Прокляття століття - це поспіх,
і людина, витираючи піт,
по життю кидається, як пішак,
потрапивши зацьковано в цейтнот.
Поспішно п'ють, поспішно люблять,
і опускається душа.
Поспішно б'ють, поспішно гублять,
а після каються, поспішаючи.
Але ти хоча б один раз в світі,
коли він спить або кипить,
зупинись, як кінь у милі,
відчувши прірву у копит.
Під шелест листя застарілих,
під паровозний хрипкий крик
зрозумій; забігати - жалюгідний,
зупинився - великий.
Пил суєти суєт змітаючи,
ти згадай вічність нарешті,
і нерішучість свята
увіллється в ноги, як свинець.
Є в нерішучості сила,
коли по хибному шляху
вперед на помилкові світила
ти не наважуєшся йти.
Топчучи, як листя, чиїсь обличчя,
зупинись! Ти сліпий, як Вій.
І самий шанс зупинитися
безумством поспіху не убий.
Коли крокуєш до мети жваво,
як по східцях, по тілах,
зупинись, який забув бога, -
ти по собі крокуєш сам!
Коли тебе штовхає злість
до забуттю власної душі,
До безчестя пострілу і слова,
була не поспішила, що не зробиш!
Зупинись, йдучи наосліп,
про населення Землі!
Замри, летячи з кольта, куля,
І, бомба в повітрі, замри!
Про людина, чиє ім'я свято,
піднявши очі з молитвою вгору,
серед розпаду і розпусти
зупинись, зупинись!
Живе в Клепиках стара вчителька О.І.Носовіч. Вона вже давно на пенсії і, хоча вже розмінює другу половину дев'ятого десятка, як і раніше бадьора і невтомна. Ольга Іванівна не втомлюється вивчати рідний край, його історію. Вона не тільки читає книги, а й сама проводить розкопки, і під час зустрічі показала мені акт здачі в Рязанській обласний краєзнавчий музей кількох старовинних речей.
З високого пагорба, де колись серед лісу, на березі невеликого ставка стояла садиба Шахматова, погляду відкриваються безкраї скромні простори Середньої Росії. Швидка, то ховається в обплетених хмелем дрімучих заростях вільхи і верби, то виривається на простір лугів крижана річка Лутосні десь далеко пропадає в темній гущавині лісу.
Самотність - це, по Буніну, неминуча доля людини, який бачить в навколишньому чуже і далеке або, в кращому випадку, стороннє його душі. Тільки любов дає щастя спілкування душ, але і це щастя тлінне і недовговічне. Така головна думка, виражена в оповіданні «В Парижі».