"Ні, не пейзаж тягне мене,
Чи не фарби я прагну помітити,
А то, що в цих фарбах світить,
Любов і радість буття. "
У Воронежі Буніни з'явилися за три роки до народження Вані, для навчання старших синів: Юлія (13 років) і Євгена (12 років). Юлій на рідкість здатним до мов і математики, навчався блискуче, Євген навчався погано, вірніше, зовсім не вчився, рано кинув гімназію; він був обдарованим художником, але в ті роки живописом не цікавився, більше ганяв голубів. Що ж до молодшого, то мати його, Людмила Олександрівна, завжди говорила, що "Ваня з самого народження відрізнявся від інших дітей", що вона завжди знала, що він "особливий", "ні у кого немає такої душі, як у нього" .
У 1874 році Бунін вирішили перебратися з міста в село на хутір Бутирки, в Єлецький повіт Орловської губернії, останнім маєток родини. У цю весну Юлій закінчив курс гімназії з золотою медаллю і восени повинен був виїхати в Москву, щоб вступити на математичний факультет університету.
У селі від матері та дворових маленький Ваня "наслухався" пісень і казок. Спогади про дитинство - років з семи, як писав Бунін, -зв'язано у нього "з полем, з мужицькими хатами" і мешканцями їх. Він цілими днями пропадав по найближчих селах, пас худобу разом з селянськими дітьми, їздив у нічний, з деякими з них дружив.
Наслідуючи подпаску, він і сестра Маша їли чорний хліб, редьку, "шорсткі і горбисті огірочки", і за цією трапезою, "самі того не усвідомлюючи, долучалися самої землі, всього того чуттєвого, речового, з чого створено світ", - писав Бунін в автобіографічному романі "Життя Арсеньєва«. Вже тоді з рідкісною силою сприйняття відчував, за власним визнанням, "божественне пишноту світу" - головний мотив його творчості. Саме в цьому віці виявилося в ньому художнє сприйняття життя, що, зокрема, виражалося в здатності зображати людей мімікою і жестами; талановитим оповідачем він був уже тоді. Років восьми Бунін написав перший вірш.
На одинадцятому році він поступив в Єлецькому гімназію. Навчався спочатку добре, все давалося легко; міг з одного прочитання запам'ятати вірш в цілу сторінку, якщо воно його цікавило. Але рік у рік навчання йшло гірше, в третьому класі залишався на другий рік. Вчителі в більшості були люди сірі і незначні. У гімназії він писав вірші, наслідуючи Лермонтову, Пушкіну. Його не привертала те, що зазвичай читають в цьому віці, а читав, як він говорив, "що попало".
Гімназію він не закінчив, навчався потім самостійно під керівництвом старшого брата Юлья Олексійовича, кандидата університету.
Багато хто уявляє собі Буніна сухим і холодним. В. Н. Муромцева-Буніна каже: "Правда, іноді він хотів таки здаватися, - адже він був першокласним актором", але "хто його не знав до кінця, той і уявити не може, на яку ніжність була здатна його душа". Він був з тих, хто не перед кожним розкривався. Він відзначався великою дивиною своєї натури. Навряд чи можна назвати іншого російського письменника, який би з таким самозреченням, так рвучко висловлював своє почуття любові, як він в листах до Варвари Пащенко, поєднуючи в своїх мріях образ з усім прекрасним, що він знаходив в природі, а в поезії і музиці. Цією стороною свого життя стриманістю в пристрасті і пошуками ідеалу в любові - він нагадує Гете, у якого, за його власним визнанням, в "Вертера" багато автобіографічна.
Він взяв до себе в управу і Пащенко, і молодшого брата. У полтавському земстві групувалася інтелігенція, яка причетна до народницького руху 70-80 років. Брати Буніни входили до редакції "Полтавських губернських відомостей", які перебували з 1894 року під впливом прогресивної інтелігенції. Бунін поміщав у цій газеті свої твори. На замовлення земства він також писав нариси "про боротьбу з шкідливими комахами, про врожай хліба і трав". Як він вважав, їх було надруковано стільки, що вони могли б скласти три-чотири томи.
Співпрацював він і газеті "Киевлянин".
Навесні і влітку 1894 Бунін подорожував по Україні. "Я в ті роки, - згадував він, - був закоханий в Малоросію в її села і степи, жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його".
