Чи не одні мраморскі на славу були по кам'яному-то справі. Теж і в наших заводах, кажуть, це майстерність мали. Та тільки разлічка, що наші більше з малахітом вожгалісь, як його було досить, і сорт - вище немає. Ось з цього малахіту і виробляли слушно. Такі, чуєш-ко, штучки, що диву дашься: як йому допомогло.
Був в ту пору майстер Прокопьіч. У цих справах перший. Краще його ніхто не міг. У літніх роках був. Ось пан і звелів прикажчика поставити до цього Прокопьічу хлопців на вишкіл.
- Хай-де переймуть всі до тонкощі.
Тільки Прокопьіч, - то йому шкода було розлучатися зі своєю майстерністю, чи то ще щось, - вчив шибко зле. Все у нього з ривка та з стусана. Насадить хлопчині по всій голові шишок, вуха мало не обірве, та й каже прикажчика:
- Чи не гож цей ... Око в нього нездатний, рука не несе. Толку не вийде.
Прикажчика, видно, замовлено було ублаготворять Прокопьіча.
- Чи не гож, так не гож ... Іншого дамо ... -І Поряд іншого хлопчину.
Дітлахи почули про цю науку ... Спозаранку ревуть, як би до
Прокопьічу не потрапити. Батькам-матерям теж не солодко рідного дітенка на марними борошно віддавати, - вигороджувати стали своїх-то, хто як міг. І то, сказати, нездорово це майстерність, з малахітом-то. Отрута чиста. Ось і оберігаються люди.
Прикажчик все ж таки пам'ятає Барінов наказ - ставить Прокопьічу учнів.
Той за своїм порядком помитаріт хлопчину, та й здасть назад прикажчика.
Прикажчик вз'едаться став:
- До якої пори це буде? Чи не гож та не гож, коли гож буде? учи
цього ...
Прокопьіч знай своє:
- Мені що ... Хоч десять років вчити буду, а толку з цього хлопчини не буде ...
- Якого тобі ще?
- Мені хоч і зовсім не став, - про це не сумую ...
Так ось і перебрали прикажчик з Прокопьічем багато дітлахів, а толк один: на голові шишки, а в голові - як би втекти. Навмисно які псували, щоб Прокопьіч їх прогнав.
Ось так-то і дійшла справа до Данилка Недокормиша. Сирітка круглий був цей парнішечко. Років, мабуть, тоді дванадцяти, а то і більш.
На ногах високонькая, а худий - расхудой, в чому душа тримається. Ну, а з особи чистенький. Волоссячко кудрявенькій, оченята голубенькі.
Його і взяли спершу в козачки при панському будинку: табакерку, хустку
подати, збігати куди і протча. Тільки у цього сирітки хист до такої справи не виявилося.
Інші хлопчини на таких-то місцях в'юнами в'ються. Ледь що - струнко: що накажете? А цей Данилко заб'ється куди в куточок, втупився очима на картину яку, а то на украшенье, та й коштує.
Його кричать, а він і вухом не веде. Били, звичайно, по початку-то, потім рукою махнули:
- Блаженний якийсь! Тихоход! З такого гарного слуги не вийде. На заводську роботу або в гору все ж таки не віддали - шибко рідко місце, на тиждень не вистачить.
Поставив його прикажчик в підпаски. І тут Данилко НЕ зовсім гож припав.
Парнішечко рівно старанний, а все у, нього оплошкою виходить. Все ніби думає про щось. Втупився очима на травинку, а корови-то - он де! Старий пастух ласкавий попався, шкодував сироту, і той часом лаявся:
- Що тільки з тебе, Данилко, вийде? Загубиш ти себе, та й мою
стару спину під бій підведеш. Куди це годиться? Про що хоч думка-то у тебе?
- Я і сам, Дєдков, не знаю ... Так ... ні про тим ... Задивився маленько.
Комашка по листочку повзла. Сама сизенька, а з-під крилець у ній жовтенький визирає, а листок шіроконькій ... По краях зубчики, начебто обручку вигнуті. Тут потаємні показує, а середня частина зелена-презелене, рівно її зараз пофарбували ... А комашка-то і повзе.
- Ну, не дурень чи ти, Данилко? Твоє справа комашок розбирати? Повзе вона - і повзи, а твоя справа за коровами дивитися. Дивись у мене, викинь цю дурь з голови, не те прикажчика скажу!
Одне Данилушка далося. На ріжку він грати навчився-куди старому! Чисто на музиці який. Увечері, як корів приженуть, дівки-баби просять:
- Заграй, Данилушка, пісеньку.
Він і почне-награвати. І пісні все незнайомі. Не те ліс шумить, не те струмок дзюрчить, пташки на всякі голоси перегукуються, а добре виходить.
