Імунітет Держави в міжнародному праві - принцип, згідно з яким державі і його органам не може бути пред'явлений позов в суді іноземної держави. Майно іноземної держави не може бути піддано заходам примусового характеру.
У теорії і практиці держав зазвичай розрізняють кілька видів імунітету, судовий, від попереднього забезпечення позову та від примусового виконання рішення.
а) судовий імунітет полягає в непідсудність однієї держави судам іншої держави ( "Par m parem non habet junsdictionem" - "Рівний над рівними не має юрисдикції"). Без згоди держави воно не може бути притягнуто до суду іншої держави. Причому не має значення, в зв'язку, з чим або з якого питання держава мають намір притягнути до суду,
б) імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в наступному: не можна в порядку попереднього забезпечення позову приймати без згоди держави будь-які примусові заходи щодо його майна,
в) під імунітетом від виконання рішення розуміється наступне без згоди держави не можна здійснити примусове виконання рішення, винесеного проти держави.
Всі ці імунітети пов'язані між собою, тому що їх основа одна - суверенітет держави, який не дозволяє застосовувати в ставленні держави будь-які примусові заходи.
Держава може дати згоду на розгляд пред'явленого до нього позову в суді іншої держави або ж на заходи щодо забезпечення позову або виконання рішення, але така згода має бути явно виражене дипломатичним шляхом або іншим чином. Згода держави на незастосування до нього правил про імунітет, про встановлення певних вилучень з цих правил може бути сформульовано в міжнародних договорах.
Вступаючи в цивільно-правові відносини з іноземною компанією, держава може дати в укладається їм угоді згоду на пред'явлення до нього позовів у суді, а також на застосування до нього заходів щодо попереднього забезпечення позову або ж щодо примусового виконання.
Імунітет має два аспекти. З одного боку, це право держави на звільнення від юрисдикції іншої держави, тобто право на незастосування до нього примусових заходів з боку судових, адміністративних та інших органів держави. З іншого - це часткова відмова держави від здійснення своєї юрисдикції при збереженні обмежень щодо дій і майна іноземної держави, тобто відмова від застосування примусових заходів своїми судовими органами щодо іноземної держави. Обгрунтуванням концепції імунітету служить, головним чином, концепція суверенітету держави. Протягом історії свого розвитку цей інститут набував різне правове обґрунтування, а разом з цим зростало і його значення у відносинах між державами.
Найбільш ретельне регулювання цього питання покладено на національне законодавство. Однак таке законодавство є не скрізь. Такі закони, акти і ордонанси існують в США, Великобританії, Сінгапурі, Пакистані, Канаді, Австрії. У Росії не дивлячись на посилання в ст. 127 ГК РФ на закон про імунітет такого акту не існує.
Та й в тих країнах, де є ці закони, рівень розмежування публічного і приватно сфер різний. Безумовно, найбільш ефективним в цьому аспекті є законодавство США. У спробі дати визначення "комерційної угоди", яка виключає право держави користуватися імунітетом, законодавець вводить такі поняття як "суттєві контакти" і "прямий ефект". Так, згідно з американським законодавством, комерційна діяльність, здійснювана в будь-якому місці (істотні контакти) або на дії, скоєному в НЕ території США, в зв'язку з комерційною діяльністю іноземної держави в будь-якому місці, і яке тягне за собою прямі наслідки в США (прямий ефект). Під прямим ефектом в даній випадку розуміється така ситуація, при якій порушується законодавство США в сфері економіки в разі вчинення комерційної угоди на його території.
Багато ж держави не вдаються до точних визначень, вказуючи в якості необмеженого принципу діяльність, яку можуть здійснювати приватні особи. Навіть визначення такого, здавалося б, однозначного поняття як держава як суб'єкт приватноправових відносин викликає протиріччя.
У різних державах існують відмінні концепції про імунітет; по-різному визначається саме поняття "імунітет". А деякі країни взагалі не мають законодавства про імунітет, визначаючи його через судову практику. Для того, щоб не було прогалин у праві та щоб мати чіткість в поняттях, що стосуються даного інституту, виникає гостра необхідність в ухваленні єдиного уніфікує акту.
Судовий імунітет передбачає наступне: жодна держава не може примусити іноземну державу виступати в якості відповідача в судах першої держави; іноземна держава підсудна судам іншої держави тільки якщо іноземна держава ясно висловило згоду на це; жодна держава не може відмовити іноземній державі в праві виступати позивачем у судах цієї держави. В даному випадку неясними є те, коли і за яких умов робиться відмова іноземної держави від імунітету і як він може бути виражений. Адже навіть якщо держава вибрала право другого держави, це не означає його підпорядкування юрисдикції судів даної держави. Напрошується очевидний висновок, що даний аспект повинен бути включений унифицирующий акт про імунітет.
Найбільший інтерес викликає питання про справедливе визначенні сфери, де неправомірно використання імунітету. Одним з критеріїв, найбільш часто використовуваних в цьому випадку, є визначення природи угоди, а також цілі, які переслідує держава. Але ж яку б приватноправову угоду або операцію не вчиняла держава, воно завжди діє в державних цілях, в інтересах суспільства і держави, а не в інтересах приватних осіб. У будь-якому випадку таке розмежування без опори на чітко закріплені законодавчі норми може бути здійснено тільки на підставі суб'єктивного погляду. Ця проблема ускладнюється тим, що рішення цього питання дано на "відкуп" судам. Національний суд є органом, що дає оцінку діяльності іноземної держави і вирішальний, надавати йому імунітет чи ні. Виходить, що національний суд стає над іноземною державою, підпорядковуючи його своїй владі. Але в такому разі виходить абсурдна ситуація, оскільки сам факт вирішення питання про імунітет держави порушує цей імунітет.
Внаслідок того, що неможливо закріпити в законодавстві чітке розмежування публічній і приватній сфер, єдине джерело, де таке розмежування існує - судова практика. У зв'язку з цим викликає сумніви склалася в США практика, коли Державний департамент дає суду "дружні поради" при винесенні подібних рішень. Все це ускладнюється вже згадуваної проблемою конфлікту кваліфікації.