де оповідається про те, яким кумедним способом Дон Кіхот був посвячений у лицарі
Переслідуваний цією думкою, Дон Кіхот, швидко покінчив зі своїм мізерним трактирним вечерею, підкликав господаря, пішов з ним до стайні, упав на коліна і сказав:
- Доблесний лицар! Я не рушу з місця до тих пір, поки ваша люб'язність не зволив виконати моє прохання, - виконання ж того, про що я прошу, покриє вас невмирущою славою, а також послужить на користь всього людського роду.
Побачивши, що гість опустився перед ним на коліна, і почувши такі слова, господар оторопів: він не знав, що робити і що говорити, а потім став переконувати його піднятися з колін, але той піднявся лише після того, як господар дав слово виконати його прохання.
- Меншого, пане мій, я і не очікував від вашого невимовного великодушності, - зауважив Дон Кіхот. - Отже, нехай буде вам відомо, що прохання, з якою я до вас звернувся і яку ваше людинолюбство обіцяло виконати, полягає в тому, щоб завтра вранці ви присвятили мене в лицарі; ніч я проведу в каплиці вашого замку, в недосипанні над зброєю, а завтра, повторюю, збудеться те, чого я так спрагу, і я знайду законні підстави об'їжджати всі чотири сторони світу, шукати пригод і захищати скривджених, тим самим виконуючи обов'язок всього лицарства, а також борг лицаря мандрівного, яким я є і якою має йти до вчинення вказаних мною подвигів.
Господар, будучи, як ми вже говорили, неабияк шельмою, почасти здогадувався, що гість не в своєму розумі, - при цих же словах він абсолютно в тому переконався і, зважившись потурати всім його примхам, щоб весело провести ніч, сказав Дон Кіхоту наступне: мета-де його і прохання більш ніж розумні, і, цілком природно і законно, що у такого знатного, скільки можна судити по його зовнішності і гордовитою поставі, лицаря стало подібне бажання; та й він, господар, в молодості сам вдавався до цього поважного заняття: бродив по різних країнах і, в пошуках пригод неухильно заглядаючи в Перчелес під Малагою, [61] на Ріаранскіе острова, [62] в севільський Компас, сеговійскій Асогехо, валенсійскую Оліверу, Гранадського Ронділью, [63] на набережну в Сан Лукар, в кордовський Потро, [64] толедські гральні кубла і ще дещо куди, розвивав спритні ноги і спритність рук, виявляв надзвичайну шкідливий, не давав проходу вдовиця, спокушав дівчат, спокушав малолітніх, так що слава його гриміла по всім іспанським судам і судилища; під кінець же пішов на спочинок в цей свій замок, де і живе на свій і на чужий рахунок, приймаючи у себе всіх мандрівних лицарів, незалежно від їх звання і стану, виключно з особливої любові до них і з умовою, щоб на знак подяки за його гостинність вони ділилися з ним своїм надбанням. До цього господар додав, що у нього в замку немає каплиці, де б можна було не спати над зброєю, бо стару він зніс, щоб на її місці збудувати нову, але що, скільки йому відомо, в крайньому випадку не спати над зброєю дозволяється де завгодно, так що Дон Кіхот може провести цю ніч на дворі, а завтра, бог дасть, все відповідають випадку церемонії будуть здійснені і він стане справжнім лицарем, та ще таким, якого світ не виробляв.
Дон Кіхот обіцяв в точності виконати все, що йому радив господар, а потім почав готуватися до ночі, яку йому належало провести на великому оборі в недосипанні над зброєю; він зібрав свої обладунки, розклав їх на жолобах при коритах води, що стояв біля колодязя, і, взявши спис і щит, з вкрай незалежним виглядом став ходити взад і вперед; і тільки він почав прогулюватися, як настала ніч.
