ШТРАФ ЯК КРИМІНАЛЬНУ ПОКАРАННЯ У ІСТОРІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ДОСОВЕТСКОЙУкаіни
А.В. Курц, аспірант Марійського державного університету
У нашій країні штраф застосовувався в якості кримінального покарання ще на зорі вітчизняного права. Витоки виникнення штрафу можна побачити в найдавніших пам'ятках українського законодавства. Одним з таких пам'ятників є Руська Правда. І в ній досить значне місце відведено грошових штрафів.
Найдавнішою формою покарання в нашій країні була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. За договором з греками 911 р вбивцю можна було убити кожного безкарно на місці злочину: "Так помремо, идеже аще створі вбивство" 48. Договір 945 р 49 дає право життя вбивці тільки родичам вбитого без визначення ступеня споріднення. Руська Правда обмежила коло месників за вбивство тільки двома ступенями найближчих родичів убитого. Правда синів Ярослава забороняла вбивати вбивцю кому б то не було, наказавши родичам останнього задовольнятися певною грошовою компенсацією.
Переважним видом покарання по Руській Правді були грошові стягнення з злочинця, що складалася з двох частин: штрафу і компенсації; штраф надходив князю, компенсація за заподіяну злочином шкоду йшла потерпілій стороні, а саме: за вбивство - віра (на користь князя) і головничество (родичам потерпілого), за інші злочини - продаж (князю) і урок (потерпілому). Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра - грошовий штраф, який і стягується на користь князя за вбивство вільної людини 50. Слово "віра", не зустрічається в інших слов'янських мовах, вважають запозиченим з німецької мови (Wehrgeld) 51.
На відміну від Російської Правди, по якій метою покарання було відплата і відшкодування матеріального збитку, заподіяного потерпілому, Судебник 1497 р має також на увазі залякування злочинців і навколишнього населення. Тому майнові покарання в Судебник поступаються місцем іншим, більш суворим видам покарань 57. Грошові покарання, колишні в період Руської Правди лише компенсацією за завдані збитки, стають з XIV в. засобом обов'язкового спокутування провин. З майна татів і розбійників задовольнялися збитки позивача при розбої. Якщо майна не вистачало, позови стягувалися в порядку приватного винагороди з тих, "на кого по розшуку доведеться", а саме з співучасників (ст. 22 гл. XXI Соборної Уложення 1649 р) 58. Сума позову визначалася в розмірі, зазначеному розбійниками у час катування, а в разі, коли розбійники, зізнаючись в розбої, не могли перерахувати "животів по имянно", тобто вказати суму награбованого, то позивачеві виплачувалася чверть пред'явленого позову (ст. 23-25 гл. XXI Уложення) 59. Це, на думку М.Ф. Смелаского-Буданова, пояснювалося "постійним в той самий час збільшенням позовів в чолобитних" 60.
"Продаж" (по Судебник 1497) означала грошовий штраф за злочин і йшла на користь князя або осіб, які здійснюють правосуддя. Розмір продажу, як правило, встановлювався на розсуд суду. Найчастіше продаж була додатковим покаранням і застосовувалася в поєднанні з торговою або смертною карою (ст. 8, 10 Судебника 1497 г.). Але продаж могла бути і самостійним видом покарання за злісну невиплату боргу, образу словом або дію-Вієм. Судебник 1550 вводить грошові штрафи, іменовані "пеня". Вони стягуються з посадових осіб за хабарництво - втричі проти взятого (ст. 8-11) - і за нанесення безчестя обвинуваченому, за що пеня призначалася за вказівкою государя (ст. 25, 26, 35, 71) 61. Одночасно з виплатою продажу і пені винний сплачував грошову винагороду на користь потерпілого. Якщо за Судебника воно належало позивачу за всіма видами злочину: "а поб'ються на полі в попалив або в душогубство, або в розбої, або в татьбе, іно на вбитого (винному) ісцево доправити" (ст. 7 Судебника 1497 г.) 62. то Соборний Покладання 1649 р зберігає грошові штрафи за все в восьми випадках - тільки за злочини, що посягають на майно, здоров'я і честь приватної особи.
