- Посидиш пару годин у сусідів, - стурбовано сказала мама.
- Ні-і-і-і, я хочу з вами, - вкотре пробубоніла я з розпухлим від сліз носом.
- Ну ми ж у справі їдемо! - розлючено вигукнула мама. - Це взагалі не для дітей, тобі там робити нічого! Ну скажи хоч ти їй!
Бабуся, одягнена з голочки, гладила свою чорну шифонову накидку.
- Вона мене послухає, як раз, ага, - відгукнулася вона.
- Я тобі сечас поясню, - приступила мама задушевним тоном. - Ми їдемо на похорон. Це не найприємніше захід, ти ще маленька, що там цікавого ?!
Я в загальних рисах знаю, що люди старіють і вмирають.
- Ну і поїду, а що тут такого, - хоробро сказала я.
- Нехай їде, - знизала плечима бабуся. - Врешті-решт сільські діти в непритомність не падають і до всього звикають, а наші щось надто ніжні.
- Не знаю, не знаю, хоча - рано чи пізно їй треба дізнатися і цей бік життя, - як би переконувала себе мама, розчісуючи мені волосся.
Бабуся одягнена в свій вихідний костюмчик, але в цей раз шифоновий шарф закриває все обличчя.
- Навіщо ти особа закрила? - намагаюся я прибрати накидку, але бабуся несподівано чинить опір.
- Не бійся, - ласкаво погладила мене по спині мама, - ти ж бачила - жінки похилого віку майже всі так ходять.
- Чому? - невдоволено запитала я. - Так страшно - ніби чаклунка!
- Тому що чорне - колір трауру, - терпляче пояснила мама. - Якщо хтось в сім'ї помирає - не дай бог, за дев'ять гір від нас, - то люди висловлюють таким чином свою скорботу.
Ми приїхали в незнайомий сільський двір, і вже здалеку стали чутні дивні тривожні звуки.
Мама стиснула мені руку, бабуся витягла хустинку і сховала за манжету.
- А чому там люди кричать? - витріщивши очі, запитала я.
- Це так прийнято, щоб оплакати покійного, - злегка зблід, пояснила мама.
Бабуся судорожно передихнула:
- Дикість, якщо мене запитати. Людина жила довго, прожив досить, все бачив, все дочекався - і дітей, і онуків, ну так і відпустіть його з миром! І кричать, і кричать, звичай у нас такий, бачте. А коли молодий вмирає, тоді як його оплакати?
Мама мовчки приобійняла бабусю. Щось між ними було таке, чого я не розуміла, і мені туди вхід був закритий. Я притулилася до мами, від мене немов йшло тепло.
- Ти сильно не переживай, це вони просто так кричать, щоб потім люди не сказали - погано плакали, - виблискуючи трохи повлажневшімі очима, сказала мама.
Безліч неголених чоловіків стояли на сходах і величаво вітали входять. Ближче до входу гучність криків посилилася і стала нестерпною. Звідти вийшла, підтримувана з двох сторін, жінка в світлому одязі - вона істерично схлипувала.
- Люда, заспокойся, іди на кухню, вниз, там холодної води тобі дадуть, - гучним театральним шепотом сказала жінка з підтримки.
Люда пішла вниз, зітхаючи і гикаючи.
- Це хто? - здивувалася бабуся.
- Так наша українська невістка, Гурама дружина, - досить сказала жінка-підтримка. - Спочатку я думала - ось безпородна, в білому прийшла, а потім бачу - як заллється сльозами! Молодець, не гірше наших жінок!
Від криків і видовища повального горя у мене защипало в очах і перехопило в горлі.
- А це твоя молодша? - розчулилася жінка-підтримка. - Як виросла! І плаче, дивись! А вона-то чого?
Мама з бабусею разом подивилися на мене.
- Ну ось, я так і знала, - засмутилася мама. - Давай ти теж вниз йди, там, напевно, дітей повно! Посидь, я швидко за тобою прийду!
Від жаху, що треба йти в якесь незрозуміле «вниз», однієї, до незнайомих людей, я вчепилася в маму двома руками.
