Леонід Сергійович Соболєв
- "Дівочі особи яскравіше троянд." Любочка, виходить, далі треба жити?
- Обов'язково! - дзвінко відповіла вона, дуючи на замерзлі пальці.
Заклавши руки за спину, вона притискалася до чорної великий грубці - біла тоненька фігурка, ділова серйозність якої була по-дитячому затишна і зворушлива. Грея руки, вона зі швидкістю тисячі слів за хвилину базікала про все: про ранкову зведенні, про події з сирими дровами, про те, що вариться на обід на кухні, про вчорашній кіно. І вщухали поступово стогони, і особи, зведені судомою болю, прояснювалися, і обридлий, нудний лікарняний повітря палати свежел, і легшає горе, і посміхалися думки.
Потім вона прикладала тоненькі пальці до шиї, перевіряючи, зігрілися вони, прямий носик її стурбовано кривився, вона оглядала палату швидким поглядом господині, міркувати, з чого почати день, - і підходила до ліжок.
Вона вміла швидко і ласкаво робити все - вимити голову, не впустивши ні краплі води на подушку, поправити пов'язку, написати лист тим, у кого не працювали руки або очі, вчасно вловити погіршення і викликати лікаря, чіпко і пристрасно боротися за життя пораненого в годину небезпеки, втішити і заспокоїти того, хто, здавалося, втратив спокій, і занурити його в тихий, що полегшує душу сон.
В цей день я був по праву першим кандидатом на дурня. Ніч я не спав, нервуючи з причин, що не відносяться до розповіді, і вранці зміг збрехати їй лише посмішкою, а не очима, відповідаючи на вітання. Дивно, як ця молода дівчина, майже дівчина, відчувала в чужій душі недобре. Вона лише мигцем глянула на мене, але, закінчивши обхід, безпомилково підійшла до моєї ліжку з колодою в руках.
Однак гра не вийшла. Нині дитячі її губи часом опускалися в гіркою складці, веселі очі були сумні, і мені раптом здалося, що їй багато-багато років. Карти марно залишилися лежати, темніючи на білому ковдрі десяткою пік, символом горя, і ми розговорилися неголосно і відверто.
Її чоловік, капітан-танкіст, воїн великої сміливості, вже нагороджений орденом, пропав без вісті. Місяць вона не могла відшукати його слід. Довгий місяць ця жінка влітала до нас сміється сонячним промінням, а між тим душа в ній нила і серце стискалося, і ночами вона плакала в гуртожитку, намагаючись не розбудити подруг.
Вчора вона знайшла давнього друга чоловіка, великого танкового начальника. Він взяв її руку і сказав:
- Люба, обманювати не буду. Павло залишився в оточенні. Прорвалися все, він не повернувся. - Він не дав їй заплакати і стиснув руку. - Спокійно, Люба. Він може повернутися. Розумієш - треба чекати. Звичайно, це велике мистецтво чекати. Я обіцяю тобі сказати, коли чекати буде більше не потрібно.
Я дивився на неї і шукав в собі ту силу, якої була наділена ця жінка. Перед цим горем я забув про своє, але слів - тих слів розради і надії, які з такою великою щедрістю вона шепотіла всім нам, - я не міг знайти в кострубатою, незручної і себелюбної чоловічий своєї душі.
Люба схопилася і легким баченням ковзнула до нього. І знову очі її стали колишніми, і скорбота - своя скорбота - відступила перед чужою. І ніхто в палаті не помітив, яке горе несуть тонкі, майже дитячі плечі.
Незабаром мене перевели на час в інший госпіталь. Через два тижні я повернувся в знайому палату. Багатьох я вже не застав, з'явилися нові поранені, і поруч з собою я побачив величезну ляльку з бинтів.
Це був танкіст, якому обпекло груди і обличчя. Все, що на людському обличчі може горіти, у нього згоріло: волосся, брови, вії, сама шкіра. У білій марлі моторошно і зловісно чорніли опуклі темні скла величезних очок. Окуляри не пропускали жодного світла, вони лише охороняли дивом уцілілі очні яблука від дотику бинта.
Нижче, хитро і майстерно, було залишено отвір для рота. Звідси невидимо виходила людська мова - жива мова, єдиний провідник думок і почуттів.
Танкіст боровся з повільною своєї і довгої болем. Перев'язки були болісні, але він хотів жити. Він дуже хотів жити і знову битися в бою, Ця воля до життя вирувало в його нерозбірливою мови, в недорікуватість спалених губ.
Він любив говорити. У темному і самотньому своєму світі він прагнув спілкування з іншими. Глухо і дивно вилітали слова з недвижного клубка марлі, і, навчившись розуміти ці поранені, підбиті слова, я слухав доблесть, ненависть і перемогу, слухав бій і дотик смерті, слухав мрії і надії, визнання і сповідь - все, що може розповідати одному двадцятидворічний людина, що біжить від примари самотності. Другу - бо до ночі ми подружилися тієї раптової і міцною дружбою, яка приходить в бою або в хвороби.
Під ранок я прокинувся, коли було ще зовсім темно. Важко дихала палата, часом стогін прорізав цей тривожний подих сильних чоловічих тіл, поламаних боєм. По тому, що на цей стогін не рушила безшумна біла тінь, я зрозумів, що чергує НЕ Люба. Ймовірно, чергувала друга сестра - Феня, негарна і немолода жінка, яка швидко втомлювалася і вночі часто засинала на стільці біля печі. Я встав, щоб вийти покурити, і, почувши мене, танкіст попросив пити (це звучало у нього дивно - як "шюіть"). Боячись, що я зроблю йому боляче, я хотів розбудити сестру.
- Не треба, - сказав він, - нічого.
Я обережно налив між бинтами кілька ковтків з поїльника і, звичайно, облив марлю. Зніяковівши, я вибачився.
- Нічого, - повторив він і засміявся, позначаючи сміх тихими перервами дихання. - Це тільки вона вміє. Ніби сам п'єш, губами.
І я почув незвичайну повість любові.