(1894-1959) російський письменник
Ось уже кілька поколінь дорослих і дітей бла-цію книгам Віталія Біанкі знайомляться з дивовижний-но багатоголосим і багатобарвним світом природи. Можна сказати, що Біанкі створив не тільки літератур-ний жанр, а й ціле літературний напрям, а по суті, власну літературу, героями якої стали Жайворонки і Кажани, Коти і Ведмеді, Вовки та Кити.
Інтерес до природи Біанкі успадкував від свого батька, відомого вченого-орнітолога, все життя пропрацювавши-шего в зоологічному музеї Академії наук. З раннього дитинства Віталій допомагав батькові взимку обробляти кол-лекції, а влітку вони разом вирушали в експедиції або спостерігали за життям птахів і тварин у себе на дачі, розташованій на березі Фінської затоки. Як пізніше писав сам Біанкі, «батько кожну травичку, кожну птицю і тваринку називав мене по імені-по батькові».
У Бійську Біанкі спробував свої сили в літературі і надрукував в місцевій газеті свої перші оповідання і сти-хи про природу. У 1920 році він одружився на викладач-ниці французької мови Вірі Миколаївні Клюжева, а через два роки разом з родиною перебрався до себе на роди-ну, в Петербург.
Якраз в цей час він познайомився з поетом Самуї-лом Маршака. Він і привів Віталія Біанкі в гурток дитячих письменників, яким в той час керувала О.Ка-піца. Членами і гостями цього гуртка були зовсім мо-лодие, але вже відомі початківці письменники: І.Іль-ін, Б.Жітков, Л.Пантелеев, Є. Шварца, К.Чуковский і ін.
У 1923 році члени гуртка почали видавати перший радянський дитячий журнал «Горобець». У ньому Біанкі і надрукував свою першу казку - «Подорож червоно голового горобця». За нею пішла ціла серія детс-ких книг, які принесли письменникові популярність: «Чий ніс краще», «Хто що співає», «Лісові будиночки». Всі ці книги давно вже стали класикою, і їх із задоволенням читають і дорослі, і діти.
А в 1928 році виходить перше видання нової книги Віталія Біанкі - «Лісова газета». Ця книга одразу ж знайшла безліч шанувальників. І для письменника вона була не тільки найулюбленішою, але і найголовнішою в його жит-ні. Тому що це були не звичайні розповіді про природу, а науково-художній твір для дітей.
Письменник показав у книзі, як змінюється природа в раз-ні пори року, і те, що в ній відбувається навесні, ле-том, восени і взимку, - це не якісь окремі і не пов'язані між собою події, а безперервний процес, який повторюється з року в рік. Згодом Біанкі неодноразово переробляв і розширював «Лісову газі-ту», підготувавши незадовго до смерті її десяте видання.
У 1930 році він разом з художником В.Курдовим від-спрямовується на північ Східного Сибіру. Зібрані під час поїздки матеріали стали основою книги «Кінець землі».
А через п'ять років, в 1935 році, письменника відправляють на заслання, невідомо за які злочини. Віталій Ва-лентіновіч потрапляє в Уральськ. Однак і на засланні він продовжує спостерігати за природою і писати книги. Толь-ко через рік йому вдається домогтися переведення в Новгород. Тоді ж з друку виходять його нові повісті: «Одиниця» і «Аскир». Вони були присвячені тваринам - лосю і шакалу. На щастя, у письменника залишалося багато друзів і шанувальників. Вони не побоялися клопотати за нього, і в 1937 році йому нарешті дозволили повернутися до Ленінграда.
Зиму він зазвичай проводив з родиною в місті, а щоліта вони разом виїжджали в село, де письменника вже з нетерпінням чекали сільські друзі з дитячого клу-ба юних натуралістів. До них додавалися юні дачно-ки, які теж хотіли більше дізнатися про природу, при-їдь юннати з міста. Віталій Валентинович розповів-вав їм про звички тварин, про птахів і рослинах, вони разом ходили на екскурсії в ліс і в поле, спостерігали приховану життя природи. І на основі цих бесід і спостеріга-дений Біанкі написав свою наступну книгу «Коло Ко-Лумб».
Початок війни застав його в селі: через хворобу серця письменника не призвали в армію. У 1942 році він уез-жает в евакуацію на Урал і поселяється неподалік від Пермі в маленькому містечку Оса. Біанкі і тут продов-жает активну роботу: виступає в евакуйованих дет-ських будинках, працює в краєзнавчому музеї, пише но-ші розповіді. Письменник вважав, що «людина не може жити одними думками про війну, треба жити думками про бу-дущем».
Після війни він знову повертається до Ленінграда. Як і статечно налагоджується звичний робочий ритм: влітку в селі, взимку в місті. Письменник сповнений нових замис-лов і планів. Однак хворе серце починає здавати: в 1948 році у Біанкі трапляється перший інфаркт. Але, ледь одужавши, він продовжує працювати. Багато сил і ча-мени віддає Біанкі письменникам, допомагає їм порадами, читає їх перші твори. Серед його вчених-ників були С.Сахарное, Н.Сладков, Е.Шім.
Разом з ними Біанкі за матеріалами «Лісовий газети» організовує радіопередачу «Вісті з лісу», яка в тече-ня багатьох років передавалася по ленінградському радіо.
Однак здоров'я письменника продовжує погіршуватися. У 1951 році у Віталія Валентиновича стався інсульт, після чого йому стало важко пересуватися. Але найбільше його засмучувало те, що тепер він уже не міг піти в ліс або в поле, посидіти там і поспілкуватися з природою. Тепер йому залишалося тільки одне - сидіти за столом і писати, що він і робив з радістю: адже писав він про те, що любив найбільше на світі, - про природу. У цей вре-ма Віталій Валентинович склав антологію дитячих казок і оповідань «Лісові були і небилиці».