«Я радий брати участь з вами сьогодні в подію, яке увійде в історію як наймасштабніша демонстрація на підтримку свободи в історії нашої країни. Сто років тому великий американець, в символічній тіні якого ми стоїмо зараз, підписав «Прокламацію про звільнення рабів». Цей документ, що має величезне значення, став променем надії для мільйонів чорношкірих рабів, які знемагали від спека висушує душу несправедливості. Він став несучої радість зорею, якій судилося покласти край довгої ночі ув'язнення.
Але сто років по тому ми повинні з жалем визнати, що темношкірі досі не здобули свободу. Сто років потому негри все ще закуті в кайдани сегрегації і ланцюги дискримінації. Сто років потому негри живуть на острові злиденності посеред безмежного океану процвітання. Сто років потому негри все ще туляться в кутку американського суспільства і в своїй країні відчувають себе ізгоями.
Тому ми зібралися тут сьогодні, щоб підкреслити жахливість ситуації. Можна сказати, що ми прибули до столиці нашої країни перевести в готівку чек. Коли батьки-засновники нашої республіки створювали величний текст Конституції і Декларації Незалежності, вони підписували вексель, який повинен був передаватися з покоління в покоління кожному американцеві. Цей вексель був запорукою того, що кожному будуть забезпечені права на «Життя, Свободу і право на пошук Щастя».
Сьогодні очевидно, що Америка не виконала своїх зобов'язань за векселем по відношенню до чорношкірих громадян. Знехтувавши недоторканне зобов'язання, Америка видала неграм чек, який не можна перевести в готівку через «нестачу коштів на рахунку». Але ми відмовляємося вірити в те, що банк справедливості припинив платежі. Ми відмовляємося вірити в те, що в сховищах можливостей нашої нації недостатньо коштів. Тому ми прийшли отримати по чеку, який зможе на першу вимогу забезпечити нас багатствами свободи і гарантією справедливості.
Також ми зібралися в цьому священному місці, щоб нагадати Америці про невідкладність ситуації. Чи не час остигати або приймати заспокійливе у вигляді поступових реформ. Час піднятися з похмурою, занедбаної долини сегрегації і ступити на залиту сонцем дорогу до расової справедливості. Час допомогти нашій нації вибратися з сипучих пісків расової несправедливості на твердь братства. Час втілити в життя справедливість для всіх чад Божих.
Нехтування невідкладність ситуації може згубно позначитися на країні. Це спекотне літо законного протесту чорношкірих не закінчиться, поки не настане дає сили осінь свободи і рівності. 1963 рік - не кінець, а початок. Тих, хто сподівається на те, що неграм потрібно було випустити пар і тепер вони заспокояться, чекає жорстоке пробудження від сну, якщо країна повернеться до своїх повсякденних справ.
Не буде ні спокою, ні відпочинку Америці, поки чорношкірим не будуть надані громадянські права. Буря протесту буде стрясати фундамент нашої нації, поки не настане ясний день справедливості.
Але я повинен сказати моєму народу, що стоїть на теплих щаблях, що ведуть в Палац правосуддя: в боротьбі за наше законне місце ми не повинні чинити протиправні дії. Не будемо тамувати спрагу свободи осушуючи чашу жовчі і ненависті. Ми повинні завжди вести боротьбу грунтуючись на принципах порядку і гідності. Ми не повинні дозволити нашому творчому протесту перетворитися в фізичне насильство. Знову і знову нам потрібно стати вище, відповідаючи на фізичну силу силою духу.
Нова, дивовижна войовничість, яка поглинула співтовариство темношкірих, не повинна привести нас до недовіри до всіх білим людям, так як багато хто з наших білих братів, як показує їх присутність тут сьогодні, прийшли до усвідомлення того, що їх доля тісно пов'язана з нашою долею. Вони усвідомили, що їх свобода нерозривно пов'язана з нашою свободою. Ми не можемо йти на самоті. І ступаючи вперед, ми повинні дати слово, що ми будемо йти далі. Назад повертати не можна.
Деякі запитують борців за громадянські свободи: «Коли ж ви заспокоїтеся?» Ми не заспокоїмося, поки чорні стають жертвами невимовного насильства з боку поліції. Ми не заспокоїмося, поки наші тіла, втомлені з дороги, не можуть знайти притулок в мотелях на трасах і в готелях міст. Ми не заспокоїмося, поки основна переміщення негрів - з малих гетто в більш велике. Ми ні за що не заспокоїмося, поки гідність і особистість наших дітей ображають написи «Тільки Для Білих». Ми не можемо і не будемо заспокоюватися, поки чорношкірий в Міссісіпі не має права голосувати, а чорношкірий в Нью-Йорку вважає, що йому нема за що голосувати. Ні, ні, ми не заспокоюємося і не заспокоїмося, поки вода не потече суд, а правда - як сильний потік.
