Маріан АЛЬКАФОРАДО - ШЕВАЛЬЄ ДЕ Шаміля
... Чи можу я бути коли-небудь вільної від страждань, поки не побачу вас? Тим часом я несу їх покірно, тому що вони виходять від вас. Що ж? Чи не це нагорода, яку ви даруєте мені за те, що я полюбила вас так ніжно? Але будь що буде, я зважилася любити вас все життя і ніколи ні з ким не бачитися, і я запевняю вас, що і ви добре зробите, якщо нікого не полюбите. Хіба ви могли б задовольнитися пристрастю менш палкою, ніж моя? Ви знайдете, можливо, кохану прекраснішу (між тим ви говорили мені колись, що я досить красива), але ви ніколи не знайдете подібної любові, але ж все інше - ніщо. Не заповнюйте більш ваших листів непотрібними речами а не пишіть мені більше, щоб я пам'ятала про вас. Я не можу забути вас ...
Я заклинаю вас сказати мені, чому ви так завзято прагнули зачарувати мене, як ви це робили, раз вам було відомо, що ви повинні будете покинути мене? І чому ви настільки жорстокими в бажанні зробити мене нещасною? Чому ви не дали мені спокій в моєму монастирі? Хіба я чимось образила вас? Але я прошу у вас вибачення; я не зводжу на вас ніякої провини: я не в змозі думати про помсту, і я звинувачую лише суворість своєї долі. Мені здається, що, розлучивши нас, вона заподіяла нам все те зло, якого ми могли побоюватися; вона не в силах розлучити наші серця; любов, яка могутніше її, поєднала їх на все наше життя. Якщо ця моя любов вам не зовсім байдужа, пишіть мені часто. Я справді заслужила, щоб ви кілька дбали про те, щоб оповіщати мене про стан вашого серця і ваших справ.
Жінки, яка це писала, ймовірно, не існувало ніколи, хоча в справжність її листів вірили покоління читачів протягом трьох століть. Допитливі літературознавці встановили недавно, що дійсно в XVII столітті в одному з португальських монастирів знаходилася якась Марія-Анна Алькафорадо, але любовні листи не нею написані, а напівзабутим літератором, дипломатом, гострословом Гійерагом.
... З тих пір як ви пішли, я жодної миті була здорова, і моїм єдиним задоволенням було вимовляти ваше ім'я тисячу разів в день; деякі з черниць, знаючи про жалюгідний стан, в яке я занурена вами, кажуть мені про вас дуже часто; я намагаюся якомога рідше виходити зі своєї келії, де я бачилася з вами так часто, і я безперестанно дивлюся на ваш портрет, який мені в тисячу разів дорожче життя, він дає мені трохи радості; але він дає мені також і багато горя, коли я думаю про те, що вас ніколи, можливо, більше не побачу. Невже ви покинули мене назавжди?
Невже не було цієї любові, цієї туги, цієї ніжності і потреби в розумінні. І перед нами талановита літературна містифікація, жарт ?!
Я пишу вам в останній раз і сподіваюся дати вам відчути різницею в виразах і самим духом цього листа, що ви нарешті переконали мене в тому, що розлюбили мене і що, отже, мені не належить більше любити вас. Отже, я відішлю вам при першій нагоді все, що у мене ще залишається від вас. Не бійтеся, що я буду писати вам; я не надпишіть навіть вашого імені на посилці ...
Ти написав своєму другові довге втішне послання хоча і з приводу його негараздів, але про свої власні. Детально пригадуючи їх з наміром втішити друга, ти ще більше підсилив нашу тугу. Бажаючи ж зцілити його біль, нам ти завдав нових і роздражнив старі сумні рани. Благаю тебе, зціли цю недугу, заподіяну самим тобою, раз вже ти полегшує біль від ран, нанесених іншими. Ти вчинив як друг і товариш і віддав борг дружбу й товариству.
Про мій найулюбленіший! Всі наші знають, як багато я в тобі втратила.
