(СОКРАТ, ПЛАТОН, АРИСТОТЕЛЬ, Квінтіліан)
Виховання і педагогічна думка в античному світі. Давньосхідні цивілізації дали людству перші зразки шкіл. Подальший розвиток школи здійснювалося вже на наступному ступені історичного розвитку - в епо-ху античності, греко-римської давнини. Досягнення в об-ласті змісту, методів і організації освіти під-Растан покоління в Стародавній Греції, Римі, еллініс-тичних державах і осмислення їх філософами того часу стали важливим етапом у подальшій еволюції школи і педагогічної думки.
1. Однією з вершин педагогічної думки Стародавньої Греції справедливо вважається Сократ (бл. 470-399 до н.е.). Якщо софи-сти вважали, що відповісти на питання про критерії істини неможливо, то їх сучасник і опонент філософ Сократ статі-гал, що істина пізнається в суперечці. Знаменуючи поворот філософського знання до людської індивідуальності, він вважав, що етичні цінності виражають відно-шення людини до світу і є визначальними в його пізнавальні-ної діяльності. Їм були дані оп-ределенном етичних понять (доб-ра, справедливості, доблесті і ін.), Оскільки, на його переконання, люди не дотримуються моральних норм «по-тому, що їх не знають». Тому чеснота, за Сократом, тотожна знанню, а самосвідомість - найвища чеснота. Формулюванні софіста Піфагора про людину як про міру все-го сущого їм була протиставлена-на інша - «Пізнай самого себе!». Він розглядав виховання як вос-ходить шлях інтелектуального і морального розвитку людини і характеризував виховання як «вто-рої народження». Вся його філософська діяльність була нераз-ривно пов'язана з педагогічною. Сучасники свідченням-ють, що більшу частину свого часу Сократ проводив на пло-щадях, в палестрах і гимнасиях, вступаючи в розмову з будь-яким, хто хотів говорити з ним, і не нав'язував своїх думок слушат-лям, оскільки визнавав переконання основним вихователь-ним засобом.
Сократ стояв у витоків зародження евристичного методу навчання. Він не залишив після себе творів, але його справи і думки відомі зі спогадів безлічі його вчених-ників і шанувальників. У своїй педагогічній практиці Со-крат широко використовував метод діалогу. Саме в діалозі з учнем здійснювався їм пошук істини. Він одним з пер-вих став використовувати індуктивні докази і давати визначення поняттям, зближуючись в цьому з софістами.
На початковому етапі навчання живе спілкування з учнями, спільний пошук вирішення тієї чи іншої проблеми - кращий спосіб освіти людини. Одна з переваг цього методу полягає в тому, що учень відштовхується від усвідомлення сво-його незнання і тим самим спонукає до самостійної мис-лительного діяльності.
2. Платон (428 / 427-348 / 347 до н.е.) також був учнем Со-крата, що відбилося і на його поглядах на проблеми вихованням ня і освіти молоді. На базі одного з трьох афінських гимнасиев, які згадувалися раніше, Платон заснував фі-лософскую школу - Академію (387), якою сам керував. Для впорядкування організації шкільного життя Платон використовував водяний годинник-будильник, дзвінком закликали в певний час учнів до занять.
Платону належить заслуга осмислення цілей і содер-жания шкільної освіти. У своєму пізньому творі «Закони» освіту він трактує як те, що веде з дет-ства до чесноти, змушує людину пристрасно бажати і прагнути стати досконалим громадянином, який вміє спра-ведливо підкорятися або ж начальником.
Сутність пізнання полягає в пригадування вічних і незмінних ідей. Вічні, божественні ідеї, на думку Платона, є потужним імпульсом, зсередини впливає на формування людини. Таким чином, їм була постав-лена вперше проблема факторів, що впливають на розвиток особистості. У відповідності зі своїм вченням про світ ідей Пла-тон пропонував оточити дитину вражаючими образами прекрасного і доброго, які повинні пробуджувати в його голові невиразні спогади про ідеальний світ.
3. Аристотель (384-322 до н.е.) найвизначніший філософ і педагог античності, був учнем і багато в чому продовжувачем ідей Пла-тона. Він був вихователем Алек-сандра Македонського (356-323 до н.е.), який створив найбільшу мі-ровую державу давнини, що охоплювала до останньої третини IV ст. до н.е. Балканський півострів, Вос-точне Середземномор'ї і прими-кається до нього Іран, Середню Азію і Північно-Західну Індію до річки Інд. Енциклопедичні знання самого Аристотеля відпрацьовано-жали рівень розвитку античної науки, досягнення якої були їм інтегровані в численних творах.
