іди додому!
І молодший зареготав:
- Хо-хо-хо! Чи давно ти вилупився? Іди, испр буй свою силу на Просяному чуреки!
Сосруко розлютився. Він підбіг до ковадла, обхопив її, рвонув, підняв, відніс на колишнє місце і увігнав в землю. Так увігнав, що підстава ковадла пройшло крізь сьоме дно землі, пройшло крізь восьме дно і вперлося в дев'ятому, а Сосруко, навіть не глянувши на трьох братів, пішов додому, до матері.
- Ось це малюк! - подивувалися брати і Поклен лись розповісти на Хасе Нартов про бачене диво. Тлепшу до того припала до душі їх клятва, що він сказав їм:
- Брати-нарти! На честь нинішнього дива я ви кую кожному по мечу з хорошої сталі. А з цієї коси Дабеча, зробленої для самого бога плодоро дія, я зроблю меч і вручу його гідному з нар тов. Хто з вас першим прийде вранці до моєї кузні, той і отримає свій меч. Чи згодні?
- Згодні, мудрий Тлепш! - зраділи брати. Вони скочили на коней і поскакали на Хасу Нартов, щоб проспівати там славу Новій Людині - Сосруко. А Тлепш почав кувати мечі з добірної стали.
За три дні скував Тлепш три меча і роздав їх братам-нартам. Після цього Тлепш дев'ять днів і дев'ять ночей не виходив з кузні, дев'ять днів і дев'ять ночей він кував меч з коси бога родючості.
Викував славний меч, він повісив його в своїй кузні.
Сосруко сидів біля вогнища, нудячись від неробства.
- Чому ти такий нудний, мій хлопчик? - співчутливо запитала його сатаною.
- Якщо не мені нудьгувати, то кому ж? - відповів Сосруко. - Немає в мене ні друзів, ні доброї справи. Сиджу ось у вогнища та золу розгрібати. Собаці нашей- і тієї можна позаздрити: справою зайнята, чужих не пускає, на перехожих гавкає. А я сиджу без діла, і немає у мене того, чому справа роблять.
- Син мій єдиний, та станеш ти найсильнішим з дітей землі! - вигукнула Сатаней.- Ти ще молодий, рано тобі ворогів наживати, тому і друзів у тебе немає поки. Та й де я візьму друзів для тебе? Все нарти змужніли, немає серед них тобі ровесника, а ті, що є, ще в колисках лежать.
- Матушка, - сказав Сосруко, - не простої одного я шукаю, не діти нартов потрібні мені в друзі. Мені потрібен такий друг, що не притупився б в бран ном справі, що не запнувся б в швидкому бігу!
Сатанів зрозуміла слова свого Сосруко і пішла до Тлепшу, поскаржилася богу-ковалю:
- Син мій не дає мені спокою. Загорівся він же ланіем побродити по світу, пізнати все дороги, усі стежки Країни Нартов. Вимагає він коня і меча. Порадь, Тлепш, як мені бути? Боюся я, що молодий ще мій хлопчик, що не зміцнів ще!
Тлепш звернув до неї своє обличчя, на якому грали відблиски полум'я, і прогримів:
- Ти помиляєшся, Сатанів, твій син - в рас розквіті сил. Обличчям він хлопчик, це вірно, зате душа його - душа чоловіка. Якщо захотілося йому зазнати всі дороги, всі стежки Країни Нартов, то нехай від спрямовується в дорогу. Якщо йому потрібен меч - прийшли хлопчика до мене.
Коли Сосруко, сяючий і щасливий, вбіг в кузню, Тлепш запитав його:
- Який тобі потрібен меч?
- Мені потрібен такий меч, щоб він був не довжин ний і не короткий, щоб він без промаху разив ближніх ворогів і наводив жах на далеких вра гов, - відповідав Сосруко.
Тоді Тлепш зняв зі стіни меч, спрацьований з коси бога родючості, вручив цей меч маленькому Сосруко і сказав:
- У Країні Нартов тільки ти гідний носити його, - носи ж його з честю!
- Так триватимуть твої роки, Тлепш! - восклік нул Сосруко. - Клянуся, я не зганьблю меча, срабо танного тобою з коси!
