Російська народна казка.
Жив-був на полі сіренький Зайчик, та жила Лисичка-сестричка.
Ось як пішли заморозки, став Зайка линяти, а як прийшла зима студена, з хуртовиною та зі сніговими заметами, Зайка з холоду і зовсім побілів, і надумав він собі хату будувати: наносив лубочков і давай городити хатину.
Побачила ця Лиска і каже:
- Ти, косенько, що це робиш?
- Бачиш, від холоду хату строю.
«Bішь, який винахідливий, - подумала Лиса, - давай-ка і я побудую хату - тільки чи не лубочний будиночок, а палати, кришталевий палац!»
Ось і почала вона лід тягати да хату класти.
Обидві хати встигли разом, і зажили наші звірі своїми будинками. Дивиться Лиска в крижане віконечко та над Зайчиком посміюється: «Бач, чернолапотнік, яку халупу змайстрував! Чи то справа моя: і чиста, і світла - ні дати ні взяти кришталевий палац! »
Лисиці зимою все було добре, а як прийшла весна по взимку і стала сніг зганяти, землю пригрівати, тут Ліскін палац і розтанув та водою під гору втік. Як Ліске без дому бути? Ось підкараулила вона, коли Зайка вийшов зі своєї хати погуляти, підсніжних травички, заячою капустки пощипати, прокралася в ЗаЙкИнА хату і влізла на піл.
Прийшов Зайчик, торкнуло в двері - замкнені. Почекав трохи і став знову стукати.
- Хто там? - закричала Лиса товстим голосом.
- Це я, господар, сірий Зайчик, пусти мене, Лисонька.
- Забирайся, не пущу, - відповідала Лиса.
За почекав Зайка та й каже:
- Годі, Лисонька, жартувати, пусти, мені вже спати хочеться.
А Лисиця у відповідь:
- Стривай, косою, ось як я вискочу, так вистрибну, піду тебе трясти, тільки шматки за вітром полетять!
Заплакав Зайчик і пішов світ за очі. Зустрівся йому сірий вовк.
- Здорово, Зайка, про що ти плачеш, про що бідкаєшся?
- А як же мені не тужити, що не сумувати: була у мене хата луб'яна, у Лисиці крижана. Лисяча хата розтанула, водою пішла, вона мою захопила, та й не пускає мене, господаря!
- А ось постій, - сказав Вовк, - ми її виженемо!
- Навряд чи, Волченька, виженемо, вона міцно засіла!
- Я не я, коли вижену Лисицю! - загарчав Вовк.
Ось Зайчик зрадів і пішов з Вовком гнати Лисицю. Прийшли.
- Гей, Лиса Патрикеевна, вибирайся з чужої хати! - закричав вовк.
А лисиця йому з хати у відповідь:
- Стривай, ось як сльозу з печі, та вискочу, так вистрибну, та піду тебе тріпати, так тільки шматки за вітром полетять!
- Ой-ой, яка сердита! - загарчав Вовк, підібгав хвоста і втік в ліс, а Зайчик залишився плакати в поле.
Йде Бик.
- Здорово, Зайка, про що тужішь, про що плачеш?
- А як же мені не тужити, що не сумувати: була у мене хата луб'яна, у Лисиці крижана. Лисяча хата розтанула, вона мою захопила, та ось і не пускає мене, господаря, додому!
- А ось постій, - сказав Бик, - ми її виженемо.
- Ні, Биченька, навряд вигнати її, міцно засіла, вже її Вовк гнав - не вигнав, і тобі, Бикові, що не вигнати!
- Я не я, коли не вижену, - замугикав Бик.
Зайчик зрадів і пішов з Биком виживати Лисицю. Прийшли.
- Гей, Лиса Патрикеевна, іди геть із чужої хати! - промимрив Бик.
А Лисиця йому у відповідь:
- Стривай, ось як сльозу я з печі, та піду тебе, Бика, тріпати, так тільки шматки за вітром полетять!
- Ой-ой, яка сердита! - замичал бик, закинув голову і давай тікати.
Зайчик сів збоку купини і заплакав.
Ось йде Мишка Ведмідь і каже:
- Здорово, косою, про що тужішь, про що плачеш?
- А як же мені не тужити, що не сумувати: була у мене хата луб'яна, а у Лисиці крижана. Лисяча хата розтанула, вона мою захопила, та й не пускає мене, господаря, додому!
- А ось постій, - сказав Ведмідь, - ми її виженемо!
- Ні, Михайло Потапич, навряд її вигнати, міцно засіла. Вовк гнав - не вигнав. Бик гнав - не вигнав, і тобі не вигнати!
- Я не я, - заревів Ведмідь, - коли не виживу Лисицю!
Ось Зайчик зрадів і пішов, підстрибуючи, з Ведмедем додому гнати Лисицю. Прийшли.
- Гей, Лиса Патрикеевна, - заревів Ведмідь, - забирайся геть з чужої хати!
А Лисиця йому у відповідь:
- Стривай, Михайло Потапич, ось як сльозу з печі, та вискочу, так стрибну, та піду тебе, клишоногого, тріпати, так тільки шматки за вітром полетять!
- У-у-у, яка люта! - заревів Ведмідь, та й пустився впрітруску бігти.
Як бути зайцю? Став він Лисицю просити, а Лиса і вухом не веде. Ось заплакав Зайчик і пішов світ за очі і зустрів когута, червоного Півня, з шаблею на плечі.
- Здорово, Зайка, яке поживаєш, про що тужішь, про що плачеш?
- А як же мені не тужити, що не сумувати, коли з рідного попелища зганяють? Була у мене хатинка луб'яна, а у Лисиці крижана. Лисяча хата розтанула, вона мою зайняла, та й не пускає мене, господаря додому!
- А ось постій, - сказав Півень, - ми її виженемо!
- Її Вовк гнав - не вигнав, її Бик гнав - не вигнав. Ведмідь гнав - не вигнав, де вже тобі впоратися!
- Спробуємо, - сказав Півник і пішов з Зайцем виганяти лисицю. Як прийшли вони до хатинки. І заспівав півень хвилі:
Йде когут на п'ятах,
Несе шаблю на плечах,
Хоче Ліски зарубати,
Собі шапку пошити, -
Виходь, Лиса, пожалій себе!
Як зачула Лиса Пєтухову загрозу, злякалася, та й каже:
- Почекай, Півник, золотий гребінець, шовкова борідка!
А Півень кричить:
- Кукуріку, всю порубаю!
Ось Лиса просить тоненьким, масленим голоском:
- Петрику, Півник, пожалій старі кісточки, дай мені Шубєнков накинути!
А Півень, стоячи біля дверей, знай собі кричить:
Йде когут на п'ятах,
Несе шаблю на плечах,
Хоче Ліски зарубати,
Собі шапку пошити, -
Виходь, Лиса, пожалій себе!
Нічого робити, нікуди діватися Лисиці. Прочинила двері, та й вискочила. А півень оселився з Зайчиком в його хатинці, і стали вони жити, та бути, так добро збирати.