Меїр Шалев - всесвітньо відомий ізраїльський журналіст і письменник. Його захоплюючі сімейні романи-саги, повні гумору і любові, відгомонів біблійних сюжетів і античних міфів, переведені на двадцять мов. Критики прозвали Шалева «Вуді Алленом з Іудейської пустелі».
Роман «Як кілька днів ...» [1] - захоплююча історія кохання трьох чоловіків до однієї жінки, розказана сином трьох батьків, якого мати наділила незвичайним ім'ям, що охороняє його від Ангела Смерті.
У теплі дні від стін мого будинку піднімається слабкий запах молока. Стіни давно вже затерті і покриті штукатуркою, і земля під плитками підлоги теж щільно утрамбована, але слабкий запах молока все одно сочиться з найдрібніших пір і тріщин, впертий і вкрадливий, як піт забутої любові.
Колись тут був корівник. Житло жеребця, ослиці і декількох дійних корів. Великі дерев'яні ворота були в ньому, перехоплені по всій ширині залізним засувом, бетонні годівниці, бичача упряж, хомути, стійла, доїльні кліті, молочні бідони.
І жила в тому корівнику жінка - працювала там, і спала там, і бачила там сни, і плакала уві сні. І там же, на мішках з-під корму, народила собі сина.
Голуби важливо ходили по гребеню даху, а в кутах під кроквами працювали ластівки, склеюючи свої гнізда з грудочок глини і бруду, і невпинне трепетанье їх крил було таким чарівним, що я чую його і до цього дня, - воно піднімається з колодязів моєї пам'яті і розм'якшує моє обличчя, розгладжуючи борозни, прорізані віком і гнівом.
Вранці сонце викреслював на стінах квадрати вікон і золотило танцюючі в повітрі пилинки. Роса згущувалася в кришках бідонів, і по купах соломи верткими сірими блискавками проносилися польові миші.
І могутній евкаліпт ріс там у дворі, широко розкинувши над ним вічно Шелесткі запашну крону. Чи то хто невідомий колись посадив його тут, то чи казна-який вітер заніс сюди його насіння. Куди величезний і старше роками всіх своїх побратимів з ближньої евкаліптової гаї, височів він тут і чекав на самоті задовго до заснування села. Я не раз забирався на його вершину, тому що там гніздилися ворони, а мене вже тоді цікавили звички ворон.
Зараз моя мати давно вже померла, і то могутнє дерево зрубано, і той корівник став моїм будинком, і ті колишні ворони давно змінилися іншими, а ті теж звернулися в прах, і нові вилупилися з яєць їм на зміну. Але незважаючи на все це, ті, колишні ворони, і ті розповіді, і той корівник, і той евкаліпт - всі вони заякорити в моїй пам'яті, всі вони врізані в неї назавжди.
Дерево було метрів двадцять заввишки, ворони гніздилися у самій його вершини, а в розвилці нижніх гілок ще можна було розгледіти залишки «Тарзаном хатини», спорудженої колись дітлахами, які забиралися сюди і ховалися тут задовго до мого народження.
Три дні поспіль рубав він цей евкаліпт.
Знову і знову злітав сокиру і опускався - знову і знову. Людина йшла по колу, і включався з усіх боків, і з стогоном піднімав сокиру, і опускав - з хаканом і стогоном.
Невисокий на зріст він, Моше Рабинович, але щільний і широкий, з товстими короткими руками. За силу і витривалість, навіть під старість, в селі називають його Биком, і ось вже третє покоління дітей грає з ним в «страшного ведмедя»: він загрібає в свою широку долоню відразу три тонкі дитячі долоньки, а діти, кричачи і регочучи, намагаються вирватися з його лещат.
Розліталися в сторони тріски і надсадно стогони, капали піт і сльози, вилітали і танцювали навколо снігові пластівці, і хоч у нас в селі мало не про кожній згадці йдуть нескінченні суперечки, але про цю страшну помсту ніхто не сперечається, і навіть малі діти знають про ній у всіх подробицях:
Дюжину рушників перевів Рабинович, витираючи обличчя і потилицю.
Вісім топорищ зламав він і змінив.