Господар розповів своїм постояльцям про божевілля Дон Кіхота, про його намір провести ніч в недосипанні над зброєю і про майбутню метушні з присвятою його в лицарі. Присутні подивились такому дивному виду розумового розладу і пішли подивитися на Дон Кіхота видали, а Дон Кіхот тим часом то чинно походжав, то, спершись на спис, впивався очима в свої обладунки і довго потім не відводив їх. Справа була глухою вночі, проте ясний місяць цілком заміняв денне світило, якому він зобов'язаний своїм сяйвом, так що всі рухи новоспеченого лицаря добре видно було глядачам. В цей час одному з погоничів, що ночували на заїжджому дворі, заманулося напоїти мулів, для чого потрібно було зняти з Водопійне корита обладунки нашого лицаря; і, тільки-но побачивши погонича, Дон Кіхот одразу ж заговорив гучним голосом:
- Хто б не був ти, про зухвалий лицар, насмілюється торкатися до зброї самого доблесного з усіх мандрівних лицарів, які коли-небудь оперізувались мечем! Згадай про те, що ти робиш, і не торкайся до нього, не те життям поплатишся ти за свою зухвалість!
Погонич і в ус собі не дув, - а тим часом краще було б, якби він дув: по крайності його самого тоді б не роздули, - він схопив зброю і постарався закинути їх якнайдалі. Тоді Дон Кіхот звів очі до неба і, мабуть, звертаючись подумки до пані своєї Дульсінеї, сказав:
- Допоможіть мені, пані моя, помститися за образу, вперше нанесене моєму серцю - вашому вірнопідданих. Нині належить мені перше випробування - не лишайте ж мене захисту своєї та покриву.
Продовжуючи волати до своєї дами, Дон Кіхот відклав в сторону щит, обома руками підняв спис і з такою силою опустив його на голову погонича, що той впав замертво, так що якщо б за цим ударом пішов другий, то йому вже нема чого було б звертатися до лікаря. Потім того Дон Кіхот підібрав свої обладунки і, як ні в чому не бувало, знову став прогулюватися. Малий час по тому інший погонич, який не підозрював про те, яка доля спіткала першого, - бо той все ще лежав непритомний, - надумав напоїти мулів, але як скоро наблизився він до Водопійному колоді і, щоб звільнити місце, став знімати обладунки, Дон Кіхот , ні слова не кажучи і цього разу ні в кого не отримавши допомоги, знову відклав в сторону щит, знову підняв спис і так вхопив другого погонича, що ні спис розлетілося на шматки, але череп погонича розколовся навіть не на три, а на чотири частини. На шум збіглися мешканці заїжджого двору, в тому числі господар. Тоді Дон Кіхот, одною рукою схопивши щит, а другою притримуючи меч, вигукнув:
- Про цариця краси, сила та міць знеміг мого серця! Пора тобі звернути погляди величі свого на відданого тобі лицаря, на якого настільки грізна насувається небезпека!
Тут він відчув в собі таку рішучість, що, якщо б сюди з усього світу набігли погоничі, все одно, здавалося йому, що не відступив би він ні на крок. Товариші поранених погоничів, знайшовши їх в настільки важкому стані, почали здалеку обсипати Дон Кіхота градом каменів, - той у міру можливості закривався щитом, але, не бажаючи залишати напризволяще свої обладунки, від колоди не відходив. Господар кричав на погоничів і умовляв їх не чіпати лицаря: адже він же, мовляв, попереджав їх, що це божевільний, а з божевільного, хоч би він тут всіх переколотив, нічого не візьмеш. Але Дон Кіхот кричав ще голосніше: погоничів він обізвав зрадниками і зрадниками, а власника замку - за те, що той допускає, щоб зі мандрівними лицарями так поступали, - легкодухим і нечемним кавальеро, та ще додав, що якщо б він, Дон Кіхот, був посвячений у лицарі, то власник замку відповів би йому за своє віроломство.
- А цю капосну і мерзенну чернь я зневажаю. Жбурляти камінням, підходите ближче, нападайте, робіть зі мною все, що хочете, - зараз ви поплатитеся за своє нерозсудливість і нахабство.
В голосі його чулася настільки грізна відвага, що на його недругів напав непоборну страх; і, почасти зі страху, почасти ж перейнявшись доводами господаря, вони перестали кидати в нього каміння, а він, дозволивши забрати поранених, все так же велично і незворушно взявся охороняти обладунки.