Бунін познайомився зі Станіславським, Кніппер, С. В. Рахманіновим, з яким у нього назавжди встановилася дружба.
1900-і роки були новим кордоном в житті Буніна. Неодноразові подорожі по країнах Європи і на Схід широко розсунули світ перед його поглядом, настільки жадібним до нових вражень. А в літературі починався десятиліття з виходом нових книг він завоював визнання як один з кращих письменників свого часу. Виступав він головним чином з віршами.
Проза і вірші Буніна знаходили тепер нові фарби. Прекрасний колорист, він, за словами П. А. Нілуса, "принципи живопису" рішуче прищеплював літературі. Передувала проза, як зазначав сам Бунін, була така, що "змусила деяких критиків трактувати" його, наприклад, "як меланхолійного лірика або співака дворянських садиб, співака ідилій", а виявилася його літературна діяльність "більш яскраво і різноманітно лише з 1908,1909 років ". Ці нові риси надавали прозі Буніна розповіді "Тінь птахи". Академія наук присудила Буніну в 1909 році другу Пушкінську премію за вірші та переклади Байрона; третю - теж за вірші. В цьому ж році Бунін був обраний почесним академіком.
Повість "Село", надрукована в 1910 році, викликала великі суперечки і стала початком величезної популярності Буніна. За "Селом", першою великою річчю, пішли інші повісті й оповідання, як писав Бунін, "різко малювали російську душу, її світлі і темні, часто трагічні основи", і його "нещадні" твори викликали "пристрасні ворожі відгуки". У ці роки я відчував, як з кожним днем все більше міцніють мої літературні сили ". Горький писав Буніну, що" так глибоко, так широко захопив життя російського народу, стосується проблем історичних, національних і того, що було злобою дня, -Війна і революції, - зображує, на його думку, "слідом Радищеву", сучасну йому село без жодних прикрас. Після бунинской повісті, з її "нещадної правдою", заснованої на глибокому знанні "мужицького царства", зображати селян в тоні народницької ідеалізації стало неможливим. Погляд на російське село виробився у Буніна почасти під впливом подорожей, "після різкої закордонної ляпаси". Село зображено над нерухомою, в неї проникають нові віяння, з'являються нові люди, і сам Тихін Ілліч замислюється над своїм існуванням крамаря і шинкаря. Повість "Село", (яку Бунін називав так само романом). як і його творчість в цілому, стверджувала реалістичні традиції російської класичної літератури в століття, коли вони піддавалися нападкам і заперечувалися модерністами і декадентами. У ній захоплює багатство спостережень і фарб, сила і краса мови, гармонійність малюнка, щирість тону і правдивість. Але "Село» не є традиційною.
У ній з'явилися люди в більшості нові в російській літературі: брати Красова, дружина Тихона, Родька, Молода, Миколка Сірий і його син Дениска, дівки і баби на весіллі у Молодий і Дениска. На цьому наголосив і сам Бунін.
Бунін йшов своїм власним шляхом, не примикав до жодних модним літературним течіям або угрупованням, за його висловом, «не викидав ніяких прапорів" і не проголошував жодних гасел. Критика відзначала потужна мова Бунін, його мистецтво піднімати в світ поезії "буденні явища життя". "Низьких" тим, недостойних уваги поета, для нього не було. У його віршах - величезне почуття історії. Рецензент журналу "Вісник Європи" писав: "Його історичний склад беспрімерен в нашій поезії. Прозаїзм, точність, краса мови доведені до межі. Навряд чи знайдеться ще поет, у якого склад був би так не прикрашений, буднічен, як тут, на протязі десятків сторінок ви не знайдете жодного епітета, ні одного порівняння, жодної метафори. таке опрощення поетичної мови без шкоди для поезії - під силу тільки справжньому таланту. відносно мальовничій точності р Бунін не має суперників серед російських поетів ".
Книга "Чаша життя" (1915) зачіпає глибокі проблеми людського буття. Французький письменник, поет і літературний критик Рене Гіль писав Буніну в 1921 році про видану по-французьки "Чаші життя": "Як все складно психологічно! А разом з тим, - в цьому і є ваш геній, все народжується з простоти і з самого точного спостереження дійсності: створюється атмосфера, де дихаєш чимось дивним і тривожним, що походить із самого акту життя! Цього роду навіювання, навіювання того таємного, що оточує дію ми знаємо і у Достоєвського, але у нього воно виходить з ненормальності неврівноваженості дійових осіб, через його нервово й пристрасності, яка витає, як деяка збудлива аура, навколо деяких випадків божевілля.
