- Чи не одні дуги самохідними гнуться. І постоли такими плетуться, і дошки такими пиляються, і горщики ліпляться.
Міцно з того дня задумалися брати. Задумалися і за справу взялися.
Чи багато, хіба мало днів пройшло, тільки став пиляти старший брат самохідні дошки, а середній самохідні горщики обпалювати.
З-під пилки дошки рвуть. Горщиках після випалу охолонути не дають.
Ну, а про постоли вже й говорити нема чого.
У великій пошані брати зажили. Дзвінко у них справа пішла, самохідно. А як воно у вас йде - вам краще знати. А я чогось не знаю, того не знаю.
Без батька Тиша ріс, в бідності. Ні кола, ні двора, ні курки. Тільки клин батьківській землі залишився. За людям Тиша з матір'ю ходили. Мучилися. І нізвідки ні на яке щастя надії у них не було. Зовсім мати з сином руки опустили:
- Що робити? Як бути? Куди голову прихилити?
О четвертій струмка сльози течуть, в два голоси голосять. І є від чого. Тільки виття та ниття ніколи справи не допомагали. Так їм і сказала одна старушоночка і порадив до коваля Захару сходити.
- Він, - каже, - все може. Навіть щастя кує.
Як почула це мати, до коваля кинулася:
- Захар, ти, кажуть, можеш моєму нещасному синові щастя викувати.
- Що ти, вдова! Людина сама своєму щастю коваль. Посилай сина в кузню. Може бути, і скує.
Прийшов Тиша в кузню. Поговорив з ним коваль і каже:
- Твоє щастя, хлопець, в золотом цвяху. Золотий цвях скуешь, і він сам тобі щастя принесе. Ти тільки допомагає йому.
- Дядьку Захар, та я ж ніколи не ковивал!
- І я, - каже коваль - не ковалем народився. Роздувай горн.
Став коваль показувати, як горн роздувати, як міхи качати, як вугілля підсипати, як залізо вогнем м'якше, як кліщами поковки брати. Не відразу у Тихона справа пішла. І руки ломить, і ноги болять. Спина вечір хай не розгинається. А коваль за батька йому полюбився. Та й Тиша коваля по руці припав. Не було у коваля сина, тільки дочка. Та й та така нероба краще не згадувати. Звідки їй без матері умільці бути? Ну, да не про неї поки мова.
Прийшов час, Тиша за молотобійця став.
Взяв якось коваль старий шкворень і каже:
- Тепер давай з нього золотий щасливий цвях кувати.
Ковал Тиша цей цвях тиждень, іншу, і з кожним днем цвях краше ставав. На третій тиждень коваль говорить:
- Чи не перекувати б, Тихон! Щастя міру любить.
Не понял Тиша, до чого такі слова коваль говорить. Не до них йому було. Дуже йому цвях полюбився. Око з нього не зводить. Одне гірко - згас золотий цвях. Охолов. Потемнів.
- Не горюй, Тиша, позолотеет, - каже коваль.
- А коли він позолотеет, дядечко Захар?
- Тоді позолотеет, коли ти йому даси все, що він просить.
- Нічого він, дядьку коваль, не вимагає.
- Це так, дядьку Захар. Гвоздь куди-небудь вбити треба. Тільки у що, дядечко Захар, його вбити? У нас ні кола, ні двора, ні воріт, ні тину.
Коваль думав-думав, тер-тер лоб та й сказав:
- А ти вбий його в стовп.
- А стовп де взяти?
- У лісі вирубай та в землю вкопали.
- А я ж зроду не рублівал, і сокири у мене немає.
- Так адже ти і не ковивал зроду, а он який цвях скував. І сокиру скуешь. І дерево їм вирубаєш.
Знову засопів-задихав ковальський міх, іскри полетіли. Не відразу, ні з маху, а через три дні викував хлопець сокиру - і в ліс. Облюбував Тиша сосенку і ну рубати. Не встиг бідолаха і кору перетнути, як схопив його лісник:
- Ти навіщо, злодій-розбійник, ліс рубаєш?
Тиша на це по-хорошому відповів, хто він, і звідки, і для чого йому потрібен сосновий стовп.
Лісник бачить, що перед ним не злодій, чи не розбійник, а вдови син, коваля Захара виученик.
- Ось що, - каже, - коли тебе коваль навчив, як золотий цвях скувати, і я тобі допоможу. Іди в ліс, ділянку вирубай, за роботу стовп отримаєш.
Нічого не вдієш, пішов Тиша в ліс. День рубав, два рубав, на третій день ділянку вирубав. Стовп отримав, на батьківську землю його зніс. А земля бур'яном, полином, репейніком заросла. Нікому працювати на ній було. Притягнув Тиша стовп, а вкопати його нічим.
- Так навіщо тобі про лопату сумувати! - каже йому мати. - Гвоздь скував, сокиру скував - невже лопату не загнеш?
Дня не минуло, змайстрував Тиша лопату. Глибоко вкопав стовп, щасливий цвях забивати почав. Невеликий працю цвях вбити. Коли свою сокиру, а у сокири такий обух, що танцювати на ньому можна. Вбив цвях Тиша і чекає, коли він золотеть почне. День чекає, два чекає, а цвях не тільки не золотеет, а буреть починає.
- Мамонька, глянь-ка, його ржа їсть. Видно, він чогось ще просить. Треба до коваля збігати.