- Що тобі ще треба, в чому ще потребуєш?
- Коня б мені, Тлепш!
- Знай: є хороший кінь у Сатані. Скажи своїй матері, що я благословив тебе в дорогу, і вона дасть тобі коня.
Сосруко побіг додому, притискаючи до стегна меч Тлепша. Побачила Сатанів свого хлопчика, побачила меч Тлепша на його стегні і сказала ласкаво і сумно:
- Знаю, знаю, що тобі потрібно, мій хлопчик! Якщо вже визнав тебе Тлепш гідним благород ного меча, то я дам тобі коня. Підемо!
- Сосруко, світло мій! Якщо ти зможеш отва лити абра-камінь і увійти в печеру, то знайдеш там коня. Якщо ти зможеш сісти на цього коня, - він бу дет твоїм.
Хлопчик одним ривком відкинув абра-камінь, увійшов до печери. Його оглушило на мить шалений іржання коня, засліпили на мить іскри, що летіли від кременистої грунту, тому що кінь злобно стукав копитами. Здавалося - рухнула гора, здригнувся весь світ!
Сосруко, по нартський звичаєм, підійшов до коня з лівого боку, але кінь піднявся на диби і кинувся на хлопчика, щоб убити його одним ударом копит. Тоді Сосруко підійшов до нього з правого боку, а й тут кінь не підпустив його до себе. Сатанів прошепотіла:
- Світло мій Сосруко, тому кінь тебе не під пускає до себе, що не визнає в тобі зрілого чоловіка.
Як закипів від цих слів Сосруко, як підстрибнув, як схопився одним стрибком на хребет коня, як вхопився за гриву, як скрикнув: "Ей, джигіти, стережіться!" - і поскакав по ущелині.
- Горе мені, - благала бідна Сатанів, - кінь вб'є мого синочка!
Але не встигла мати поглянути услід своєму синові, як злетів кінь, подібно зірці, і, подібно до зірки, зник за хмарами. Там, в піднебессі, кінь вирішив скинути з себе вершника, щоб він впав на землю і розбився. Чого тільки не виробляв кінь! І на диби вставав в повітрі, і вниз головою кидався в безодню, і знову піднімався вгору, і скакав догори ногами, а Сосруко все тримався за його гриву, не падав.
Тоді кінь кинувся з небаченої висоти те місце океану, де зливаються бурхливі хвилі семи морів: сподівався кінь, що сильні удари хвиль зметуть з його хребта маленького вершника. Але не тут-то було: Сосруко міцно тримався за гриву коня, не падав!
Тоді кінь поскакав по крутих обривів, по скелястих круч, по темних ущелинах, вирішив пролетіти крізь то гірське кільце, крізь яке лише ластівка пролітала. Думав кінь: "Тепер-то вершник впаде!" Але не тут-то було: хлопчик міцно тримався за гриву, не падав!
На сьому добу шаленого бігу кінь втомився. Крикнув Сосруко:
- Ну, ну, чіпати! Якщо тобі вже набридло рез витися, то мене лише тепер запал охопив!
Але кінь не слухався вершника, стояв на місці, важко дихаючи, і пар з його ніздрів стелився по кущах кизилу. Тоді Сосруко нарізав кизилових гілок і обламав їх про спину коня. І тут кінь заговорив:
- Клянуся Амишем, богом тварин, буду я твоїм вірним конем, якщо ти станеш справжнім Нартов!
- Якщо так - чіпати! - наказав Сосруко і поскакав додому.
Сатанів вибігла назустріч юному вершникові. Сльози радості блищали на її очах. Вона вигукнула:
- Син мій, світе мій, я вже оплакувала твою ги бель!
Сосруко спішився, прив'язав коня до конов'язі і сказав:
- Матушка, що не оплакуй мене, а готуй мені дорожні припаси. Приготуй їх стільки, щоб але сить їх було не важко, а вистачило б надовго. Ду маю, що пора мені відправитися в далеку дорогу, зазнати людський світ.
Так говорив Сосруко, а Сатану дивилася на нього, і обличчя її сяяло гордістю і щастям.