У вас навпаки: все є випромінювання життя, повної сил, і тривожить саме своїми силами, силами первісними, де під видимим єдністю таїться складність, щось непереборне, що порушує звичну на ясну норму.
Буніна захоплювало його вчення про цінності людської особистості. І він бачив в кожному з людей в деякій мірі "зосередженість. Високих сил", до пізнання яких, писав Бунін в оповіданні "Повертаючись до Риму", закликав Сократ. У своїй захопленості Сократом він стежив за Толстим, який, як сказав В. Іванов, пішов "по шляхах Сократа на пошуки за нормою добра". Толстой був близький Буніну і тим, що для нього добро і краса, етика і естетика нерозривні. "Краса як вінець добра", - писав Толстой. Бунін стверджував в своїй творчості вічні цінності - добро і красу. Це давало йому відчуття зв'язку, злитості з минулим, історичної спадкоємності буття. "Брати", "Господи з Сан-Франциско", "Петлістие вуха", засновані на реальних фактах сучасного життя, не тільки викривальні, але глибоко філософічності. "Брати" - особливо наочний приклад. Це розповідь на вічні теми любові, життя і смерті, а не тільки про залежному існування колоніальних народів. Втілення задуму цієї розповіді одно засноване на враженнях від подорожі на Цейлон і на міфі про Маре - сказання про бога життя-смерті. Мара - злий демон буддистів - в той же час - уособлення буття. Багато що Бунін брав для прози і віршів з російської та світової фольклору, його увагу привертали буддистські і мусульманські легенди, сирійські перекази, халдейські, єгипетські міфи та міфи ідолопоклонників Стародавнього Сходу, легенди арабів.
Чергував і Бунін.
Бунін включився в літературне життя, яка, незважаючи ні на що, при всій стрімкості подій громадських, політичних і військових, при розрусі і голод, все ж не припинялася. Він бував у "Книговидання письменників", брав участь у його роботі, в літературному гуртку "Середовище" і в Художньому гуртку.
Бунін говорив Вірі Миколаївні, що "він не може жити в новому світі, що він належить до старого світу, до світу Гончарова, Толстого, Москви, Петербурга; що поезія тільки там, а в новому світі він не вловлює її".
У прозі цих років хвилююче передано чуттєве сприйняття життя.
Сучасники відзначали великий філософський зміст таких творів, як "Мітіна любов" або "Життя Арсеньєва". У них Бунін прорвався "до глибокого метафізичного відчуття трагічної природи людини".
К. Г. Паустовський писав, що "Життя Арсеньєва" - "одне з чудових явищ світової літератури".
У 1927-1930 року Бунін написав короткі розповіді ( "Слон", "Небо над стіною" і багато інших) - в сторінку, півсторінки, а іноді в кілька рядків, вони увійшли в книгу "Боже дерево". Те, що Бунін писав у цьому жанрі, було результатом сміливих пошуків нових форм гранично лаконічного письма, початок яким вирішив не Тургенєв, як стверджували деякі його сучасники, а Толстой і Чехов. Професор Софійського Університету П. Бицилли писав: "Мені здається, що збірник" Боже дерево "- найдосконаліше з усіх творінь Буніна і саме показове. В жодному іншому немає такого красномовного лаконізму, такої чіткості і тонкощі листа, такий творчої свободи, такого воістину царственого панування на матерією. Ніяке інше не містить тому стільки даних для вивчення його методу, для розуміння того, що лежить в його основі і на чому він, по суті, вичерпується. Це-то саме, здавалося б, просте, але і саме рідкісне і цінне до кість, яке ріднить Бунін з письменниками, з Пушкіним, Толстим, Чеховим: всякої фальші. ".
У 1933 році Буніну була присуджена Нобелівська премія, як він вважав, перш за все за "Життя Арсеньєва". Коли Бунін приїхав до Стокгольма отримувати Нобелівську премію, в Швеції його вже впізнавали в обличчя. Фотографії Буніна можна було побачити в кожній газеті, в вітринах магазинів, на екрані кінематографа. На вулиці шведи, побачивши російського письменника, озиралися. Бунін насував на очі смушкову шапку і бурчав: - Що таке? Досконалий успіх тенора.
