ЛІКАР ВІЙСЬКОВИЙ - лікар, перебуває на дійсній військовій службі. В СРСР професійні В. в. готуються у вищих воєн.-мед. навчальних закладах. На дійсну військову службу можуть зараховуватися також лікарі, які закінчили медінститути і добровільно обрали професію В. в. Цивільні лікарі, які отримали воєн.-мед. підготовку при навчанні в медінститутах, а також лікарі, які мають офіцерське звання і звільнені з дійсної військової служби, але придатні за станом здоров'я до служби в армії у воєнний час, є військовозобов'язаними і складаються в запасі Збройних Сил СРСР.
Лікарі військовозобов'язані зараховуються на дійсну військову службу відповідно до Закону СРСР про загальний військовий обов'язок 1967 р
Відомості про перших воїнів-віруючих містяться в «Іліаді» Гомера. Описуючи Троянської війни (12 в. До н. Е.), Гомер називає воїнів-лікарів Махаона і Подалірія, к-які надавали пораненим медичну допомогу в бою. Є відомості про наявність лікарів у військах Древньої Греції (9 ст. До н. Е.), Стародавнього Єгипту, Персії (6 ст. До н. Е.), В армії Олександра Македонського (4 ст. До н. Е.), стародавнього Риму. У регулярної армії Римської імперії (1 в. До н. Е.) Були постійні В. в. в складі когорт, легіонів, військових гарнізонів.
У середньовічних бойових дружинах європейських феодалів постійних В. в. не було. В. в. були тільки в арміях Священної Римської імперії і у Франції, але вони перебували при вищих воєначальників. Воїнів і нижчих воєначальників обслуговували цирульники, практики-хірурги та знахарі.
З появою найманих військ, а потім і регулярних армій виникла нагальна потреба в організації медичної допомоги воїнам і, отже, в комплектуванні військ проф. В. в. Так, в Іспанії 14 ст. в кожному піхотному полку були штатні В. ст.- медик і хірург. Протягом тривалого часу в арміях європейських держав В. в. як і лікарі цивільні, поділялися на медиків (лікарів-терапевтів), к-які отримували мед. освіту в навчальних закладах, і хірургів, які отримували практичну підготовку в порядку ремісничого учнівства, а з 16 -17 вв.- в хірургічних школах при лік. установах. Лише в кінці 18 і на початку 19 ст. в великих європейських державах почалася підготовка В. в. по внутрішній медицині і хірургії.
У російських княжих військових дружинах (9 - 16 ст.) Не було штатних В. в. У літописах того часу є лише згадки про лікарів, які супроводжували дружини. Найчастіше це були іноземці, к-які обслуговували переважно воєвод, а надання медичної допомоги пересічним воїнам покладалося на лікарів-ремісників, костоправів, знахарів. Є відомості про посилку в війська іноземних лікарів Борисом Годуновим в 1605 р Згадка про лікарів, постійно складається при війську, відноситься до 1615 р а перелік лікарів в полку, оплачуваних скарбницею, - до 1616 р
У 1654 р в зв'язку зі зростаючою потребою в В. в. і високою вартістю найму іноземних лікарів була організована підготовка вітчизняних лікарів при Аптекарському наказі (див.). Для цього було набрано 30 учнів, з яких брало 13 найбільш встигали вже у 1658 р були випущені лікарями і спрямовані в полки. Вітчизняні та іноземні лікарі, що працювали при війську, вважалися в штатному розкладі, хоча і оплачувалися з казни.
Перші відомості про штатних полковий лікар в російській армії належать до 1711 р а в «Статуті військовому» 1716 року вже передбачалися в дивізії посади дивізійного лікаря і штаб-лікаря, який займався гл. обр. хірургією, в полку - полкового лікаря, в роті - цирульника. Цим же статутом були визначені і обов'язки полкового лікаря, к-які в подальшому розширювалися й уточнювалися. Так, в «Зводі військових постанов» 1869 р де вперше лікарі в армії стали називатися лікарями, було зазначено, що «старший лікар є начальник медичної частини в полку з її лікарями, по накладенню дисциплінарних стягнень на останніх він користується правами командира неотдельного батальйону. Оі підпорядковується безпосередньо командиру полку, з предметів ж, що належать до спеціальної медичної частини, - військово-медичному начальству ». На старшого лікаря покладалося піклування про збереження здоров'я та попередження хвороб серед особового складу, лікування хворих, спостереження за якістю їжі, мед. огляд військовослужбовців, навчання нижчого сан. персоналу, ведення звітності та ін.
