У музейно-виставковому центрі «Робітник і колгоспниця» відкрилася виставка «Історія радянських павільйонів», присвячена, як можна зрозуміти з назви, історії радянських виставкових павільйонів і їх творців - від Віри Мухіної до Михайла Посохіна.
Будь-яка держава хоче виглядати привабливим для навколишнього світу. Хоча начебто існують приклади на зразок Північної Кореї, що дозволяють прийти до висновку, що деяким абсолютно наплювати на думку сусідів по планеті. Однак більше схоже на те, що так звані країни-ізгої просто не зуміли пристосувати машину внутрішньої пропаганди для зовнішніх завдань, ось і замикаються в собі, немов важкі підлітки. Тим часом міжнародне піднесенню своїх досягнень, справжніх чи уявних, в найвигіднішому світлі давно вважається важливим показником успішності будь-якого національного правління. А вже для претензій на статус наддержави це чи не найперша умова, пише «Газета.Ru».
Фактично прем'єрним показовим натиском по всьому «ідейно-культурному фронту» стала участь СРСР в паризькій Міжнародній виставці декоративного мистецтва та художньої промисловості 1925 року. Та виставка, до слова, взагалі виявилася знаковою і рубіжної для мистецтва XX століття: саме звідти по планеті почали стрімко поширюватися ідеї конструктивізму і ар-деко. І як раз з неї ведеться історія радянських павільйонів на всіляких глобальних форумах.
Історія вже завершена, ясна річ. Як фінальної віхи кураторами Мариною Лошак та Іриною Коробьіна (очолюють «Манеж» і Музей архітектури відповідно - дві інституції, які стали основними донорами експонатів) - обрана Всесвітня виставка 1970 року в Осаці. Радянське виступ там було аж ніяк не останнім - до занепаду імперії залишалося більше двадцяти років - але по-своєму символічним: до 100-річчя Ілліча наша сумна бюрократія вирішила згадати молодість і нагадати про архітектурно-художніх утопії революційної пори.
Спиралевидний, червоно-білий, спрямований угору «прапор-квітка», спроектований Михайлом Посохин і Володимиром Свирським, повинен був символізувати невичерпне новаторський дух радянського народу. Павільйон цей, до речі, зводили за нашими кресленнями японські інженери: з будівельними технологіями у них було куди краще, ніж на батьківщині соціалізму.
А ось на згаданій паризькій виставці 1925 радянський павільйон за проектом Костянтина Мельникова будували власними силами. Ставку тоді робили на той самий «новаторський дух» - не декларативний, а справжній. Ентузіазму у художників і архітекторів тоді й справді було не позичати: дуже їм вірилося, що свобода від капіталістичного гніту, зовсім недавно здобута в Росії, веде до розумного, справедливого і естетичному перетворенню всього життя на Землі. Мабуть, в перший і останній раз більшовицька пропаганда, спрямована зовні, спрацювала не просто ефективно, але ще і з колективним натхненням на межі геніального пориву. І Мельниківська павільйон, і «Робочий клуб» Олександра Родченко, і агітфарфор, і сукні від Надії Ламанова і Віри Мухіної (вони в Парижі отримали Гран-прі у своїй номінації) - словом, буквально все компоненти тієї виставки випромінювали енергію творення і готові були здавати тон у світовому мистецтві. Звичайно, коли потім Віра Мухіна від крою та шиття - тимчасового для себе заняття, зрозуміло - повернулася до монументальної скульптури, результат теж вийшов приголомшливим. Але скоріше всупереч важку атмосферу 1937 року.
Але своє завдання вона виконала блискуче: важко пригадати що-небудь більш потужне і емоційне в сфері радянської «наочної агітації». До речі, простір в нинішньому п'єдесталі пам'ятника вибрано для «Історії павільйонів» саме через цю історичну зв'язку: нагадаємо, «Робітник і колгоспниця» призначалися для Всесвітньої виставки 1937 року в Парижі. А якщо виглянути у вікно на верхньому поверсі, упрешся поглядом в павільйон «Москва» на території ВДНГ / ВВЦ - ось вам і ще один зразок «наочної агітації» за радянську владу, але вже в інших історичних умовах. Ця споруда проектувалося Посохин, Мдоянцем і Тхора для Всесвітньої виставки 1967 року в Монреалі, звідки конструкцію переправили назад в Москву, зібрали заново і присвятили справі народної освіти (тепер тут торгують хутром і меблями).
Оповідання про те, як Країна Рад щосили прагнула продемонструвати світу чи то свою велич, то чи привабливість, то чи творчу фантазію, вийшло дуже інформаційно насиченим (тут і макети павільйонів, і ескізи панно, і креслення, і прикладне мистецтво, і хронікальні фотографії), але неминуче пунктирним. Розгляду піддані лише кілька виразних епізодів, хоча участь СРСР у міжнародних виставкових витівках було практично невпинним. Це вам не Північна Корея: вітчизняні чиновники завжди по-своєму знавали толк і відчували смак до «виходу в світ». Коли під таку сурдинку вдавалося просунути щось культурно значуще, виникали цікаві плоди, зовсім не обов'язково пов'язані з тупим агітпропом. Тому зараз представлена «частина I», в планах - продовження проекту. Природно, там же, під Мухинської монументом.
