Проблема державного суверенітету придбала нові обриси і запеклі суперечки в 90-х рр. XX ст. коли дискусія йшла про співвідношення прав СРСР і союзних республік, про їхнє право на вихід зі складу СРСР, про перегляд змісту Конституції СРСР і т. д.
Розрізняють декілька видів суверенітету - державний, народний, національний.
Державний суверенітет визначається як такий стан держави, при якому воно самостійно визначає свою внутрішню і зовнішню політику. Спочатку саме поняття «суверенітет» виникло як певна характеристика, атрибут держави. Суверенітет завжди зв'язувався з державною владою і висловлював її здатність бути в суспільстві абсолютної, вищої і незалежною силою.
Суверенітет держави - це найважливіше, основне властивість держави, в силу якого здійснюється ним влада є єдиною, верховної і незалежною.
Державний суверенітет - основна умова міжнародної правосуб'єктності.
Державна влада, володіючи повнотою і верховенством, небезмежна в своїх владних амбіціях. Завжди є межі цієї влади. Держава не може визнаватися тим суб'єктом, кордони діяльності якого безмежні, і яке може робити все, що йому заманеться.
Народний суверенітет означає, що саме народ здійснює свою владу самостійно. Народ є єдиним джерелом державної влади. Він здійснює її як безпосередньо (на референдумі, при проведенні виборів в Парламент і місцевих Рад депутатів), так і через представницькі органи в формах і межах, встановлених Конституцією (ст. 3). Суверенна воля народу є визначальною для вироблення і проведення курсу внутрішньої і зовнішньої політики.
Саме народ конституює (зобов'язує, узаконює) державну владу (органи держави) і здійснює контроль за її виконанням. Для цього використовуються різні форми, в тому числі перевибори посадових осіб, які отримують від народу свій мандат на перебування на посаді; відкликання депутатів і ін.
Народний суверенітет по відношенню до державного є первинним, однак перший може бути реалізований лише за умови існування державного суверенітету.
Нацією є історична спільність людей, що складається в процесі формування спільності їх території, економічних зв'язків, мови, культури. Нація формується з різних племен і народностей.
Хоча Декларація про державний суверенітет Республіки Білорусь і не мала тоді юридичного значення, носила рекомендаційний характер, вона стимулювала прийняття інших законодавчих та інших нормативних актів Республіки Білорусь.
Державний суверенітет, як було заявлено в Декларації, стверджується в ім'я вищої мети - вільного розвитку і благополуччя, гідного життя кожного громадянина республіки на основі забезпечення права особистості відповідно до Конституції Республіки Білорусь і її міжнародних зобов'язань.
Декларація визначила співвідношення владних повноважень Союзу і Республіки Білорусь. Раніше існувала піраміда була перевернута: не Конституція і закони СРСР мали верховенство, а оголошувалося, що на території Білорусі встановлюється верховенство Конституції і законів республіки. Ця запис з'явилася в майбутньому юридичною основою для вирішення долі про федеративну державу, в якому не може не бути певного кола питань, за якими федерація має прерогативу. Для посилення цієї формули в Декларації було підкреслено, що всі громадяни та особи без громадянства, державні органи, підприємства, установи, організації, що знаходяться і діють на території республіки, зобов'язані виконувати законодавство республіки. Ідея Декларації полягала і в тому, щоб підкреслити самостійність республіки у здійсненні права на добровільні союзи з іншими державами і вільний вихід з цих спілок. Більш того, зовсім не відкидалося знаходження в складі СРСР, так як Республіка Білорусь пропонувала невідкладно приступити до розробки Договору про союз суверенних соціалістичних держав.
Державний суверенітет передбачає незалежність держави в проведенні внутрішньої політики. Це можливо тоді, коли влада держави поширюється на всю територію. З цією метою в Декларації було закріплено, що земля, її надра, інші природні ресурси на території республіки є власністю білоруського народу, якому належать виключні права на їхню володіння, користування і розпорядження.
Демократичною стала запис в Декларації про те, що найважливішим принципом існування Республіки Білорусь як правової держави є розмежування законодавчої, виконавчої та судової влади.
Економічні та політико-ідеологічних засад конституційного ладу
Чинна Конституція визначає форми власності та політику держави в області відносин з приводу власності.
Власність може бути державною і приватною. Держава надає всім рівні права для здійснення господарської та іншої діяльності, крім забороненої законом, і гарантує рівний захист і рівні умови для розвитку всіх форм власності. Держава сприяє розвитку кооперації.
Держава гарантує всім рівні можливості вільного використання здібностей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності.
Що ж стосується природних ресурсів, то надра, води, ліси складають виключну власність держави. Землі сільськогосподарського призначення знаходяться у власності держави.
Законом можуть бути визначені й інші об'єкти, які знаходяться тільки у власності держави, або встановлений особливий порядок переходу їх у приватну власність, а також закріплено виняткове право держави на здійснення окремих видів діяльності.
Майно, придбане громадськими і релігійними організаціями, благодійними та іншими фондами, знаходиться в їх власності і може використовуватися лише для досягнення цілей, передбачених їх установчими документами.
Важливо не тільки проголошувати наявність державної та приватної власності, а й надати всім рівні права для здійснення господарської та іншої діяльності, крім тієї, яка заборонена законом, гарантувати рівний захист і рівні умови для розвитку всіх форм власності. Це означає рівність всіх суб'єктів господарювання перед законом та судом, право на однакову підтримку з боку держави.
У Конституції містяться положення, що визначають право власності на природні ресурси.
Політичні партії, інші громадські об'єднання, діючи в рамках Конституції і законів Республіки Білорусь, сприяють виявленню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах.
Політичні партії та інші громадські об'єднання мають право користуватися державними засобами масової інформації в порядку, визначеному законодавством.
Партії та інші громадські об'єднання є найважливішим елементом політичної системи.
На відміну від інших громадських об'єднань, включаючи і профспілки, партії активно беруть участь в політичному житті країни, перш за все за допомогою участі в виборах, формуванні громадської думки з державним і громадським питань. Партії дотримуються певної ідеології, однак ідеологія будь-якої партії не може бути зведена в ранг державної, т. Е. Обов'язкової для всіх.
Більш численними і різноманітними за видами є громадські об'єднання, в які вступають громадяни. До громадським об'єднанням ставляться суспільства, союзи, асоціації, благодійні фонди і т. П.
Громадські об'єднання на відміну від партій не ставлять політичні цілі в якості основи своєї діяльності.