Господарю набридли витівки гостя, і, щоб покласти їм кінець, намірився він не гаючись, поки не сталося гірше біди, зробити над ним цей триклятий обряд посвячення. Підійшовши до нього, він приніс вибачення в тому, що цей підлий народ без його відома так зухвало з ним обійшовся, і обіцяв суворо покарати зухвальців. Потім ще раз повторив, що каплиці в замку немає, але що тепер будь-яка необхідність в ній відпала: скільки йому відомий церемоніал лицарства, обряд посвячення полягає в запотиличник і в ударі шпагою по спині, ось, мовляв, і вся хитрість, а це і серед поля з успіхом можна виконати; що стосується чування над зброєю, то з цим уже покінчено, тому що спати потрібно було всього лише дві години, а Дон Кіхот не спить уже більше чотирьох. Дон Кіхот всього цього повірив; він оголосив, що готовий коритися, тільки пропонує якнайшвидше здійснити обряд, а потім додав, що коли його, Дон Кіхота, посвятять у лицарі, то в разі, якщо на нього знову нападуть, він нікого тут не залишить в живих - втім, за кого власник замку попросить, тих він з поваги до нього пощадить.
Переляканий власник замку, не будь дурень, негайно збігав за книгою, де він записував, скільки вівса і соломи видано погоничам, і разом зі слугою, що тримали в руці недогарок свічки, і двома пом'янути дівчатами підійшов до Дон Кіхоту, велів йому схилити коліна, зробив вид, що читає якусь священну молитву, і тут же щосили тріснув його по потилиці, а потім, все ще бурмочучи собі під ніс щось на зразок молитви, славно огрів лицаря по спині його ж власним мечем. Після цього він звелів однією з повій препоясать цим мечем лицаря, що та і виконала, виявивши при цьому надзвичайну спритність і делікатність: справді, не менший талант потрібно для того, щоб під час цієї церемонії в будь-яку хвилину не луснути від сміху; втім, на саму згадку про недавні подвиги новонареченного лицаря сміх мимоволі завмирав на устах у присутніх.
- Хай допоможе бог вашої милості стати успішним з лицарів і нехай пошле він вам удачу у всіх боях! - препоясивая його мечем, мовила поважна сеньйора.
Дон Кіхот оголосив, що він повинен знати, хто надав йому таке благодіяння, а тому просить її назвати себе, бо має намір розділити з нею почесті, які він сподівається заслужити доблесні своєю долонею. Вона ж вельми скромно відповіла йому, що звуть її Непоседа, що вона дочка шевця, уродженця Толедо, що нині проживає в торгових рядах Санчо Бьенайі, і що з цього часу, де б вона не знаходилася, вона завжди готова йому служити і почитати за свого пана . Дон Кіхот попросив її про одну послугу, а саме: з любові до нього додати до свого прізвища дена [65] і надалі іменуватися доньєю непосиди. Вона обіцяла. Тоді інша дівчина одягла на нього шпори, і з нею він повів майже таку ж мова, як і з тієї, що підперезаний його мечем. Він запитав, як її звуть, вона ж відповіла, що її звуть вітрогонів і що вона дочка поважного антекерского мельника. Дон Кіхот, запропонувавши їй свої послуги і своє заступництво, попросив і її додати до свого прізвища дена і надалі іменуватися доньєю вітрогонів.
Дон Кіхот не сподівався, як дочекатися хвилини, коли можна буде знову сісти на коня і відправитися на пошуки пригод, і, після того як були закінчені всі ці неймовірно великі церемонії, вчинені з такою швидкістю і поспішністю, він тут-таки осідлав Росінанта, сіл верхом і, обнявши господаря, в настільки модерних виразах виявив йому свою вдячність за посвячення в лицарі, що передати їх нам було б не під силу. У відповідь господар на радощах, що відбувся від нього, промовив не менш пишномовну, хоча і не настільки розлогу промову і, нічого не взявши за нічліг, відпустив його з миром.