Шибко за ті пісеньки стали жінки вітати Данідушку. Хто поніточек полагодить, хто полотна на онучі відріже, сорочечку нову пошиє. Про шматок і розмови немає, - кожна норовить дати побільше да послаще. Старому пастухові теж данілушкови пісні до душі припали. Тільки й тут трошки не гаразд виходило. Почне Данилушка награвати і все забуде, рівно і корів немає. на
цій грі і пристиглих його біда.
Данилушка, видно, загрався, а старий задрімав за малості. Скільки-то коровенок у них і відбилося. Як стали на вигін збирати, дивляться - тієї немає, іншої немає. Шукати кинулися, та де тобі. Пасли близько Ельнічной ... Саме тут вовче місце, глухе ... Одну тільки корівчину і знайшли.
Пригнали стадо додому ... Так і так обсказалі. Ну, з заводу теж побігли-поїхали на розшуки, та не знайшли.
Розправа тоді, відомо, яка була. За будь-яку провину спину кажи. на
гріх ще одна-то корова з пріказчічьіх двору була. Тут і зовсім спуску не чекай. Розтягнули спершу, старого, потім і до Данилушка дійшло, а він худенький
да тощенькой. Панський кат обмовився навіть:
- Якою-то, - каже, -з одного разу сомлеет, а то і зовсім душу випустить.
Ударив все ж таки - не пошкодував, а Данилушка мовчить.
Кат його вдругорядь - мовчить, витратах - мовчить. Кат тут і расстервенілся, давай полисать з усього плеча, а сам кричить:
- Я тебе, мовчуна, доведу ... Даси голос ... Даси ...
Данилушка тремтить весь, сльози каплют, а мовчить. Закусив Губенко-то і зміцнився.
Так і зомлів, а словечка від нього не чули. Прикажчик, - він тут же, звичайно, був, - здивувався:
- Який ще терплячий знайшовся! Тепер знаю, куди його поставити, коли живий залишиться.
Відлежався-таки Данилушка. Бабуся Віхоріха його на ноги поставила. Була, кажуть, бабуся така. Замість лікаря по нашим заводам на великий славі
була. Силу в травах знала: яка від зубів, яка від напруги, яка від ломоти ... Ну, все як є. Сама ті трави збирала в самий час, коли якась трава повну силу мала. З таких трав та корінців настойки готувала,
відвари варила та з мазями заважала.
Добре Данилушка у цій бабусі Віхоріхі пожілось. Старенька, чуєш-ко, ласкава та балакуча, а трав та корінців, і квітів всяких у ній насушити та навісили по всій хаті. Данилушка до травам-то цікавий - як цю
звуть? де росте? яку квітку? Старенька йому і розповідає.
Раз Данилушка і питає:
- Ти, бабуся, всякий квітка в наших місцях знаєш?
- Хвалитися, - каже, - не буду, а все ніби знаю, які відкриті-то.
- А хіба, - запитує, - ще не відкриті бувають?
- Чим, бабуся, нещасний?
- А це, дітенок, я і сама не знаю. Так мені казали.
Данилушка у Віхоріхі, може, і довше б пожив, та Пріказчікова вестовщікі угледіли, що хлопчина мало-мало ходити став, і зараз до прикажчика. Прикажчик Данилушка закликав, та й каже:
- Іди-ко тепер до Прокопьічу - малахітному справі навчатися. Сама там за тобою робота.
Ну, що зробиш? Пішов Данилушка, а самого ще вітром хитає.
Прокопьіч подивився на нього, та й каже:
- Ще такого бракувало. Здоровим хлопцям тутешня навчання не по силі, а з такого що слідкуєш - ледве живий варто.
Пішов Прокопьіч до прикажчика:
- Не треба такого. Ще ненароком вб'єш - відповідати доведеться.
Тільки прикажчик - куди тобі, слухати не став:
- Дано тобі-учи, не розмірковуй! Він - цей хлопчина - міцний. Не дивись, що ріденький.
- Ну, справа ваша, - говорить Прокопьіч, - було б сказано. Буду вчити, тільки б до відповіді не потягнули.
- Тягнути нікому. Одинокий цей хлопчина, що хочеш з ним роби, - відповідає прикажчик.
Прийшов Прокопьіч додому, а Данилушка близько станочка варто, досочку малахітову оглядає. На цій досочке заріз зроблено - кромку відбити. Ось Данилушка на це місце втупився і Головенко похитує. Прокопьічу цікаво стало, що цей новенький хлопчина тут розглядає.
Запитав суворо, як за його правилом велося:
- Ти це що? Хто тебе просив саморобку в руки брати? Що тут стерегтИг?
Данилушка і відповідає:
- На моє око, дедушко, ні з цього боку кромку відбивати треба. Бач, візерунок тут, а його і зріжуть.
Прокопьіч закричав, звичайно:
- Що? Хто ти такий? Майстер? У рук не бувало, а судиш? Що ти розуміти можеш?
- Раз у розумію, що цю штуку зіпсували, - відповідає Данилушка.
