Сильно помиляються ті, хто вважає, що серйозні загрози українському етнічному простору існують тільки в зоні російсько-українського прикордоння, адже згубний вплив дезінтеграційних тенденцій очевидно і на крайньому заході України - в Закарпатській області. Тут знаряддям дезінтеграції українства, місцевим видом концепту «Новоросії» стало неорусинства.
Ідея дезінтегрувати українське етнічне простір, що лежить в основі цієї концепції, об'єднала, здавалося б, непримиренних противників: окремі політичні партії та рухи сусідніх центральноєвропейських країн і російських реваншистів на кшталт Олександра Дугіна, Костянтина Затуліна; впливові сили греко-католицької та православних (МП) єпархій; закарпатську бізнесово-правлячу верхівку - від відомого сімейного клану державників до регіоналів і комуністів. Не залишаються осторонь від підтримки неорусинства і органи місцевої і державної влади, вони надають фінансову підтримку русинських акціях. А нинішній керівник ОДА, не встигнувши як слід струсити луганську пил зі своїх генеральських чобіт, поквапився на відкриття фестивалю русинської культури «Червена ружа», де навіть проголосив промову «мало-по-русинський», ніж всіх одночасно насмішив і засмутив.
Секрет такої об'єднавчої сили неорусинства криється в тому, що ця концепція доводить не просто «несхожість», а винятковість Закарпаття в порівнянні з іншими регіонами України. Якщо міф про винятковість «Новоросії» базувався головним чином на ідеї економічної самодостатності Донбасу ( «Донбас годує Україну»), то в Закарпатській області з її досить скромним промисловим і аграрним потенціалом ставка була зроблена на гуманітарну сферу: відкриття нового слов'янського народу русинів, прабатьківщиною якого є нібито саме Закарпаття, і який зазнає на своїх землях нещадну українізацію.
Навколо цієї ідеї ще в кінці 1980-х років сформувалася група активістів - за фахом лікарів, компартійних функціонерів, письменників, інженерів; в місцевій пресі, в тому числі і в компартійних офіційних виданнях, наполегливо почали нав'язувати думку, що автохтонним населенням Закарпатської області, як і суміжних регіонів Словаччини, Польщі, є не українці, а русини, мовляв, саме русинами, руснаками, або російськими називали себе закарпатці в дорадянські часи. Після приєднання Закарпаття до СРСР все закарпатські русини «за одну ніч» стали українцями. А невизнання русинів як окремої нації і їх безжальна українізація - це злочин тоталітарної системи проти русинів.
Щоб почати русинський націяобразующій процес, його ідеологи повинні були, однак, виконати надзавдання: оголосити помилковими усталені наукові уявлення про приналежність автохтонного населення історичного Закарпаття до українського етносу (йдеться про сучасну Закарпатській області разом із суміжними територіями Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії). Оскільки науковими методами виконати це завдання було неможливо, то вибір зробили на користь технологічної стратегії, яка повністю ігнорує наукові знання, а натомість спирається на дуже широкий інвентар технологічних прийомів, ретельно відібраних і систематизованих з метою досягнення заздалегідь визначеної мети (висновків).
Підготовчим ланкою в технологічному ланцюжку творіння окремого русинського етносу стало безпідставна трактування болісного процесу радянізації історичного Закарпаття як українізації. Ідеологи неорусинства стверджують, що після приєднання колишньої Підкарпатської Русі до УРСР почався безжалісний процес українізації місцевого автохтонного населення. На підтвердження тези про насильницьку українізацію жителів Закарпатської області УРСР вони наводять такі факти.
По-перше, вcі жителі Закарпаття, які за часів Чехословаччини та хортистської Угорщини вважалися русинами, з волі керівництва УРСР були записані як українці.
По-друге, на території Закарпатської області була заборонена місцева літературно-мовна традиція, місце якої посів українську літературну мову.
По-третє, під заборону потрапили найважливіші досягнення власної духовної культури закарпатців: греко-католицька церква була оголошена поза законом, творчість більшості місцевих письменників, істориків, мовознавців припинилося або було заборонено, або ж замовчувалося. Значна частина представників місцевого духовенства, учительства, творчої інтелігенції була репресована, масовий характер набула практика насильницької депортації закарпатської молоді на примусові роботи на шахтах Донбасу.
Справді, всі перераховані факти були, однак немає жодних підстав вважати їх українізацією автохтонного населення Закарпаття, адже таким був стандартний набір заходів щодо радянізації регіонів, які приєднувалися до СРСР.
Політику радянізації Західної України, як і Латвії, Литви, Естонії, розробляли, як добре відомо, не в Києві, а в Москві, і втілювали її в життя під пильною увагою центральних партійних органів. Щоб переконатися в цьому, досить згадати заходи, які супроводжували приєднання до СРСР і інших українських земель. Так, шістьма-п'ятьма роками раніше закарпатців автохтонні жителі Галичини, а потім і Буковини також масово «змінили» свою національність з русинів на українців. На Галичині та Буковині так само замість місцевого галицько-буковинського варіанту літературної мови був введений наддніпрянський варіант української мови, а місцеві діалекти оголошені пережитком минулого, яке треба наполегливо викорінювати.
Греко-католицька церква в Галичині була заборонена двома роками раніше, ніж на Закарпатті, а жорстокі репресії проти галицької та буковинської інтелігенції почалися з перших днів приєднання цих регіонів в СРСР. Репресії органів НКВС і МГБ в Галичині і Буковині були набагато жорстокішими, ніж це спостерігалося на Закарпатті. Всі ці факти добре відомі ідеологам неорусинства, однак у них мова йде не про пошук істини, а про реалізацію чітко спланованої технологічною операції: на підставі підміни понять «українізація» і «радянізація» створити основу для подальших технологічних операцій по легітимізації русинів як окремого слов'янського етносу .
