Одного разу давним-давно жили, були Лень і Атет. Були вони кращими друзями. «Не розлий вода» про таких кажуть в народі.
І ось якось лежать вони на галявині під деревом. І у вус не дують - ніжаться на сонечку. І нічого їм не хочеться. Навіть рушити рукою їм ліньки, та Атет. Лежать і говорити - не говорять, і навіть очима моргати їм все лінь, та Атет.
І ось минуло години три, і холоднішати стало. Лінь говорить:
-Атет, а, Атет. Холодає - підемо звідси до будинку. Ляжемо в ліжечка і поспимо.
А Атет у відповідь:
-Та ну, Лінь .... Не хочеться. Давай полежимо тут. Лінь мені вставати. Атет мені тягнутися кудись.
Лінь лежить - мерзне, мерзне, та й плюнула думати про те, що холодно - лінь стало. Раптом пішов дощ. Лінь подмокла і каже:
-Атет, а, Атет, чуєш? Дощ пройшов. Підемо звідси швидше.
А Атет у відповідь:
-Та ну лінь. Не хочеться вставати мені. Атет йти в такий дощ ... мокнути. Лежи ти, лінь мені - не смикався. Пройде дощ. І не приставай до мене, а то мені ліньки говорити.
Дощ у зливу перетворився. А Лінь і Атет лежать під деревом. Встати не хочуть - їм навіть ліньки ногою поворухнути, навіть думати, що дощ іде. Злива грозу покликав з блискавкою. Розпочалася блискавка і потрапила в дерево, під яким друзі - ледарі, так Атет лежать, валяються на травичці. І дощ їм не перешкода.
Лінь лежить і чує, що горить дерево і каже:
-Атет, ти не ображайся, що говорити тебе примушую. Так ось дерево вже горить від блискавки. Згоримо ми, друже мій, тут, якщо не підемо.
Атет лежить і мовчить. Лінь навіть слово вимовити. Лише очі прикрила і лежить. Тріснуло дерево навпіл і якраз між друзями звалилося. Лінь зіскочила і відбігла. А Атет як лежала- так і лежала. Їй навіть думати було лінь, що треба встати і відбігти. Так і згоріла Атет давним-давно.
А лінь оселилася в людях. Але до Атет їй далеко. Так як лінувалася Атет Лінь не могла.
Ось і кінець казки J