ФОТО Дмитра СОКОЛОВА
Років п'ять тому мені довелося проїхати по Дорозі життя з гостями з Білорусі. Хотілося з гордістю показати їм святі місця, де були врятовані десятки тисяч жителів цього міста. Але, поки ми їхали, особи гостей все більше мрачнел. А мені було просто соромно - за обшарпані, недоглянуті, запущені пам'ятники, за сміття у меморіалів, за розбиту дорогу.
Чотири роки тому до президента Росії звернулися городяни на чолі з головою Товариства жителів блокадного Ленінграда Іриною Борисівною Скрипачова: немає більше сил бачити цю розруху, врятуйте Дорогу життя!
Крик відчаю був почутий. За кілька років ситуація радикально змінилася. Серйозну реконструкцію, практично друге народження, пережив Музей Дороги життя в Осіновце - філія Центрального військово-морського. А пам'ятники на трасі увійшли в оперативне підпорядкування нової обласної структурі - музейно-меморіального комплексу «Дорога життя». До 70-річчя Перемоги вони були відреставровані, а біля меморіалу «Розірване кільце» з'явився вічний вогонь.
- Багатьом чомусь здається, що Дорога життя закінчується в селі Коккорево у «Розірваного кільця», - каже директор комплексу Юрій Щеглов. - А як же траса на Велику землю? У нашому віданні - стела в Кобони, пам'ятники блокадній полуторці і невідомому шоферу в Дусьеве, справжня автомашина «ЗІС-5» в селі Подборовье Бокситогорска району.
Багато пам'ятники на Дорозі життя оточені ще й народної турботою. Як розповів Щеглов, яскравий приклад - місцева жителька, яка опікується пам'ятник «Катюша». Вона живе поруч, доглядає за клумбами, прибирає старі вінки, засохлі квіти. Нічого ні від кого не просить, робить це за покликом серця.
- Цим питанням зараз займається департамент з охорони пам'яток обласного комітету з культури, - повідомила заступник директора комплексу «Дорога життя» Маргарита Куортті.
Потребує уваги і Соснівецький форт за селом Коккорево. Там досі збереглися споруди 101-ї Окремої далекобійної батареї берегової оборони, яка всю блокаду захищала Дорогу життя. Рада ветеранів домагається створення там музею. Але сьогодні землі навколо батареї (а це колишній піонерський табір) - в приватній власності.
Частиною великого музейного комплексу на Дорозі життя могли б стати і далекобійні артилерійські установки на військовому полігоні «Ржевка» - звідти під час блокади вони вели вогонь по ворогу. Але сьогодні це режимна територія Міністерства оборони, куди доступ практично неможливий.
- У нас вже є попередні ескізи майбутньої експозиції, - розповів Юрій Щеглов. - Тут буде достатньо багато інтерактиву та мультимедіа, щоб було цікаво молоді. Плазмові панелі, портрети авіаторів з ефектом спрямованого звуку, діорамний екран, на якому будуть демонструватися фільми в 3D. Буде відтворено кімната відпочинку льотчиків. Її наповнять справжні речі авіаторів і голографічний театр.
Використання сучасних технологій музейники вважають необхідністю. Їх досвід показує, що в музеях дітям не особливо цікаво, екскурсовода вони довго не слухають, а в результаті в голові у них майже нічого не залишається. Віртуальна реальність - єдина можливість говорити з хлопцями на їх мові. І головне - у них виникає бажання подивитися все на місці.
- Наші партнери розробили додаток «Дорога життя», яке можна завантажити в Інтернеті, - каже Маргарита Куортті. - Це свого роду «машина часу в кишені». Одягаєш окуляри віртуальної реальності або «шолом» - і ніби переносишся в блокаду, на Дорогу життя. І бачиш каравани полуторок, що йдуть по Ладозького озера, ворожі бомбардування.
Навряд чи такий підхід беззаперечний. Чи можна перетворювати Дорогу життя, святе поняття для ленінградців, в «мультяшку»?
- Блокадників, які бачили наш проект, сказали, що вони не проти такого підходу, - підтримує колегу Щеглов. - Тим більше що в чинній зараз концепції по патріотичному вихованню прямо прописано використання інновацій. Та й взагалі за віртуальним простором - майбутнє.
Поки розмовляли, ми доїхали до Осіновце. Тут тиша, безлюдно й безлюдно. Оживає все лише в пам'ятні блокадні дати, та ще влітку, коли тут багато дачників. А так сюди навіть маршрутки з міста не ходять. Дістатися можна тільки на електричці до станції Ладозьке Озеро, які ходять кілька разів на день, на таксі або на власній машині.
- Сьогодні навіть і уявити собі важко, яке життя вирувало тут під час блокади, - говорить хранитель музею Дороги життя на станції Ладозьке Озеро Катерина Дінгілевская. - На початку 1942 року тут було п'ять залізничних станцій! П'ять тисяч людей працювали тут щодоби в 1942 році. Жили в вагонах і в землянках. На окремому шляху стояв навіть спеціальний банно-пральний поїзд.
У маяка була станція Осіновец, мала дев'ять шляхів; два потужних пірсу йшли далеко в озеро. Там, де тепер меморіал «Розірване кільце», діяла станція Каботажна: два шляхи і кузов вагона замість вокзалу. У бухті Гольцмана була станція Милиця - там було 17 шляхів. Звідти цистерни переправляли через Ладогу. А там, де річка Морье впадає в Ладозьке озеро, збудували станцію Болт.
У день 75-річчя льодової траси в виставковому залі на станції Ладозьке Озеро музейно-меморіальний комплекс відкриває виставку «Минулих днів свята пам'ять».
- Ми зібрали унікальні експонати з шкільних музеїв Всеволожського району, - розповів Юрій Щеглов. - Серед них - водолазний скафандр легендарної Ніни Соколової, в якому вона прокладала трубопровід і електрокабель по дну Ладоги. Ліхтар регулювальника, шоколадні плитки часів блокади, підняті з дна озера.
А біля меморіалу «Розірване кільце» в цей день приймають військову присягу новобранці Західного військового округу. Традицію, втрачену років тридцять тому, музейно-меморіальний комплекс «Дорога життя» відродив влітку нинішнього року.