ДЕМОКРАТІЯ І БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ: КРАЩЕ МЕНШЕ - ТАК КРАЩЕ.
У рік, коли Україна зайняла крісло голови в клубі восьми найбільш розвинених демократичних країн планети, питання про характер політичного режиму в нашій країні все частіше дискутується в світових ЗМІ. Якщо не звертати уваги на невдачливих «совєтологів», перекваліфікувалися в «професійних жалобників» по українській демократії, то все ж можна відзначити щире занепокоєння серед наших цілком доброзичливих партнерів щодо того, що нібито путінський режим взяв курс на «згортання багатопартійності».
Походження цього кліше цілком зрозуміло: анархія 90-х, яку нам хочуть нав'язати як еталон «демократії», відрізнялася, між іншим, і дійсним розгулом багатопартійності. І поступове наведення порядку в цій вельми чутливою для державного будівництва сфері може справити враження якогось «відбирання» колишніх свобод. Найбільш відчайдушні голови вже згадують знаменитий Леонтіївський заклик «заморозити Україну». Однак якщо і є причини для занепокоєння за долю нашої багатопартійності, то аж ніяк не в зв'язку з кількістю партій, а з їх якістю.
Порівняльна історія партійних систем в сучасних демократіях свідчить: і двопартійна система, і системи трьох або чотирьох-партійні, і системи з великою кількістю партій цілком сумісні з демократичним режимом. Просто в кожній країні в залежності від конкретних умов і традицій виникає і вкорінюється та чи інша система як найбільш підходяща для даного народу. Єдине, що потрібно - це наявність більш ніж однієї партії, оскільки однопартійність становить родова ознака тоталітарних режимів.
Втім, нам немає необхідності для розуміння української багатопартійності звертатися до таких екзотичних прикладів. Всякий, хто хоч поверхово знайомий з історією наших парламентських виборів (а їх пройшло вже 4 циклу), без праці згадає назви хоча б десятка партій з різним успіхом в цих виборах що взяли участь. Насправді їх все ще залишається кілька десятків, і в цьому, як не дивно, саме і полягає проблема для української демократії.
Але панування «ЕдінойУкаіни» в партійному просторі не повинно позбавляти його такого найважливішого якості як конкурентність. Її політичні опоненти повинні мати можливість реально брати участь у виробленні ключових рішень, що визначають долі нації на роки вперед. І їх поведінка повинна мотивуватися не бажанням за всяку ціну «насолити» правлячої партії, а прагненням упереджувати помилки і пропонувати продуктивні альтернативи. Принципом дії системних опозиційних партій не може бути більшовицьке: «Чим гірше, тим краще!» Їх звернення до виборця має звучати так: «Ми знаємо, як краще!»
Навіть при самому поверхневому погляді на нашу парламентську і непарламентську опозицію очевидно, що жодна з них на роль по-справжньому опозиційної, за всіма демократичними стандартами, не годиться. Від КПРФ і ЛДПР, до «Батьківщини» і «Яблука», СПС і НБП ми зустрічаємо одне і те ж - ставку на так званий «протестний електорат». На гасло: «Геть!»
Ця обставина, до речі, виключає для нас можливість переходу до двопартійної системи. У наших конкретних умовах вона призведе не до консолідації демократичного режиму, а до консолідації всього протестного електорату навколо «другої партії». І неминуче - до системної кризи, який неминуче переросте в революційну ситуацію. Власне кажучи, саме цей сценарій і мають на увазі ті, хто носиться з ідеєю створення об'єднаної «право-лівої опозиції».
Заборона утворювати передвиборчі коаліції (блоки) закриє можливість для одноразових тактичних союзів і виключить те, що сьогодні відбувається з блоком «Батьківщина» в Держдумі. Підвищення обов'язкового числа членів партії до 50 тисяч відсіче різні псевдопартії - «піар-проекти», «отмивочного машини», «спойлери» і всю іншу політтехнологічну «нечисть», корумпує наше політичне простір. Підвищення прохідного бар'єру до 7% і при цьому звільнення парламентських партій від необхідності збирати підписи для участі у виборах всіх рівнів - хороший стимул для того, щоб партії обзавелися дієвою регіональної інфраструктурою.
Зауважимо, до речі, що перехід на пропорційні вибори, щоб забезпечити (згідно зі спостереженнями того ж Дюверже, а також Й. Шумпетера) формування багатопартійності, значно посилить змагальність наступних виборів до федерального парламенту. Раніше «Єдина Україна» гарантувала собі конституційну більшість за рахунок одномандатників. Тепер при виключно пропорційну виборчу систему їй доведеться грунтовно поборотися навіть за просту більшість. Між іншим, проголосувавши за перехід до пропорційної системи «Єдина Україна» дала наочний урок справжнього державництва всім своїм опонентам. Вона поступилася своїй гарантованої парламентської монополією в інтересах нарощування гарантій консолідації режиму суверенної демократії.
Ось які реальні проблеми і турботи нашої демократії по частині багатопартійності. Якщо хтось може і готовий їх вирішувати, то тільки самі наші партії. І вони їх обов'язково вирішать - без істерик про «затиску демократії» та інших «жахи». Тільки дайте термін - Київ адже теж не відразу будувалася.
доктор філософських наук