Поняття штрафу як виду кримінального покарання
Відповідно до ст. 46 КК РФ, штраф як вид кримінального покарання є грошове стягнення, що призначається в межах, передбачених КК РФ. Штраф встановлюється в розмірі від двох тисяч п'ятисот до одного мільйона рублів або в розмірі заробітної плати або іншого доходу засудженого за період від двох тижнів до п'яти років.
Досягнення цілей цього виду покарань здійснюється шляхом впливу на матеріальне становище засудженого таким чином, що він позбавляється частини свого майна, вираженої в певній сумі грошових коштів, тому його відносять до так званим майновим покаранням.
Штраф займає перше місце в переліку покарань, встановленому ст. 44 КК. Це означає, по-перше, що це самий м'який вид кримінального покарання з числа передбачених кримінальним законом; по-друге, відповідно до вимоги ч. 1 ст. 60 КК РФ, можливість призначення штрафу повинна розглядатися в кожному випадку, коли цей вид покарання передбачений в якості альтернативного з іншими покараннями як основне покарання у санкції статті Особливої частини КК.
В якості основного покарання штраф найчастіше передбачається в альтернативі з такими більш строгими видами покарання як громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення волі. Причому найбільш типові альтернативні санкції, в яких за штрафом слідують обов'язкові роботи, потім виправні роботи, або арешт, кількість таких санкцій 76, що становить 13% від всіх санкцій.
Відповідно до. ч. 3 ст. 46 КК, розмір штрафу визначається судом з урахуванням тяжкості вчиненого злочину і майнового стану засудженого і його родини, а також з урахуванням можливості одержання засудженим заробітної плати або іншого доходу. З урахуванням тих же обставин суд може призначити штраф з розстрочкою виплати певними частинами на строк до трьох років.
Кримінальний закон наказує суду обов'язок враховувати при призначенні штрафу майнове становище засудженого, оскільки призначати покарання винної особи, що вражає його майнову сферу без урахування конкретних матеріальних умов, в яких живе засуджений, не може забезпечити досягнення цілей покарання. Тому що в одному випадку покарання у вигляді штрафу виявиться занадто м'яким, в іншому, навпаки, буде для нього непосильною ношею. Злочинці повинні нести кримінальну відповідальність, але тільки відповідно до вимог закону, бо нехтувати принципом презумпції невинності недозволено. Наявність матеріального достатку не може бути причиною для посилення покарання у вигляді штрафу. Але, призначати занадто маленький штраф теж не можна, адже це побічно може провокувати злочинність, за принципом «легко відбувся».
Принцип справедливості не уживаються з уявленнями про те, що суворість покарання пов'язана з матеріальним становищем винного, це суперечить також принципу рівності всіх перед законом і судом (ст. 4 КК РФ). У той же час не можна забувати, що люди з різним матеріальним достатком не можуть мати однакових можливостей при сплаті однієї і тієї ж суми штрафу. Тому законодавець зобов'язує суд при призначенні покарання у вигляді штрафу враховувати матеріальне становище засудженого з тим, щоб призначене покарання не виявилося занадто суворим по відношенню до тих засуджених, фінансове становище яких не настільки міцно. Визначення суми штрафу при призначенні цього покарання з урахуванням майнового стану засудженого не суперечить принципу справедливості, навпаки, воно є вираженням і принципу справедливості, і принципу гуманізму. Подібно до того, як незастосування страти до чоловіків, які досягли віку 65 років, неповнолітнім і жінкам аж ніяк не суперечить принципу справедливості, так само і призначення суми штрафу внаслідок несприятливого майнового стану підсудного узгоджується з даними принципом.
Говорячи про призначення штрафу як основного виду покарання, необхідно відзначити, що суд повинен призначати дане покарання в межах, встановлених санкцією відповідної статті КК. Виняток повинні складати лише випадки призначення покарання нижче від найнижчої межі в порядку ст. 64 КК.
Штраф може призначатися не тільки в якості основного покарання, але і в якості додаткового.
Штраф як додаткове покарання передбачається в 84 санкції КК, що складає 14,2% від загального числа санкцій КК або 24,7% від загального числа кумулятивних санкцій, з них в 32 випадках штраф призначається за тяжкі та особливо тяжкі злочини (у 17 і 15 санкції відповідно).
Штраф як додаткове покарання може призначатися тільки за умови, якщо в цій іпостасі він передбачений в санкції відповідної статті Особливої частини КК.
