Сторінка 2 з 2
срібне копитце
Ось він і каже:
- Гаразд, візьму. Тільки, цур, в лісі не ревіти і додому до часу не проситися.
Як зима в повну силу увійшла, стали вони в ліс збиратися. Поклав Кокованя на ручні санки сухарів два мішка, запас мисливський і інше, що йому треба. Даренка теж вузлик собі нав'язала. Лоскуточков взяла ляльці плаття шити, ниток клубок, голку та ще мотузку. "Чи не можна, - думає, - цієї мотузкою Срібне Копитце зловити?"
Ось і стало їх в балагані троє. Даренка хвалиться:
- Веселіше так-то.
Кокованя підтакує:
- Відомо, веселіше.
А кішка Мурёнка згорнулася клубочком біля печі і дзвінко муркоче: "Пр-равильне говориш. Пр-равильне ".
- Дідо, сходив би ти в завод за конем. Треба адже солонину додому перевезти. Кокованя навіть здивувався:
- Яка ти в мене Розумниця, Дар'я Григорівна! Як велика розсудила. Тільки забою, піди, одна-то.
- Чого, - відповідає, - боятися! Балаган у нас міцний, вовкам не добитися. І Мурёнка зі мною. Чи не забоюсь. А ти скоріше перевертався все-таки!
Пішов Кокованя. Залишилася Даренка з Мурёнкой. Вдень щось звично було без Коковані сидіти, поки він козлів вистежував. Як темніти стало, запобаівалась. Тільки дивиться - Мурёнка лежить спокойнёхонько. Даренка і повеселішала. Села до віконечка, дивиться в бік післяжнивних ложков і бачить - від лісі якийсь клубочок котиться. Як ближче підкотився, розгледіла - це козел біжить. Ніжки тоненькі, голівка легенький, а на ріжках по п'яти гілочок. Вибігла Даренка подивитися, а нікого немає. Почекала-почекала, вернулася в балаган, та й каже:
- Видно, задрімала я. Мені і здалося. Мурёнка муркоче: "Пр-равильне говориш. Пр-равильне ".
Лягла Даренка поруч з кішкою та й заснула до ранку.
Інший день пройшов. Чи не вернувся Кокованя. Скучненько стало Даренка, а не плаче. Гладить Мурёнку й примовляє:
- Чи не сумуй, Мурёнушка! Завтра дідо неодмінно прийде.
Мурёнка свою пісеньку співає: "Пр-равильне говориш. Пр-равильне ".
Посиділа знову Дарёнушка біля віконця, помилувалася на зірки. Хотіла спати лягати - раптом по стінці тупотіння пройшов. Злякалася Даренка, а тупотіння по іншій стіні, потім по тій, де віконечко, потім - де дверцята, а там і зверху запостуківало. Неголосно, ніби хто легенький та швидкий ходить.
Даренка і думає: "Не козел той, вчорашній, прибіг?"
І до того їй захотілося подивитися, що і страх не тримає. Відчинила дверцята, дивиться, а козел - тут, зовсім близько. Праву передню ніжку підняв - ось топнет, а на ній срібне копитце блищить, і ріжки у козла про п'ять гілках.
Даренка не знає, що їй робити, та й вабить його, як домашнього:
- Ме-ка! Ме-ка!
Козел на це як розсміявся! Повернувся і побіг.
Прийшла Дарёнушка в балаган, розповідає Мурёнке:
- Подивилась я на Срібне Копитце. І ріжки бачила і копитце бачила. Чи не бачила тільки, як той козлик ніжкою тупає, дорогі камені вибиває. Інший раз, видно, покаже.
Мурёнка знай свою пісеньку співає: "Пр-равильне говориш. Пр-равильне ".
Третій день пройшов, а все Коковані немає. Зовсім запаморочилася Даренка. Слізки запокапивалі. Хотіла з Мурёнкой поговорити, а її немає. Тут зовсім злякалася Дарёнушка, з балагану вибігла кішку шукати.
Ніч місячна, світла, далеко видно. Дивиться Даренка - кішка близько на післяжнивних ложці сидить, а перед нею козел. Варто, ніжку підняв, а на ній срібне копитце блищить.
Мурёнка головою похитує, і козел теж. Ніби розмовляють. Потім стали по післяжнивних ложок бігати.
Біжить-біжить козел, зупиниться і давай копитцем бити. Мурёнка підбіжить, козел далі відскочить і знову копитцем б'є. Довго вони так-то по післяжнивних ложок бігали. Не видно їх стало. Потім знову до самого балагану повернулися.
Тут стрибнув козел на дах і давай по ній срібним копитцем бити. Як іскри, з-під ніжки-то камінчики посипалися. Червоні, блакитні, зелені, бірюзові - всякі.
До цієї пори якраз Кокованя і повернувся. Дізнатися свого балагану не може. Весь він як купу дорогих каменів став. Так і горить-переливається різними вогнями. Нагорі козел стоїть - і все б'є так б'є срібним копитцем, а камені сиплються так сиплються.
Раптом Мурёнка скок туди ж! Встала поруч з козлом, голосно нявкнула, і ні Мурёнкі, ні Срібного Копитця не стало.
Кокованя відразу полшапкі каменів нагріб, так Даренка запросила:
- Не чіпай, дідо! Завтра вдень ще на це подивимося.
Кокованя і послухався. Тільки до ранку щось сніг великий випав. Всі камені і засипало. Перегребалі потім сніг-то, так нічого не знайшли. Ну, їм і того вистачило, скільки Кокованя в шапку нагріб.
Все б добре, та Мурёнкі шкода. Більше її так і не видали, та й Срібне Копитце теж не здався. Потішив раз - і буде.
А за тими післяжнивних ложок, де козел скакав, люди камінчики знаходити стали. Зелененькі більше. Хризолітами називаються. Бачили?
Ілюстрації: Е. Попкова