Ласкаво просимо В СВІТ ЗАГАДОК, оптичних
ІЛЮЗІЙ І ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ РОЗВАГ Чи варто довіряти всьому, що ви бачите? Чи можна побачити те, що ніхто не бачив? Чи правда, що нерухомі предмети можуть рухатися? Чому дорослі і діти бачать один і той же предмет по різному? На цьому сайті ви знайдете відповіді на ці та багато інших питань.
Вітання! Хочеш стати одним з нас? Визначся # 133;
Якщо ти вже один з нас, то вхід тут.
Північний Каньє і Південний Каньє (але не Західний) - виборчі округи в Ботсвані.
Змова юристів (Шаламов Варлам)
«У бригаду Шмельова згрібали людський шлак - людські відходи золотого забою. З розрізу, де добувають піски і знімають торф, було три шляхи: «під сопку» - в братські безіменні могили, в лікарню і в бригаду Шмельова, три шляхи доходяг. Бригада ця працювала там же, де і інші, тільки справи їй доручали другорядні ... »
З книгою «Змова юристів» також читають:
змова юристів
«У бригаду Шмельова згрібали людський шлак - людські відходи золотого забою. З розрізу, де добувають піски і знімають торф, було три шляхи: «під сопку» - в братські безіменні могили, в лікарню і в бригаду Шмельова, три шляхи доходяг. Бригада ця працювала там же, де і інші, тільки справи їй доручали другорядні ... »
У бригаду Шмельова згрібали людський шлак - людські відходи золотого забою. З розрізу, де добувають піски і знімають торф, було три шляхи: «під сопку» - в братські безіменні могили, в лікарню і в бригаду Шмельова, три шляхи доходяг. Бригада ця працювала там же, де і інші, тільки справи їй доручали другорядні. Гасла «Виконання плану - закон» і «Довести план до забійників» були не просто словами. Їх тлумачили так: не виконав норму - порушив закон, обдурив державу і повинен відповідати терміном, а то й власним життям.
І годували шмелевцев гірше, поменше. Але я добре пам'ятав тутешню приказку: «У таборі вбиває велика пайка, а не маленька». Я не гнався за великий пайкою основних забійних бригад.
Я був переведений до Шмельову недавно, тижнів зо три, і не знав його особи - була в розпалі зима, голова бригадира була хитромудро закутана якимось рваним шарфом, а ввечері в бараці було темно - бензинова колимка ледь висвітлювала двері. Я й не пам'ятаю бригадирські особи. Голос тільки, хрипкий, застуджений голос.
Бригада будувалася на вихід. Взимку будувалися в бараці, і ці останні хвилини перед відходом в крижану ніч на дванадцятигодинну зміну болісно згадувати і зараз. Тут, в цій нерішучою штовханині у прочинених дверей, звідки повзе крижаний пар, позначається людський характер. Один, пересиливши тремтіння, крокував прямо в темряву, інший квапливо досмоктувати невідомо звідки взявся недопалок махорочній цигарки, де і махорки-то не було ні запаху, ні сліду; третій затуляв обличчя від холодного вітру; четвертий стояв над пічкою, тримаючи рукавиці і набираючи в них тепло.
Останніх виштовхував з барака днювальний. Так надходили всюди, в кожній бригаді, з найслабшими.
Мене в цій бригаді ще не виштовхували. Тут були люди і слабкіше мене, і це вносило якесь заспокоєння, ненавмисну радість якусь. Тут я поки ще був людиною. Поштовхи і кулаки днювального залишилися в тій «золотий» бригаді, звідки мене перевели до Шмельову.
Бригада стояла в бараку біля дверей, готова до виходу. Шмельов підійшов до мене.
- Будеш вдома, - прохрипів він.
- На ранок перевели, чи що? - недовірливо сказав я. З зміни в зміну переводили завжди назустріч годинниковою стрілкою, щоб робочий день не губився, і ув'язнений не міг отримати кілька зайвих годин відпочинку. Цю механіку я знав.
- Ні, тебе Романов викликає.
- Романов? Хто такий Романов?
- Бач, гад, Романова не знає, - втрутився днювальний.
- Уповноважений, зрозумів? Не доходячи контори живе. Прийдеш о восьмій годині.
Почуття найбільшого полегшення охопило мене. Якщо уповноважений мене протримається до дванадцяти, до нічного обіду і більше, я маю право зовсім не ходити сьогодні на роботу. Відразу тіло відчуло втому. Але це була радісна втома, занили м'язи.
Я розв'язав подпояску, розстебнув бушлат і сів біля грубки. Відразу стало тепло, і заворушилися воші під гімнастеркою. Обкусаними нігтями я почухав шию, груди. І задрімав.
- Пора, пора, - тряс мене за плече днювальний. - Іди - покурити принеси, не забудь.
Я постукав у двері будинку, де жив уповноважений. Загриміли клямки, замки, безліч клямок і замків, і хтось невидимий крикнув через двері:
- Ув'язнений Андрєєв за викликом.
Пролунав гуркіт клямок, дзвін замків - і все замовкло.
Холод забирався під бушлат, ноги стигла. Я став бити буркою про бурку - носили ми не валянки, а стьобані, шиті зі старих штанів і тілогрійок ватяні бурки.
Знову загриміли клямки, і подвійні двері відчинилися, пропускаючи світло, тепло і музику.
Я ввійшов. Двері з передньої в їдальню була закрита - там грав радіоприймач.
Уповноважений Романов стояв переді мною. Вірніше, я стояв перед ним, а він, низенький, повний, пахне духами, рухливий, крутився навколо мене, розглядаючи мою фігуру чорненькими швидкими очима.
Запах укладеного дійшов до його ніздрів, і він витягнув білосніжний носовичок і струснув його. Хвилі музики, тепла, одеколону охопили мене. Головне - тепла. Голландська піч була розпечена.
- Ось і познайомилися, - захоплено повторював Романов, пересуваючись навколо мене і змахуючи запашним хусткою. - Ось і познайомились. Ну, проходь. - І він відкрив двері в сусідню кімнату - кабінетик з письмовим столом, двома стільцями.
- Сідай. Ні за що не вгадаєш, навіщо я тебе викликав. Закурює.
Він порився в паперах на столі.
- Як твоє ім'я? По батькові?