У своєму Ликее він організував школу, в якій навчання відбувалося під час прогулянок, по-грецьки - періпатегікос - прогулюється, звідси і назва школи - Періпатетічеськая. Для своїх учнів Аристотель створив ряд праць, що охоплювали всю суму тодішнього знання. Преж-де всього, слід назвати його твір «Метафізика», що буквально означає «те, що слід після фізики». Цим по-заняттям їм позначався розділ філософського знання, по-священний розгляду недоступних для органів почуттів і лише умоглядно осягаються почав всього існую-ного. Аристотелем було створено низку творів за логікою, со-тримають теорію пізнання, пізніше ці його твори були об'єднані в книгу «Органон».
На відміну від Платона, сенсорне сприйняття Аристотель трактував як основу пізнання. Інструментом по-знання він називав дедукцію і індукцію в їх з'єднанні. У трактуванні етики Аристотель виходив з розуміння мети всіх людських справ як щастя, яке досягається в процес-се духовної праці, мислення і пізнання. Духовна праця він ставив незмірно вище фізичного.
У своїй «Поетиці» Аристотель розкрив основи є естетично-кого вчення, ввівши такі поняття, як мімезис, або подра-жание, і катарсис, чи очищення духу в процесі співпереживання. Ці ідеї дуже впливали на розвиток естетичної думки аж до нового часу.
Натурфілософські погляди Аристотеля представлені в книгах «Фізика» та «Про небесах». Особливо слід відзначити його - трактат «Риторика», в якому узагальнено великий досвід клас-сических Греції в ораторському мистецтві.
Аристотель визначав риторику як засіб переконання, яким повинен володіти і оратор, і вихователь юнацтва. Риторичне мистецтво полягало, на його думку, в поєднанні з особливими правилами логічного і нелогічного-го, раціонального і ірраціонального, воно пов'язувалося з естетикою і давало людині загальну здатність знаходити можливі способи переконання стосовно обговорювати-мому питання. З висловлювань Аристотеля з питань виховання можна зробити висновок, що головним його завданням він вважав повідомлення учням основ знань з різних областей і вироблення у молоді здатності оригінали ного судження.
Питання виховання і навчання порушувалися Аристіт-лем практично у всіх його основних творах. Він про-должал розвивати ідею національного виховання і обу-чення молоді. Людину він називав «політичним», тобто «Суспільною твариною». Однак він не принижував і зна-чення сімейного виховання, як це фактично спостерігаючи-лось у Платона. За Аристотелем, сім'я і сімейне вихованням ня відповідають особливостям людської природи. Вос-харчування дітей з 7-річного віку обов'язково повинно знаходитися під контролем держави-поліса. Сімейне і суспільне виховання повинні співвідноситися один з дру-гом як частина і ціле. Головна мета виховання - формиро-вання у молоді чесноти.
Виховання за своєю природою має бути двояким, так як в суспільстві, на думку Аристотеля, система «раб - гос-подин» настільки ж природна, як в родині «дружина - чоловік». Раби повинні готуватися до праці, а діти вільних повинні мати необхідний дозвілля для розвитку розуму і тілесного вдосконалення. Діти аристократів повинні отримувати най-кращу освіту, бо їм належить керувати державою.
Аристотель приділяв велику увагу розгляду про-блеми факторів, що впливають на розвиток людини. Він виокрем-вав три основні групи чинників: зовнішній, що оточує людину і сприймається органами почуттів світ; внутрен-ня сили, розвиваючі в людині притаманні йому задатки; цілеспрямоване виховання здібностей людини в не-обходимо для суспільства-держави напрямку. Вихованням тель, перш за все, розвиває душу, яка, за Арістотелем, має три частини, виконуючи різні функції: раститель-ву (харчування, розмноження), тваринну (відчуття, чув-ства), розумну (мислення, пізнавальна діяльність). Вищі функції виникають на основі нижчих, внаслідок чого сама природа душі вимагає єдності різних сторін виховання - фізичного, розумового, морального і естетичного. По суті справи, Аристотель першим зробив по-тортури теоретично обгрунтувати необхідність сприяє-вать за допомогою виховання гармонійному розвитку особисто-сті. Розум, за Арістотелем, є функцією душі. Ум-ного виховання має першорядне значення: його неправильність веде до деформації душі, духовного зубожіння. Тому головне завдання вихователя - розвивати при-роду дитини через вдосконалення його розуму.