Чудовий російський письменник Борис Зайцев розповідав про нобелівських днями Буніна: ". Річ у тім, що ж ми були якісь останні люди там, емігранти, і раптом письменнику-емігрантові присудили міжнародну премію! Російському письменнику. І присудили на за якісь там політичні писання, а все-таки за художнє. я в той час писав в газеті "Відродження". Так мені екстрено доручили написати передовицю про отримання Нобелівської премії. це було дуже пізно, я пам'ятаю, що було десять вечора, коли мені це повідомили.
Перший раз в житті я поїхав в друкарню і вночі писав. Я пам'ятаю, що я вийшов в такому збудженому стані (з друкарні). вийшов на рlace d'Italie і там, розумієте, обійшов всі бістро і в кожному бістро випивав по чарці коньяку за здоров'я Івана Буніна. Приїхав додому в такому веселому настрої духу. годині о третій ночі, в чотири, може бути. "У 1936 році Бунін відправився в подорож до Німеччини та інших країн, а також для побачення з видавцями і перекладачами. У німецькому місті Ліндау вперше він зіткнувся з фашистськими прядками, його заарештували, піддали безцеремонного і принизливого обшуку.
При німцях Бунін нічого не друкував, хоча жив у великому безгрошів'я і голод. До завойовникам ставився з ненавистю, радів перемогам радянських і союзних військ. У 1945 році вона назавжди розпрощався з Грассом і першого травня повернувся в Париж. Останні роки він багато хворів. Все ж написав книгу спогадів і працював над книгою "Про Чехова", яку він закінчити не встиг. Всього в еміграції Бунін написав десять нових книг.
А потім відразу заспокоївся, згадавши, що могло б бути мені замість ситості, багатства і пошани від Жданова і Фадєєва. "Буніна читають зараз на всіх європейських мовах і на деяких східних. У нас він видається мільйонними тиражами. У його 80-річчя, а 1950 році, Франсуа Моріак писав йому про своє захоплення його творчістю, про симпатії, яку викликала його особистість і настільки жорстока доля його. Андре Жид в листі, надрукованому в газеті "Фігаро" говорить, що на порозі від 80-річчя він звертається до Буніну і вітає його "від імені Франції", називає його великим художником і пише: "Я не знаю письменників. у яких відчуття були б більш точні і в той же час несподівані. ". Захоплювалися творчістю Буніна Р. Роллан, що називав його" геніальним художником ", Анрі де Реньє, Т. Манн, Р. М. Рільке, Джером Джером, Ярослав Івашкевич. Відгуки німецької, французької, англійської і т.д. преси з початку 1920-х років і в подальшому були в більшості своїй захоплені, що ухвалили за ним світове визнання. Ще в 1922 році англійський журнал "The Nation and Athenaeum" писав про книжки "Пан із Сан-Франциско" і "Село" як про надзвичайно значних ; в цій рецензії все пересипаний великими похвалами: "Нова планета на нашому небі. "," Апокаліптична сила. ". У кінці:" Бунін завоював собі місце у всесвітній літературі ". Прозу Буніна прирівняли до творів Толстого і Достоєвського, кажучи при цьому, що він" оновив "російське мистецтво" і за формою, і за змістом ". В реалізм минулого століття він привніс нові риси і нові фарби, що зближувало його з імпресіоністами.
1905 рік, потім першу світову війну, слідом за нею 17-й рік і його продовження, Леніна, Сталіна, Гітлера. Як не позаздрити нашому праотця Ноя! Всього один потоп випав на долю йому. "Похований Бунін на кладовищі Сент-Женев'єв-де-Буа під Парижем, в склепі, в цинковій труні.
Ти думка, ти сон.
Крізь димову заметіль
Біжать хрести - розкинуті руки.
Я слухаю задуману ялина
Співучий дзвін. Все - тільки думка і звуки!
Те, що лежить в могилі, хіба ти?
Розлуки, сумом був відзначений
Твій важкий шлях. Тепер з немає. хрести
Зберігають лише прах. Тепер ти думка. Ти вічний.