- Тітонька, я ось тут гаманець знайшов повний грошей і не знаю що з ним робити.
З цими словами підвалює до мене, як до китобійної базі, маленький шкет з гаманцем в руках. Я-то деваха за центнер вагою, і Шкета підпустила до свого борту безбоязно.
- А багато грошей, хлопчик? - питаю, дивлячись на нього, як слониха на шмакодявка.
- Тітонька, багато. Але їх же здавати треба в «Бюро знахідок» або в міліцію. Ви ж знаєте, що постанова уряду вийшло про те, що хто знайдені гроші не здасть, тому термін загрожує. Ось мені і хочеться, і колеться частина грошиків знайдених прітиріть, а зробити це без свідків я буюсь. Може ви, тіточко, станете моєю свідком?
- Так ти кажеш, бабок багато?
- Ну так! Багато! - Пацан, я стану свідком твоєї знахідки, з умовою, що бабульки поділимо навпіл. Залишимо в гаманці мелочевку, і ти скажеш, що більше там нічого не було, а я, як свідок, підпишу протокол. - тіточко, давайте в під'їзд зайдемо і там гроші поділимо, а то хто-небудь побачить і наш номер злиняє. - А ти, пацан, молодець. І правда, краще нам в під'їзд зайти від гріха подалі. Ми зайшли в порівняли котяче-собачої сечею під'їзд і шкет дістав з кишені курточки пухкий гаманець. - Ось, тіточко, щоб все чесно було, самі порахуйте і поділіть, а то ви може подумали, що я аферист який-небудь.
Я схопила той гаманець, розкриваю, а там ціла пачка п'ятитисячний купюр. У мене затряслися руки і всередині щось опустилося від такої випадкової лахва на бабки.
Ділю, на око, навпіл. Половину собі, половину шкети. І кажу йому:
- Пацан, не будь дурнем. Нас ніхто не бачив, викинь гаманець біля входу в будинок, і розійдемося ми з тобою, як в морі кораблі.
- Тіточко, - белькоче він, - а нас менти не вирахують.
- Та ну тебе, ти ж ростовський пацан, не бійся. Я пішла.
Бабки в труси засунула і ходу з під'їзду. Лечу на зупинку маршрутки, як навісна і думаю: ". У трусах такі бабки, а я, дурна тихорецька, в Туреччину на заробітки моталася."
Під'їжджаю до вокзалу, лізу в сумку за своїм гаманцем, розплачуватися ж треба за проїзд. Риюся, роюсь в сумці, а гаманець, як випарувався. Я витрусила весь вміст сумочки на сидіння, але гаманець ніби корова язиком злизала.
- Чіто, девуушіка, кашілёк вкрали? - цікавиться красивий водій- азербайджанець.
Я відвернулася від водія, сунула руку в труси, відстебнула п'ятитисячний банкноту і простягнула йому. Він взяв її, подивився і каже:
- Паслушай, красаціца, ти чито фальшіваміньетка? Я Нихачу з табой мати справи, Іди, заради аллаха, нах. Міліція.
- Ну, скотина! Цей шкет мене лоханулась. - вирвалося з моєї постраждалої душі, і я ломанулись з маршрутки, не знаючи, що мені робити зі стосом фальшивок.
За запарці, кинулася я відшукувати пацана на Новому поселень. У мене ж у гаманці, крім зароблених в базарному борделі Туреччини бабок, був мій паспорт.
Дивлюся, старенька сидить на лавочці, я підходжу і питаю:
- Ви не бачили тут хлопчика років десяти, чорнявенький такий?
- Бачила. Я тут давно сиджу, ноги у мене болять, подагра проклята замучила, та ще шпори півнячі. Ось і сиджу. А хлопчик, такий, як ви говорите, підходив до мене. Ось ще гаманець дав мені і каже: "Бабусю, я ось гаманець знайшов, а в ньому паспорт якоїсь тіточко з Тихорецька, что-ли. Ви тут довго сидіти будете, якщо вона буде шукати паспорт і прийде сюди, ви їй віддайте. І скажіть, що грошей в нього не було. А мені в школу треба. "
Потьопала я на вокзал. З бригадиром поїзда «Баку-Ростов» погомоніти, і довіз він мене до рідного Тихорецька.
Вийшла я нетвердою ходою з купе бригадира і побрела додому, де мене чекала распроклятая П-Е-Р-Е-С-Т-Р-О-Й-К-А.