- Хто зіпсував? а? Це ти, шмаркач, мені - першому майстру. Так я тобі таку порчу покажу ... живий не будеш!
Пошумел так-то, покричав, а Данилушка пальцем не зачепив. Прокопьіч-то, бач, сам над цією Досочки думав-з якої сторони кромку зрізати.
Данилушка своєю розмовою в саму точку потрапив. Прокричав Прокопьіч і каже зовсім вже добром:
- Ну-ко, ти, майстер явище, покажи, як, по-твоєму, зробити?
Данилушка і став показувати і говорити:
- От би який візерунок вийшов. А того б краще-пустити досочку вужче, по чистому полю кромку відбити, тільки б зверху плетешок малий залишити.
Прокопьіч, знай, покрикує:
- Ну-ну ... Як же! Багато ти розумієш. Накопичив - не прокидаючись! - А про себе думає: "Правильно хлопчина каже. З такого, мабуть, толк буде. Тільки вчити-то його як? Стукни разок-он і ноги протягне ".
Подумав так, та й питає:
- Ти хоч чий, Отакий вчений?
Данилушка і розповів про себе. Мовляв, сирота. Матері не пам'ятаю, а про батька і зовсім не знаю, хто був. Кличуть. Данилком Недокормишем, а як по-батькові і прізвисько батьківське - про те не знаю. Розповів, як він в челяді був і за що його прогнали, як потім літо з коров'ячим стадом ходив, як під бій потрапив. Прокопьіч пошкодував:
- Чи не солодко, дивлюся, тобі, хлопець, жітьішко-то склалося, а тут ще до мене потрапив. У нас майстерність суворе.
Потім ніби розсердився, загарчав:
- Ну, вистачить, вистачить! Бач, балакучий який! Мовою-то - не руками, - всяк б працював. Цілий вечір ляси та баляси! Ученічок теж! Подивлюся ось завтра, що буде в тебе толк. Сідай вечеряти, та й спати пора.
Прокопьіч одинаком жив. Дружина-то у нього давно померла. старенька
Митрофанівна з сусідів снаходу у нього господарство вела. Ранками ходила постряпать, зварити чого, в хаті прибрати, а вечорами Прокопьіч сам керував, що йому треба. Поїли, Прокопьіч і каже:
- Лягай он тут на лавочці!
Данилушка роззувся, торбинку свою під голову, понітком закрився, зіщулився маленько, - бач, холодно в хаті щось було по осінньому часу, - все ж таки незабаром заснув. Прокопьіч теж ліг, а заснути не може: все у нього розмова про малахітово візерунку з голови не йде. Перевертався-перевертався, встав, запалив свічку, та й до верстата - давай цю малахітово досочку так і сяк приміряти.
Одну кромку закриє, іншу ... додасть поле, зменшить. Так поставить, іншою стороною поверне, і все виходить, що хлопчина краще візерунок зрозумів.
- Ось тобі і Недокормишек! -див Прокопьіч.- Ще нічим-нічого, а старого майстра вказав. Ну, і вічко! Ну, і вічко!
Пішов потихеньку в комору, притягнув звідти подушку та великий овечий кожух. Підсунув подушку Данилушка під голову, кожухом накрив:
А той і не прокинувся, повернувся тільки на інший бік, розтягнувся під кожухом - то-тепло йому стало, - і давай насвистувати носом легенько. У Прокопьіча своїх хлопців не бувало, цей Данилушка і припав йому до серця.
Варто майстер, милується, а Данилушка, знай, посвистує, спить собі спокійненько. У Прокопьіча турбота - як би цього хлопчину гарненько на ноги поставити, щоб не такий худий та нездоровий був.
- З його чи здоров'ячко нашому майстерності вчитися. Пил, отрута, - жваво зачахне. Відпочити б йому спершу, підправити, потім вчити стану. Толк, видать, буде.
На другий день і каже Данилушка:
- Ти перший час по господарству допомагати будеш. Такий вже у мене порядок заведений. Зрозумів? Для першого разу сходи за калиною. Її іньямі прихопило, - в самий раз вона тепер на пироги. Так, дивись, не ходи далеко-то. Наскільки набереш - то й добре. Хліба візьми ПОЛІШКО, - їсться в лісі щось, - та ще до Митрофанівні зайди. Говорив їй, щоб тобі пару яєчок спекла та молока в туесочек плеснула. Зрозумів?
На другий день знову говорить:
Коли Данилушка зловив і приніс, Прокопьіч каже:
- Гаразд, нехай не зовсім. Лови інших.
Так і пішло. На кожен день Прокопьіч Данилушка роботу дає, а все забава. Як сніг випав, велів йому з сусідом за дровами їздити - допоможеш-де. Ну, а яка підмога! Вперед на санях сидить, конем править, а тому за возом пішки йде. Промнется так-то, поїсть вдома та й спить міцніше.
Шубу йому Прокопьнч справив, шапку теплу, рукавиці, піми на замовлення скачали.