Код для вставки на сайт або в блог (HTML)
ЮЛІЯ Друніна.
вірші
Я тільки раз бачила рукопашний.
Раз - наяву. І тисячу -у сні.
Хто говорить, що на війні не страшно,
Той нічого не знає про війну.
Справа в тому, що в свої сімнадцять років їм хо¬телось хоч краєм напівдитячою долоньки прікос¬нуться до того невипробуваному щастя, яке дорослі називають любов'ю. І ось проривається:
За траншеєю вечір сільський,
Заїзди і ракети над рікою.
Я сумую сьогодні дуже жіночої,
Дуже несолдатской тугою.
І якщо приходило тоді перше почуття, яким коротким щастям воно обгортають.
Що ж сталося після з цими «світлокоса солдатами»?
Не буду говорити про само собою зрозуміле, Про щось на кшталт того, що женщнни- фронтовички активно включилися в трудове життя мирного часу. Звичайно, «включилися», та ще й як включилися! Війна не любила білоручок, і наші дівчата були майстринями на всі руки - все це потім стало в пригоді. Але головне, я вважаю, не в цьому. Головне - в тій душевної чистоти і тієї духовної загартуванню, які купувалися віч-на-віч зі смертю. В серці у кожної - іноді тихіше, часом голосніше - дзвенить та вірна струна, по якій налаштовуються всі інші. У ті роки виробився твердий моральний кріте¬рій, і безкарно переступати його не можна - обпече соромом, і довго будеш мучитися, срав¬нівая себе теперішнього з тим минулим і луч¬шім.
Якщо ж я збрешу тобі по-жіночому.
Грубо і безпорадно збрешу,
Лише нагадай заграва Смоленська,
Лише нагадай ночі на снігу.
Ця вірна струна, що зазвучала ще у воєнні роки, визначила мотив творчості Друніній. Талановита впевненість почерку кинулася мені в очі а перших же її віршах. Твердо, без застережень, бажаючи донести до слухача лише найголовніше і гово¬ря лише про саме наболіле так може писати лише поет, знає ціну і собі, і своєму читачеві.
Ми любов свою поховали,
Хрест поставили на могилі.
- Славі богу! - сказали обидва.
Тільки встала любов з труни,
Докірливо нам киваючи:
- Що ж ви зробили?
Я жива!
Це сильні рядки. І вони діють безвідмовно. Сила їх, як і всієї творчості Друніній, в тому, що ви майже фізично відчуваєте біль людини, і ви йому вірите безумовно. Ось що, мабуть, і повідомляє привабливість ліриці Друніній - її абсолютна людська достовер¬ность. Причому достовірність значного, а не пустячкового.
Її останні вірші завжди хочеться вважати передостанніми. Сказано головне, але зараз піде набагато важливіше. Де тільки не побувала за ці роки колишня фронтовичка. І всю Росію об'їздила, і мало не у всіх республіках Союзу по¬бивала, і закордон побачила. І звідусіль вірші про побачене і передуманном.
Перегортаєш одну за одною сторінки її книжок, і в кожної знаходиш щось нове для себе. Нове і разом з тим родинне по спільності сприйняття і збігом життєвих оцінок. Ось озорное і веселий вірш
«Дівча що треба!»:
По вулиці Горького - що за хода! -
Дівча пливе, як під вітрилом човен. Дівча, народження військового року.
Робітнича кісточка, дочка заводу.
Зачіска - що треба! І светр - що треба!
З «крамольним» відтінком губна помада!
З зміни йде (не судіть по виду) -
Її нікому не дамо ми в образу!
Ми самі піжонкамі славилися колись,
А час настав - йшли в солдати!
Так фронтове покоління подає руку тепереш¬нему, «молодому, незнайомому». Таке воно незнайоме? Та ж невгамовна тривога в крові у цих дівчат і юнаків, та ж святая тривога, ко¬торая кликала нас - усюди і скрізь - на передній край подій. І нинішні дівчинки, «робочі кісточки», - прямі спадкоємиці дівчат «Каховки» Свєтлова і «світлокоса солдат» Юлії Друніній.
Сергій Наровчатов