Російські В. в. 18-19 вв. нерідко були новаторами в різних областях військової гігієни та організації мед. забезпечення військ. Так, П. 3. Кондоїді вперше в Росії розробив план мед. забезпечення військ, інструкцію для керівного мед. складу армії; створив перший рухомий похідний госпіталь, що дозволило різко знизити смертність серед поранених. У 1793 р штаб-лікар Е. Т. Білопільський склав «Правила медичним чинам», в яких брало значне місце було приділено заходам з попередження хвороб. За наказом А. В. Суворова правила були введені в дію. Цей напрямок в мед. забезпеченні військ отримало подальший розвиток в працях М. І. Мудрова «Слово про користь і предмети військової гігієни, або науки зберігати здоров'я військовослужбовців» (1809) та І. І. Епегольма «Кишенькова книга військової гігієни, або зауваження про здоров'я російських солдатів» ( 1813). Серед російських В. в. були видні представники мед. науки, в т. ч. М. І. Пирогов, С. II. Боткін і багато інших, що зробили великий вплив на розвиток вітчизняної військової медицини. У міру розвитку військової справи та військової медицини (див. Медицина військова) в професії В. в. з'являється спеціалізація.
У 20 ст. в зв'язку з бурхливим розвитком авіації сформувалася як розділ медицини авіаційна медицина (див.). Як наслідок цього в професії В. в. з'явилася ще одна спеціальність - лікар авіаційний, основним обов'язком догрого є мед. забезпечення польотів.
При сучасному рівні розвитку військової справи, мед. науки і військової медицини для комплектування армії і військово-морського флоту як в мирний, так і воєнний час потрібні лікарі різних спеціальностей.
У Збройних Силах СРСР представлені В. в. всіх спеціальностей. Радянський В. ст.- відданий Радянської Батьківщини висококваліфікований фахівець в галузі профілактичної, клінічної та військової медицини, добре підготовлений в питаннях тактики та оперативного мистецтва, що розуміє природу і характер сучасного бою, лікар-організатор, здатний успішно вирішувати складні і відповідальні завдання по мед. забезпечення особового складу Радянської Армії і Військово-Морського Флоту в мирний час і в обстановці війни, здійснювати лікування поранених з ураженнями, що викликаються сучасними засобами збройної боротьби. Ці якості радянського В. в. з особливою яскравістю проявилися в роки Великої Вітчизняної війни. Кадрові В. в. склали основне ядро керівного складу мед. служби Червоної Армії. Вихованці та співробітники ВМА серед начальників сан. управлінь фронтів і їх заступників становили 71%, начальників мед. служби армії - 61,2%, головних хірургів -60%. Слід підкреслити, що від організаторів медичного забезпечення військ в першу чергу залежали досягнуті успіхи в справі лікування поранених і хворих і попередження поширення інфекційних хвороб в Червоній Армії в роки Великої Вітчизняної війни.
Підготовка військових лікарів тривалий час прово-ділась в вищих мод. навчальних закладах, які випускали лікарів-терапевтів, і в хірургічних школах з нетривалим терміном навчання, де готували хірургів, навчених лише майстерному виконанню хірургічних маніпуляцій.
З кінця 17 - початку 18 ст. в ряді держав підготовка В. в. була уніфікована і вони стали навчатися внутрішньої медицини та хірургії. У Росії підготовка В. в. вперше була організована в школі для навчання лікарській науці, відкритої в Москві 1654 р Ця школа проіснувала недовго. У 1707 р за указом Петра 1 при Московському генеральному госпіталі (нині Головний клінічний військовий госпіталь ім. Н. И. Бурденко) для підготовки В. в. була відкрита Госпітальна школа. У 1733 р були організовані ще три такі школи: при Генеральному сухопутному госпіталі, Адміралтейському генeральном госпіталі (Петербург) і в Кронштадті (див. Госпітальні школи). У 1798 р був рр відкриті медико-хірургічні академії в Петербурзі і Москві (див. Військово-медична академія), студенти яких брало отримували державну стипендію і після закінчення навчання були зобов'язані відслужити в армії 10 років. Така система підготовки В. в. була введена і в ряді країн Зап. Європи.
Так, в Пруссії з 1724 по 1809 існувала медико-хірургічна колегія для підвищення загальнохірургічної і мед. підготовки ротних хірургів, а в 1811 році була відкрита медико-хірургічна академія. В Австрії до 1785 р підготовка В. в. проводилась в школах при військових госпіталях, а в 1785 р у Відні була заснована медико-хірургічна академія.
Для Радянських Збройних Сил проф. В. в. готують у Військово-медичній академії і на військово-медичних факультетах (див. Військово-медичний факультет). У процесі навчання в академії і на факультетах вони отримують необхідну спеціалізацію і направляються в подальшому для проходження служби у війська відповідного виду Збройних Сил СРСР. У ВМА здійснюється також підготовка В. в. на керівні посади фахівців лікувальних і профілактичних установ, військових з'єднань і органів управління військово-медичної служби.
В Радянських Збройних Силах В. в. є відповідальними організаторами медичного забезпечення військ. Вони проходять військову службу відповідно до положення про проходження військової служби офіцерами, генералами і адміралами Радянської Армії і ВМФ і користуються всіма пільгами, наданими радянським законодавством генералам і офіцерам.
Д. Г. Кучеренко, А. І. Комаров.