Про актрисі, яка вміла дарувати глядачеві справжню радість і відчуття повноти життя, не хочеться, та й неможливо говорити або писати в минулому часі. І ми не будемо, вибачте. На згадку про неї ми публікуємо текст, чотири роки тому написаний Веронікою Хлебниковой для «сеансовской» книги «Актори справжнього».
Там, де у інших артисток тріпоче якась напівзадушена чайка, ниє скалка або холодить голка, у заслуженої артистки Росії Марини Голуб в підкладці навіть самих непомітних і вікових ролей ніби захована маленька така женщінка, готова бедокуріть, і в повітря чепчики кидати, і жвавою ніжкою повітря десь збивати в Канкані. У неї і королева Гертруда, мама Гамлета, - цілком Гертрудочка.
Навіть не дуже розгледівши молоду Голуб за загальним гамором в комедії Рязанова «Про бідного гусара замовте слово», відмінно уявляєш її саме на тому балконі, з якого модистки палко вітають гусарський полк, і тільки там. У «Весіллі» і в «Бідних родичів» Лунгіна, у фільмах Серебренникова «Зображуючи жертву» і «Ростов-тато», в «Кука» і в «валізою Тульса Люпера» її героїні - Белли і Клави, жарко хвилюючись тілом і дрібною пластикою особи, несуть в собі ось таку невгамовну красуню-кралечку. Несуть незграбно, але щедро і гордо - під нескінченними безглуздими блузками містечкових матерів сімейств і базарних торговок, під здобної буфонадою і під пародійної плавністю пишного лебедя.