Георгій Хоробрий, який, як відомо вам, у всіх казках і притчах тримає начальство над звірами, птахами і рибами, - Георгій Хоробрий скликав всю команду свою служити, і розклав на кожного по роботі. Медведю велів, на шабаш1, до вечора, сімдесят сім колод перетягати та скласти срубом2; вовку велів земляночки вирити так нари поставити; лисиці наказав пуху нащіпать на три подушки; кішці-домувальниця - три панчохи зв'язати та клубка не загубиться; козлу-бороданю велів бритви правити, а вим'ястим поставив кужіль, дав їй веретено: напряді, каже, вовни; журавлю наказав настругати зубочисток та серніков3 наробити; хитромудру гуску в гончарі завітав, велів три горщика та велику макітру4 зліпити; а тетерку змусив глину місити; бабі-птіце5 наказав на вуха стерлядей наловити; дятла - палац нарубати; горобцеві - припасти соломки, на підстилку, а бджолі наказав один ярус сот побудувати так натискати меду.
Ну, прийшов урочний час, і Георгій Хоробрий пішов в огляд: хто що зробив?
Михайло Потапич, ведмідь, працював до поту особи, так що в обидва кулака тільки знай втирається - так толку в роботі його мало: весь день з двома чи, з трьома чи колодами провозився, і катав їх, і на плечах тягав, і сторчма стає , і на хрест звалював та ще було і лапу собі віддавив; і рядком їх укладав, кінці з кінцями рівняв так приганяв, а зрубу не склав.
Сірий вовк місцях в п'яти починаєм землянку рити, та як причому так рознюхає, що немає там ні бичка закопаного, ні лоша, то і покине, та знову на нове місце перейде.
Лисичка-сестричка надушила курей та каченят багато, подушки на чотири, та не стало у неї дозвілля щипати їх чисто; вона, бач, все до м'ясця добиралася, а пух та пір'я пускала на вітер.
З цією казкою також читають
У великому дрімучому лісі, далеко на півночі Фінляндії, росли поруч дві величезні сосни. Вони були такі старі, такі старі, що ніхто, навіть сивий мох, не міг пригадати, чи були вони коли-небудь молодими, тонкими сосонками. Звідусіль було видно їх темні вершини, високо здіймалися над хащами лісу. Навесні в густому гіллі старих сосен співав веселі пісеньки дрізд, а маленькі рожеві квіти вересу піднімали свої голівки і дивилися знизу вгору так боязко, ніби хотіли сказати: "Ах, невже і ми будемо такими ж великими і такими ж старими?"