- Нехай іде з нами, - зітхнула бабуся. - Краще нехай увійде і побачить, а то буде мучитися ще гірше - що ж там таке було.
У великому залі лежала довга коробка з людиною. З двох сторін стояли стільці - як в театрі, і сиділи жінки в чорному, все як одна заплакані.
Побачивши нас жінки додали звуку і заголосили так, що у мене заклало вуха. Бабуся пройшла до коробки, їй принесли стілець, і вона сіла на нього, випрямивши спину.
Але ж тут нічого такого страшного немає, і чого мама з бабусею так боялися мене вести?
- Треба обійти, - смикнула мене за руку мама, і ми пішли. Скосивши око, я побачила лежачого в коробці старого людини.
- Він спить? - запитала я квапливо.
- Мовчи, - ледве процідила мама, сідаючи на стілець в першому ряду.
- Покажи, покажи дочку, - зешелестелі жінки з усіх боків.
Мама мигцем посміхнулася.
- У школу ще не ходить? - шумно дихаючи і витираючи хустинкою червоне обличчя, заусміхалася огрядна тітка ззаду.
- У цьому році йде, - пошепки відповіла мама. - Йшла би ти вниз все-таки, тут же оглухнути можна.
Якраз в цей час біля коробки заливалася сльозами чергова плакальниці.
- Гаразд, піду, - буркнула я, загальне липуче увагу було ще гірше, ніж залишитися одній.
Внизу в просторій кухні сиділа зі склянкою води давешняя українська невістка і полегшено зітхала.
- Я ж такого ніколи не чула, - говорила вона жінці в фартусі. - І небіжчика, царство йому небесне, не знала, чоловік мене повіз - так належить, каже, це ж дядько нашої сусідки! Звідки ж я знала, що треба чорне надягати! А потім вони тут як завиють! Не, у нас теж плачуть, звичайно, але тут мені якось не в то вухо потрапила, аж по нерву стукнуло, і у мене сльози як потекли! Зупинитися не можу!
Жінка в фартусі беззвучно посміялася.
- Тобі теж води? - запитала вона мене. - Я вже не питаю, чия. Тут дітей стільки - вони все на задньому дворі грають, хочеш, йди до них?
Я похитала головою.
- Ти теж не приший кобилі хвіст? - запитала мене українська невістка. - Ох, скоріше б додому, я і не засну сьогодні!
Чого вони всі переживають?
- А що з ним зроблять? - раптом вирвався у мене питання.
- З ким, з покійним? Поховають. У сенсі - в землю закопають, - пояснила українка, зображуючи руками для більшої наочності.
Я уявила собі, як людини в коробці кладуть в яму і засипають землею. Нагорі світить сонце, зеленіють дерева, сяє небо, і всі радіють, а він - лежить собі і лежить.
- Все там будемо, - зітхнула, похнюпившись, українка.
Як все? І я теж. І ... мама? І бабуся ?!
- Ну все, пішли, - мамин голос повернув мене до життя. - Дякую, ціала, що за моєю донькою пригледіла!
Поки дорослі прощалися, я пританцьовувала від нетерпіння, так хотілося скоріше виїхати додому. У машині я зірвала з бабусі ненависну шаль.
- Уфф, мало не задихнулася, так жарко було, - не пручалася вона.
Уже стемніло, машина йшла рівно і заколисувала, мама з бабусею перемовлялися майже нечутними воркочуть голосами, а я слухала їх, лежачи у одній на колінах і приклавши вухо до живота інший. Вони пахли чимось сухим, чужим і сумним.
- Коли додому зайдемо, руки не забудьте вимити з милом, - нагадала бабуся.
- А я бачила - у цього небіжчика все зуби залізні! - раптово згадала я.
- Не вірите? - підвелася я. - Верхні - золоті, нижні - срібні!
- Це не срібні, хто ж з срібла зуби робить, - відгукнувся тато з-за керма. - Залізні!
- Ба, покажи зуби, - полізла я до бабусі.
- Відчепись, дівчисько! - Бабуся, відмахуючись однією рукою, прикриває інший рот. - У мене нормальні зуби, вставні! Тільки білі!
Всі з полегшенням розреготалися.
Ми ніколи не помремо.