Сам термін «додаткове покарання» означає, що це покарання, в порівнянні з основним, є допоміжним засобом примусового впливу на засудженого, що застосовуються не завжди, а лише тоді, коли виникає необхідність домогтися за допомогою застосування покарання такого ефекту, досягти якого призначенням лише основного покарання виявляється скрутним або зовсім неможливим. Дійсно, у всіх випадках застосування кримінального покарання основне покарання завжди присутній, додаткове може призначатися, а може і не бути призначеним. Та обставина, що в деяких випадках законодавець визнає застосування додаткового покарання обов'язковим, не змінює його суті як покарання, що доповнює собою основне, а тому і не може розглядатися як аргумент проти визнання його допоміжним засобом впливу.
Допоміжна роль додаткового покарання полягає в тому, що воно полегшує досягнення сукупним покаранням стоять перед ним цілей. Причому закон не диференціює мети застосування основних і додаткових покарань. Призначення додаткових покарань служить тим же цілям, що і призначення основних покарань.
Звісно ж необхідним також розглянути питання про співвідношення штрафу з іншими майновими покараннями, а також з таким видом покарання, як позбавлення волі.
Виправні роботи так само, як і штраф є майновим покаранням, оскільки дане покарання впливає на майнове становище засудженого.
Відповідно до ст. 50 КК, виправні роботи призначаються засудженому, який не має основного місця роботи, і відбуваються в місцях, визначених органом місцевого самоврядування за погодженням з органом, виконуючим покарання у вигляді виправних робіт, але в районі місця проживання засудженого. Виправні роботи встановлюються на строк від двох місяців до двох років. З заробітку засудженого до виправних робіт виробляються відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п'яти до двадцяти відсотків.
Загальним для виправних робіт і штрафу є те, що виплата призначених за вироком суду суми штрафу і розміру відрахувань із заробітної плати засудженого протягом встановленого вироком суду строку здійснюється в грошовій сумі. Але різний спосіб обчислення цієї грошової суми: для штрафу використовується строго встановлені КК грошові стягнення (від двох тисяч п'ятисот рублів до одного мільйона), або заробітна плата або інший дохід засудженого за певний період (що вже пройшов), а для виправних робіт певну кількість відсотків від заробітної плати засудженого (яку він буде отримувати в майбутньому).
Утримання, які встановлюються при призначенні виправних робіт, повинні проводитися тільки з тієї заробітної плати засудженого, яку він буде отримувати за основним місцем роботи після винесення вироку. При призначенні виправних робіт у вироку не вказується грошова сума, що підлягає сплаті, вказується лише відсоток утримань від заробітної плати засудженого. Отже, виконання кримінального покарання у вигляді виправних робіт дозволяє більш гнучко підійти до такого важливого питання, як реальна можливість для засудженого виконати призначене покарання.
«Вирішуючи питання про призначення штрафу та її розміру, суд не повинен побоюватися того, що для засудженого це покарання буде обтяжливим. Навпаки, суд повинен прагнути до цього і визначити штраф в такому розмірі, щоб засуджений відчув, що піддана кримінальному покаранню. Штраф являє собою кримінальну кару, здатну обмежувати належать людині матеріальні блага, і тим самим він може і повинен заподіяти засудженому певні труднощі й обмеження »[4].
З урахуванням вищевикладеного, представляється, що штраф є більш суворим покаранням у порівнянні з виправними роботами. На користь цього твердження говорить і та обставина, що штраф може бути призначений в розмірі заробітної плати або іншого доходу засудженого за період від двох тижнів до п'яти років, а при призначенні виправних робіт утримання можуть становити лише від п'яти до двадцяти відсотків від заробітної плати протягом терміну, який може бути призначений в межах від двох тижнів до двох років. Зрозуміло, що обов'язок виплатити одноразово суму, відповідну заробітку за п'ять років, значно більш обтяжлива для засудженого, ніж виплачувати по двадцять відсотків заробітку кожного місяця протягом двох років.
Призначаючи штраф в якості основної або додаткової міри покарання, суд зобов'язаний був враховувати як ступінь тяжкості вчиненого злочину, так і майнове становище засудженого: величину заробітку, наявність утриманців, наявність і характер домашнього господарства і т.п. Звісно ж, що в даний час застосування штрафу має розширюватися, тому що такі вкрай репресивні види кримінального покарання, як позбавлення волі, не завжди ефективні в боротьбі зі злочинністю - приміщення засудженого в колонію або в'язницю зміцнює його зв'язки зі злочинним середовищем, що аж ніяк не сприяє попередженню вчинення ним нових злочинів. Штраф же позбавлений цього і багатьох інших недоліків, властивих більш суворим видам покарання.