... Ти володів двома якостями, якими міг захопити яких завгодно жінок, а саме - талантами поета і співака. Цими якостями, наскільки нам відомо, інші філософи зовсім не мали.
Як би жартома, в хвилину відпочинку від філософських занять, ти склав і залишив багато прекрасних за формою любовних віршів, і вони були так приємні і за словами, і по наспіви, що часто повторювалися усіма, і ім'я твоє безперестанку звучало у всіх на устах; солодкість твоїх мелодій не дозволяла забути тебе навіть неосвіченим людям. Цим-то ти найбільше і спонукав жінок зітхати від любові до тебе. А так як в більшості цих пісень оспівувалась наша любов, то і я незабаром стала відома в багатьох областях і порушила до себе заздрість багатьох жінок. Які тільки прекрасні духовні і тілесні якості не прикрашали твою юність! Яку жінку, хоча б вона і була тоді моєї заздрісниць, моє нещастя не звелить пошкодувати мене, лішівшуюся таких радощів? Хто з чоловіків або жінок, нехай вони раніше і були моїми ворогами, які не пом'якшиться зі співчуття до мене?
Справжність цього листа безперечна: була Елоїза, чудова жінка, був Абеляр - філософ-вільнодумець, і була їх любов.
... Душа моя була не зі мною, а з тобою! Навіть і тепер, якщо вона не з тобою, то її немає ніде: воістину без тебе моя душа ніяк існувати не може.
Але, благаю тебе, зроби так, щоб їй було з тобою добре. А їй буде з тобою добре, якщо вона знайде тебе прихильним, якщо ти за любов відплатити любов'ю, і нехай трохи винагородить за багато, хоча б словами за справи. О, якби, мій дорогий, твоя прихильність до мене була сталь впевнена, ти більше б піклувався про мене! А нині, ніж більш ти впевнений в мені, в результаті моїх старань, тим більше я змушена терпіти твоє до мене неувага.
На полях однієї з копій листи Елоіеи Петрарка додав: «Ти всюди, Елоїза, кажеш наісладчайше і ласкаво».
На що ж зможу я сподіватися, якщо я втрачу тебе?
На що ж зможу я сподіватися, якщо я втрачу тебе, і що зможе ще утримувати мене в цьому земному мандрах, де у мене немає розради, крім тебе, та й це втіха - тільки в тому, що ти живий, бо всі інші радості від тебе для мене недоступні ...
Почалося ж земне мандрування її на самій зорі XII століття: в році чи то 1100, чи то 1101 - точно не встановлено. І вже зовсім нічого не відомо нам про батьків і дитинстві її, дійшли лише назва монастиря, в якому вивчала вона латинь і мудрість античних класиків, - Аржантейль, і ім'я дядька, удочерили її, - Фульбер. Але якщо перші сімнадцять років її розчинені в сутінках світанку, то подробиці послідували потім дивовижних десятиліть, починаючи з того часу, коли в будинку паризького каноніка Фульбера оселився магістр Абеляр, який побажав навчати юну племінницю каноніка Елоїзу філософії, ось уже майже тисячоліття ранять людські серця. Самому Абеляру виповнилося тоді сорок; був він розумний, освічений, безстрашний і сланець, як ніхто у Франції; його диспути з ортодоксами католицької церкви запам'ятовувалися, як п'ятнадцятьма століттями раніше в Афінах бесіди Сократа, якого Абеляр високо почитав; щоб вчитися у незрівнянного магістра тонкому мистецтву діалектичного мислення, юнаки, залишивши батьківщину, сім'ю, коханих, тяглися в Париж з найдальших околиць Європи ...
Абеляр П'єр (1079-1142) - французький філософ, богослов і поет. Трагічна історія кохання Абеляра і Елоїзи закінчилися відходом їх в монастир. Листування Абеляра і Елоїзи (1132-1135) була в XII столітті переведена з латинської мови на французьку та надихала багатьох письменників.