Я знаю, що деякі з тих, хто прийшов пройшли через скорботу і спокуси. Хтось тільки вийшов з тісних тюремних камер. Хтось прийшов з місць, де в пошуках свободи вони були повалені буревієм переслідувань і вихорами жорстокості поліції. Ви - ветерани творчого страждання. Продовжуйте працювати і знайте, що незаслужені страждання спокутують гріхи.
Повертайтеся в Міссісіпі, повертайтесь до Алабами, повертайтесь до Джорджії, повертайтеся до Луїзіани, повертайтеся в нетрі і гетто наших північних міст, знаючи, що так чи інакше ситуація може і буде змінена.
Та не загрузнемо ми в долині відчаю. Я скажу вам сьогодні, мої друзі, що незважаючи на сьогоднішні труднощі і розчарування, у мене є мрія. І ця мрія глибоко корінням сягає в американську мрію.
Я мрію, що одного разу наша країна підніметься і буде жити відповідно до істинним значенням її переконань - ми вважаємо ці істини очевидними: що всі люди створені рівними.
Я мрію. що одного разу на червоних пагорбах Джорджії сини колишніх рабів і колишніх рабовласників зможуть розділити братську трапезу.
Я мрію, що одного разу навіть штат Міссісіпі, пустельний штат, ізнивающій від спека несправедливості і гноблення, стане оазою свободи і справедливості.
Я мрію, що одного разу четверо моїх дітей будуть жити в країні, де про них будуть судити не за кольором шкіри, а виходячи з їх особистості.
Я мрію сьогодні!
Я мрію, що одного разу в Алабамі, що кишить расистами, з губернатором, який бризкає висловлюваннями про втручання і анулювання; одного разу там, в Алабамі, чорношкірі хлопчики і чорношкірі дівчинки зможуть взятися за руки з білими хлопчиками і білими дівчатками, як брати і сестри.
Я мрію сьогодні!
Я мрію, що одного разу піднесуться долини, знизяться пагорби і гори, рівниною стануть яри, криве стане прямим, і Слава Господня з'явиться світові, і все живе побачить її.
Це наша надія. З вірою в неї я повернуся в південні штати. З цією вірою ми зможемо висікти з брили відчаю камінь надії.
З цією вірою ми зможемо з какофонії розбіжностей створити симфонію братерства. З цією вірою ми зможемо працювати разом, молитися разом, боротися разом, сідати в тюрму разом, боротися за свободу разом, знаючи, що одного разу ми будемо вільні.
Настане день, настане день, коли всі чада Божі проспівають, вкладаючи новий сенс: "Країна моя, тобі, / свободи край, / я гімн співаю. / Вітчизна для дідів моїх, / Притулок для мандрівника, / Нехай з кожного пагорба / Свободи буде чути дзвін. »І якщо судилося Америці стати великою нацією, то це трапиться.
І тому нехай голос свободи звучить з вершин високих пагорбів Нью-Гемпшира.
Нехай голос свободи звучить з могутніх гір Нью-Йорка.
Нехай голос свободи звучить з висот Аллеганских гір Пенсільванії!
Нехай голос свободи звучить зі снігових вершин Скелястих гір Колорадо.
Нехай голос свободи звучить з жіночних піків Каліфорнії.
Але це не все.
Нехай голос свободи звучить з гори Стоун-Маунтін в Джорджії.
Нехай голос свободи звучить з гори Лукаут-Маунтін в Теннессі. Нехай голос свободи звучить з кожного пагорба і купини Міссісіпі. Нехай з кожного пагорба свободи буден чути дзвін!
І коли це станеться, коли ми дозволимо свободі звучати, коли ми дозволимо їй звучати в кожному селищі, в кожному селі, в кожному штаті і кожному місті, ми зможемо наблизити день, коли всі чада Божі, чорні і білі, євреї та неєвреї, протестанти і католики, зможуть узятися за руки і проспівати слова зі старого негритянського релігійного гімну: «Вільні нарешті! Вільні нарешті! Дякую, Боже, ми вільні нарешті! »»
Вам також може бути цікаво:
нові переклади