Номінальний «батько» нового слов'янського народу Пол-Роберт Маґочій для свого дітища НЕ підбирає нову назву, а віддає перевагу древньому етноніму «русин», яким, як відомо, називалися жителі не тільки історичного Закарпаття, а й до ХVIII - початку ХХ століття інших українських земель, від галицьких князів Данила і Романа, гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи до Степана Бандери.
Така анти-історична маніпуляція продиктована технологією неорусинського нація-творіння: вигаданий етнос обов'язково повинен мати щось справжнє, у випадку з русинами - це назва. Так само роблять, наприклад, окремі нечисті на руку виробники, які традиційними назвами «молоко», «масло» або «сир» називають харчові продукти, що не містять ні молока, ні масла, ні сиру, а тільки пальмова олія і всякі хімічні домішки.
Ключову роль в системі створення неорусинського міфу грає мовна проблематика. Особливий статус мовного аспекту русинського міфу обумовлений не тільки тим, що саме мова традиційно розглядається як основний етноідентіфіцірующій елемент. Але і тим, що південно-західне наріччя, в тому числі і «русинський мовний ареал», досить ретельно досліджений, причому ніхто з визнаних вчених - будь то українці (Михайло Лучкай, Володимир Гнатюк, Йосип Дзендзелівський і ін.), Або неукраїнці ( Олаф Брох, Ласло Діжі, Здзіслав Штібер і ін.) - ніколи не піддавав найменшим сумнівам приналежність «русинського мовного ареалу» до російськомовного простору.
Тому перед ідеологами неорусинства встала надскладне завдання: на тлі стійкої мовознавчої традиції, яка заперечує існування відокремленого «русинської мови», показати, що «русинську мову» існує. З цією метою вони намагаються маніпулятивно довести окремішність граматики, фонетики та лексики західних українських говорів або місцевої літературно-мовної традиції. Оскільки таке завдання не має нічого спільного з лінгвістикою і не лежить в науковій площині, то для її вирішення ідеологи неорусинства послідовно використовують технологічні прийоми, які лише імітують наукові методи.
Показовим прикладом маніпулятивних паралінгвістичних технологій є створення «русинських» словників. За минулі чверть століття побачили світ близько 30 «русинських» словників різних типів. Навіть при поверхневому ознайомленні з цими виданнями кидається в очі їх солідний реєстр, який нерідко налічує 40-70 тис. Слів, і це при тому, що складали їх не групи професійних лексикографів, а любителі-відлюдники. Однак після ближчого ознайомлення з «русинськими» словниками стає зрозуміло, що це українські або «українсько-українські» словники, в яких лише частково представлена місцева діалектна лексика, а також окремі релікти язичія і власні новоутворення укладачів.
Не менше здивування викликає включення в «жерела» цього «русинського» словника і текстів Івана Франка. Зокрема, в переліку фігурує 16-й том його 50-томного видання, який дійсно містить розповідь «Як Русин по ТІМ мире товке». Однак навряд чи можна цей твір розглядати як джерело «русинської» лексики, оскільки тут мова йде про «неправильному» русини - галіцкогом, тобто українця.
В результаті всеукраїнська лексика словника Керчі становить понад 90%. До речі, 90% загальноукраїнської лексики в «русинських» словниках - це своєрідний стандарт «русинської» лексикографії: приблизно саме такий відсоток всеукраїнської лексики фіксують в інших «русинських» словниках, тому що тільки завдяки українській лексиці можна скласти «русинський» словник на 50-60 тис. слів. Зрештою, про словники в традиційному сенсі і мова не йде, тому що основне призначення таких видань - не фіксувати самобутню лексику закарпатців, а тільки своєю назвою і вражаючим об'ємом свідчити про існування окремого «русинської мови».
Якщо врахувати технологічну сутність як таких видань, так і діяльності майже двох десятків русинських громадсько-політичних організацій, 27 русинських недільних шкіл, змісту «русинських» телепрограм на Закарпатському обласному телебаченні, то стає очевидно: всі зусилля неорусинського активістів спрямовані не на збереження і примноження культури місцевого населення Закарпатської області, а на створення ілюзії, що по той бік Карпат українців ніколи не було, тому що земля там спочатку - русинська.
Кому вигідно русинський рух? Для державних органів Словаччини, Польщі, Угорщини та Румунії це вигідний інструмент pide et impera: значно зручніше мати справу з нечисленним бездержавним меншістю з «нізвідки», ніж до частини сусіднього 45-мільйонного народу. До того ж активісти русинського меншини в центральноєвропейських країнах мають можливість непоганого заробітку на європейських грантах з підтримки міноритарних спільнот.
В Україні ситуація дещо інша. Крім іноземних агентів впливу, зацікавлених в поділі українського етнічного простору (їх присутність неодноразово доведено), русинський співтовариство вигідно і закарпатської верхівці: та добре навчилася використовувати її як розмінну монету в торгах з Києвом. Мовляв, дивіться: ось зародок нестабільності. Ви нас не чіпаєте - і вони сидять тихо, а якщо зважитеся зазіхнути на русинський специфіку, то Закарпатті вже має готовий «русинський» переклад відомого гасла «Почути Донбас!» - «Учуйте русинів».