Аристотель ставив під сумнів вчення Платона про транс-цендентальних ідеях, вважаючи, що розум дитини від народження є «чиста дошка», яка заповнюється в процесі життя, і запропонував свою концепцію виховання і освіти
Розглядаючи питання виховання і освіти, Арісто-тель дотримувався вікової періодизації розвитку дітей, запропонованої ще піфагорійцями і обгрунтованою Платоном: від народження до 7 років, від 7 до 14 років, від 15 років до 21 року. Виховання дитини до 7 років має здійснюватися в сім'ї, а після цього - в школі.
На цій базі юнаки на наступному ступені навчання дол-жни були купувати традиційні знання про природу і суспільство, про людської історії. Надалі юнаки з кіл аристократії, займаючись риторикою і поетикою, дол-жни були готуватися до участі в державному житті.
За Арістотелем, утворення вільних громадян не дол-жно було мати трудової спрямованості, оскільки про-ництво матеріальних благ було долею рабів.
Торкаючись методів навчання, Аристотель вважав, що вони повинні спиратися на внутрішньо притаманну людині спо-можності до наслідування: повторення, проходження прикладу, зразком відповідають природі дитини і доставляють йому почуття задоволення і радості. І розумовий, і фізкабінет-чеський, і моральне виховання вимагають використання постійних і досить продуманих вправ, частих повторень бажаних для вчителя дій, викликаю щих у дітей почуття задоволення.
Вплив Аристотеля на подальший розвиток педагоги-чеський думки і на практику школи був величезний. Особливо воно відчувалося в епоху пізньої античності і середньовіччя.
4. Серед інших великих мислителів тієї ж епохи, що займалися питаннями виховання і навчання слід назвати Квинтилиана (42 - 118 рр. Н.е.). Марк Фабій Квінтіліан, відомий римський оратор і педагог, був засновником однієї з кращих шкіл риторів в Римі, яка незабаром стала широко відомою і стала державною. Квинтиллиан вважав, що освіта повинна бути корисно суспільству, і віддавав перевагу шкільного навчання ( «світло хорошої школи краще самотності сім'ї»). На основі досвіду своєї школи і досягнень педагогічної думки античного світу Квінтіліан створив перший спеціальний педагогічну працю «Про виховання оратора», в якому знайшли відображення і деякі загальнопедагогічні проблеми.
Квінтіліан вніс свій внесок в розуміння питання про роль природного, біологічного початку в процесі розвитку людини. Він високо оцінював природні здібності дітей і не сумнівався в тому, що вже в ранньому віці можна визначити рівень здібностей (перші ознаки розуму маленьких дітей - швидке і влучне сприйняття і довге утримання в пам'яті набутого досвіду, здатність до наслідування). Разом з тим він вважав, що вихованням можна досягти дуже багато чого і підкреслював його перетворюючу роль.
Квінтіліан критикував сімейне виховання у вищих шарах римського суспільства, де дітей допускали на бенкету, в результаті чого вони ставали свідками непорядного поведінки дорослих; засуджував батьків за потурання дітям і недооцінку важливості періоду дитинства для становлення особистості людини. Квінтіліан вимагав від батьків, годувальниць і нянь, щоб вони пам'ятали, що дитина дуже сприйнятливий і в ньому легко вкорінюється як хороше, так і погане, і це слід враховувати при виборі товаришів-однолітків і педагогів.
Вік від 5 до 7 років Квінтіліан, як і Аристотель, відводив на підготовку до школи. Він вважав, що діти до 7 років повинні практично оволодіти двома мовами - рідною і грецьким, причому спочатку грецьким, а потім паралельно і рідним. У цьому віці він допускав і систематичні заняття з дітьми за умови, що навчання буде радісним. Квінтіліан радив заохочувати малюків похвалою, проханнями, викликати їх на змагання з однолітками, не шкодувати нагород.
Римський педагог розробив цілу систему методичних рад з навчання дітей грамоті. Він наполягав на одночасному ознайомленні їх з видом і назвою букв за допомогою наочних посібників (літери зі слонової кістки), наполягав на дотриманні принципів систематичності і послідовності в навчанні. «Вчити треба не багато чому, але грунтовно» - писав Квінтіліан. Він відзначав, що майбутньому оратору потрібна розвинена пам'ять, почуття художнього слова, ритму, гарна дикція і інтонація, виразність мови і міміки, тому все це потрібно починати розвивати ще в дошкільному віці. Кращим засобом виховання оратора Квінтіліан вважав розучування віршів, які сприяли б і моральному вихованню. Він заклав основу методики розучування віршів: вірш прочитують цілком, потім розбивають на логічні частини і заучують частинами, на закінчення воно декламується цілком.