Прибіг до коваля, все як є розповів, а той на це і говорить:
- Не може бути цвях без діла вбитий. Всякий цвях свою службу нести повинен.
- А яку, дядечко Захар?
- Сходи до людей і подивись, як їм цвяхи служать.
Пішов Тиша по селу. Бачить - одними цвяхами тес пришивають, іншими, самими тоненькими, дрань на дахах прихоплюють, на треті, на найбільші, збрую, хомути вішають.
- Не інакше, матінко, на наш цвях хомут треба повісити. Не те ржа все моє щастя з'їсть.
Сказав так Тиша і відправився до лимарі.
- Лимар, як хомут заробити?
- Це нікчемна справа. Попрацюй у мене до сінокосу, а від сінокосу до снігу. Ось тобі хомут і збруя буде.
- Гаразд, - каже Тихон і залишився у шорника.
А шорник теж з Кузнєцової породи був. Обтяжувати Тишу не обтяжував, а й без діла сидіти не давав. Те колодки для хомутів велить прістрогать, то дровець наколоти, то десятину пропахати. Не всі відразу виходило. Важкувато було, а від хомута відступитися боязно. Не може бути цвях без діла вбитий. Прийшов час - прийшов розрахунок. Отримав Тихон найкращий хомут і повну збрую. Приніс це все і повісив на цвях.
- золото, мій цвях! Все для тебе зробив.
А цвях, як живий, насупився з-під капелюшка, мовчить і не золотеет.
Тиша знову до коваля, а коваль знову своє:
- Не може хороший хомут зі збруєю даремно на цвяху висіти. Для чогось висить хомут.
- У людей спробуй.
Не став більше Тиша у людей катувати, задумався. Надовго задумався про коня. Думав, думав та й надумав.
Рубати він тепер міг, шорнічать теж умів, ну, а вже про ковальство і говорити нема чого. «Золотого цвяха, - вирішив про себе Тихон - не ську, а підручним стояти не оробей».
Попрощався з матір'ю і пішов коня заробляти.
Року не пройшло - прискакав Тихон на своєму коні в рідне село.
Народ не намилується:
- Ах, який кінь! І звідки йому таке щастя?
А Тиша мало на кого дивиться, до стовпа підвертає.
- Ну, цвях, тепер у тебе - хомут, у хомута - кінь. Золото!
А цвях як був, так і є. Тут Тихон хоч і тихим був, а накинувся на цвях:
- Ти що, іржава твоя капелюшок, наді мною знущаєшся!
А на ту пору біля стовпа коваль трапився:
- Ну що тобі, Тихон, безсловесний цвях сказати може? Чи не золотеет значить, ще чогось просить.
- Мислене Інша справа, щоб стовп, цвях, хомут та кінь під дощем мокли!
Став Тиша стовп дахом покривати. Покрив, а цвяхи не золотеет. «Видно, мало йому одного даху», - вирішив про себе Тиша і взявся стіни рубати. Тепер-то вже він все міг.
Довго чи коротко рубав Тиша стіни, а цвях як був, так і є.
- Так позолотеешь ти коли-небудь? - крикнув у серцях Тихон.
- позолота. Обов'язково позолотою.
У Тихона очі на лоб полізли. До цієї пори цвях мовчав, а тут на заговорив! Видно, справді не простий він скував цвях. А то, що коваль в цей час на даху лежав, Тихону невтямки. Молодий ще був, не навчився ще казки, як горіхи, розкушувати та ядра з них вибирати. Зі шкаралупою ковтав.
- Чого ж тобі ще, цвях, треба?
На це замість цвяха кінь Тихіше відповідь проржала:
- І-і-хи-хи ... Як мені жити без сохи. І-і-і ...
- Та ти, Буланко, що не жита так жалібно. Якщо вже я тебе заробив, так соха буде. Сам леміш ську і оглобелька витешу.
Скував, витесав, поперечки налагодив, а на цвях не йде дивитися. Не до того якось стало. Інше в голову ввійшло.
Коли цвях хомут попросив, хомут - коня, кінь - соху, треба думати, соха ріллю запросить.
Запріг Тихон коня в соху. Кінь ірже, соха пласт ріже, орач пісеньки наспівувати. Народ в поле висипав, на Тишу дивиться. Матері дівок-наречених вперед себе випихають. Авось яка сподобається. І Кузнєцова дочка тут же, на ріллі. Так і ходить за ним, як галка по борозні. Нечесана, немита.
- Тішенька, візьми мене заміж! Допомагати тобі стану.
Тихон навіть кинувся від цих слів. Соха в сторону вильнула. Кінь не по-хорошому озиратися почав, Кузнєцова страховиська лякається ...
- У своєму ти розумі, лякало? - каже їй Тихон. - Кому ти така потрібна! Хіба на город - ворон лякати. Так у мене ще й городу немає.
- Я тобі дам до город, а сама потім пугалом стану, тільки б бачити тебе, Тішенька ...
Безглуздими здалися йому такі слова, а до серця припали: «Ти ба, як любить! Пугалом погоджується бути, аби бачити мене ».
Нічого не відповів він Кузнєцової дочки - до коваля пішов.
А коваль його давно чекав:
- Тихон, чого я тобі сказати хочу: твій щасливий цвях заздрісники витягнути хочуть да в свою стіну вбити.