Головною гуманістичною ідеєю в романі «Злочин і нака-пізнання» є питання про те, чому люди, котрі порушили будь-які загальнолюдські правила, взагалі гідні поблажливості. Достоєвський вважав, що, тільки побачивши в людині людське, можна дати йому шанс до відродження.
До «переступили» людям в романі відносяться Раскольников, Со-ня, Лужина, Свидригайлов і інші герої. Одних героїв Достоєвський доводить до прозріння і каяття, інших - немає.
Раскольников хоча і скоює злочин на початку произведе-ня, але в кінці кінців розчаровується у своїй теорії. До того ж протягом усього роману Раскольникова терзають сумніви, в його душі відбувається боротьба. Раскольников часто бачить сни, а значить, він може відчувати.
Чому саме Соня Мармеладова змогла привести Раскольникова до визнання в скоєному злочині? (За романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Роман Ф.М. Достоєвського «Злочин і покарання» представ-ляет читачеві безліч різних персонажів, які не тільки штовхають Родіона Раскольникова на злочин, але і прямим або непрямим шляхом сприяють визнанню головного героя в вчинено-ном, усвідомлення Раскольниковим неспроможності його теорії, яв-рами головною причиною його злочини. Я думаю, що люд-ком, який підштовхнув головного героя до визнання, допоміг йому воскреснути духовно, є Соня Мармеладова. Адже головна ідея роману полягає в тому, що тільки співчуття і віра здатні від-крити людині пугь до духовного відродження.
Доля жорстоко і несправедливо обійшлася з Сонею і її близькі-ми. По-перше, судячи з усього, Соня втратила матір, а потім і батька; по-друге, бідність змусила її вийти на вулицю заробляти гроші. Але жорстокість долі не зламала Сонін моральний дух. В умовах, здавалося б, що виключають добро і людяність, героїня знаходить вихід, гідний справжньої людини. Її шлях - самопожертвова-ня і релігія. Соня здатна зрозуміти і полегшити страждання будь-якої людини, направити на шлях істини, все пробачити, увібрати в себе чу-жое страждання. Не дивно, що глибину душевних мук розкол-ників судилося розділити саме Софії Семенівні. Їй, а не Порфирія Петровича, Родіон вирішив повідати свою таємницю, так як відчув, що судити по совісті його може тільки Соня, і суд її буде відрізнятися від суду Порфирія. Він жадав любові, співчуття, людської чуйності. Надії Раскольникова на співчуття і по-нимание з боку Соні виправдалися. Ця незвичайна дівчина-ка, яку він назвав «юродивой», дізнавшись про жахливий злочин Родіона, цілує і обіймає його, кажучи, що «немає найнещасніші нікого тепер в цілому світі», ніж Раскольников.
Силою своєї любові, здатністю самовіддано зазнати будь-які муки заради інших дівчина допомагає головному герою превоз-могти себе і воскреснути. Після визнання Раскольникова вона від-спрямовується за ним на каторгу, допомагає йому відродитися.
Доля Сонечки переконала Раскольникова в помилковості його тео-рії. Він побачив перед собою не "тремтячу тварь", не смиренну жертву обставин, а людину, самопожертву якого дале-ко від смирення і направлено на порятунок тих, хто гине, на діючий-ву турботу про ближніх.
Правда Соні - в вірі в людину, в незнищенність добра, в те, що співчуття, всепрощення і загальна любов врятують світ.
Хто з героїв, на вашу думку, ближче до толстовськи розуміння національного характеру - Тихон Щербатий або Платон Каратаєв? (За романом Л. М. Толстого «Війна і мир»)
Проблема національного характеру є однією з найважливіших в романі-епопеї «Війна і мир». Недарма Толстой говорив про те, що тут для нього головною була «думка народна». У центрі твору - події Великої Вітчизняної війни 1812 року, коли найбільш яскраво проявилися основні риси нації і характеру російського челове-ка. Головною з них письменник вважав «приховану теплоту патріотизму», яка привела до згуртування всіх верств суспільства, всього народу в боротьбі з французькими загарбниками. Але при цьому Толстой покази-кість, що російський національний характер визначається досить проти-воречівимі якостями, які можна навіть розглядати як і-сумісні.
З одного боку, письменник бачить в російській людині риси яскравого, активного, діяльного характеру, готового мстити ворогам до кінця. Про це переконливо свідчить ємний художній образ - «дубина народної війни», - який визначає не тільки саму цю війну, але і тих представників народу, які для боротьби з ворогом стали з'єднуватися в партизанські загони. Саме до таких героям від-носиться Тихон Щербатий. Це «найкорисніший і хоробрий» мужик-партизан в загоні Денисова. Йому притаманні кмітливість і завзятість, меткий-с- і рішучість. З сокирою в руках він йде на ворога, бо ес-тественного патріотичне почуття виводить його, як і тисячі інших простих російських селян, на боротьбу із загарбниками. У словах його то-варіщей по загону відчувається захоплення і повагу: «Ну спритний», «Яка бестія». Він наділений і своєрідним грубуватим гумором, по-зволяет в найтяжких умовах зберегти життєрадісність і оп-тімізм, так властиві народному характеру. Але є в Тихона Щербатов і насторожуючі риси. Адже він у своїй помсти ворогам стає часом жорстоким, нелюдським. Так, він вбиває захоплений-ного француза тому, що той був «зовсім несправностей». При цьому Толстой робить характерне зауваження, що Петі Ростова ніяково слу-шать Тихона, у якого під час цієї розмови «вся пика його вирощуючи-нулась в сяючу дурну посмішку».
З іншого боку, російський національний характер представлений в образі Платона Каратаєва. Це «уособлення духу простоти і прав-ди», як каже про нього П'єр Безухов, який опинився в полоні разом Пла-тоном. Саме цей простий російський селянин-солдат стає для героя-аристократа на довгий час моральним орієнтиром, який допомагає Безухову вийти з духовної кризи і знайти свій шлях у житті. Як і Тихон, Платон працьовитий, витривалий, товариський, одна-ко при цьому він за характером протилежний народному меснику. Якщо Тихон - «людина війни», то Платон - несе з собою світ навіть у воєнний час. Недарма і зовні він «круглий», схожий на «кап-лю», а говорить з «ніжно-співучої ласкою». Цей дивовижний російська людина добрий до всіх: до товаришів, які опинилися в полоні, до прибл-дившейся собачці і навіть до французам, полонив, а потім і застрое-лівш його. Може бути, в цьому позначається і те, що Платон Каратаєв втілює живе в народі віру в Бога і покірність долі. Неда-ром він так часто використовує прислів'я та афоризми: «Не нашим розумом, а Божим судом», «Час терпіти, а вік жити».