Розміри плати за безчестя диференційовані: було безчестя просте, подвійне і потрійне. До цього додавалася система штрафних санкцій за кожен вид тілесного ушкодження - виплата штрафу призначалася за відсікання руки, ноги, вуха, носа та інших частин тіла: "за всяку рану по п'ятдесяти карбованців" (ст. 10 гл. XXII Уложення) 63. По Соборному Укладенню 1649 р однакове значення з пенею мала "заповідь", тобто грошовий штраф за проступки проти поліцейських розпоряджень уряду (Укладення, гл. XXI, ст. 19-20; гл. XXV, ст. 1-2) 64; заповіддю цей штраф називався тому, що діяння, карається їм, саме по собі байдуже, "заповідається" (забороняється) з міркувань поліцейських або фінансових. Інший вид заповіді - це додатковий грошове покарання за загальні злочину, якщо злочинець раніше скоєння злочину погрожував і тим викликав проти себе загрозу з боку влади у вигляді заповіді.
Якщо винний не мав коштів, щоб виплатити необхідну позивачем винагороду, він або видавався позивачеві "головою на продаж", тобто в холопство до відпрацювання боргу (ст. 10 Судебника 1497 г.) 65. або піддавався правежу "без усякої пощади" (ст. 133 гл. X Уложення) 66. Суть правежа полягала в тому, що відповідач регулярно піддавався судом процедурі тілесного покарання - його били різками на оголеним литках. Число таких процедур повинно було бути еквівалентним сумі заборгованості (за борг у сто рублів пороли протягом місяця). Тут явно звучить архаїчний принцип заміни майнової відповідальності особистісної. "Правеж" - не просто покарання - це міра, що спонукає відповідача виконати зобов'язання (у нього могли знайтися поручителі, або він сам міг зважитися на сплату боргу).
Як самостійні покарання штрафи від 1 рубля до 1000 робилися з посадових і приватних осіб за невиконання тих чи інших розпоряджень. Так, за носіння українського сукні, вусів і бороди стягувався штраф у 50 і 100 рублів з людини і по дві гроші з селян. Оскільки бажаючих залишити вуса і бороду було дуже багато, в 1724 р при Сенаті була навіть заснована особлива контора. За неявку без "законних причин" на водну Асамблею стягувався штраф у "50 карбованців", в інший раз штраф удвічі, "а буде в третин раз, то заслані будуть у преділенною роботу" 70. Штрафи використовувалися і як запобіжний захід. За кожного побіжного солдата стягувалися грошові штрафи з усіх чинів - від офіцера в сумі 1 р. 50 коп. до солдата по копійці з людини. В подальшому штраф брався лише з тих, які були разом кудись послані.
Розмір грошового стягнення за укладення 1903 р визначався двояко: або у вигляді суворо визначеній законом суми, або за вказаною в законі підстави обчислення, наприклад за розміром дійсно заподіяної або передбачуваного збитку казні, або ж за розміром прибутку, отриманої винним (обчислення за кількістю безмитно провезеного товарів, безконтрольно або таємно викуреного спирту і т.д.), або за тривалістю порушення (наприклад, при порушенні постанов про паспортах); в цих випадках стягнення могли досягати досить значних розмірів.
Грошові пені призначалися або окремо, або паралельно з арештом, або, у виняткових випадках, спільно з останнім, а ще частіше з в'язницею, представляючи тоді особливий вид кумулятивних покарань. Такі, наприклад, в'язниця + пеня до 1 тис. Руб. по ст. 260 Уложення 1903 г. (поширення на біржі неправдивих чуток). Грошова пеня в тих випадках, коли розмір її був точно встановлений в законі, завжди визначалася тільки вищим її межею - 25 руб. 50, 100, але нижчий її межа буде 50 коп. так як по ст. 24 укладення 1903 р пеня визначалася рублями і полтінамі73; так що не можна було призначати пені в 25 коп. або в 75 коп .; але в тих випадках, коли вищий розмір пені понад 100 руб. нижчий її розмір не міг бути менше 10 руб .; звичайний розмір визначеної законом пені не перевищував 500 руб. але в деяких випадках грошова пеня призначалася в розмірі 1500 і навіть 3000 руб.
При паралельній загрозу арештом і пенею в законі також було встановлено таке співвідношення: загроза однотижневих арештом прирівнювалася 25 руб. пені; двотижневим - 50 руб. загроза одним місяцем арешту - 100 руб. трьома місяцями - 300 руб. шістьма місяцями - 500 руб. Суд, призначаючи грошову пеню, міг відстрочити її сплату або розстрочити таку на час, проте не більше одного року з дня набрання вироком законної сили. Подібне правило існувало і в Уложенні про покарання кримінальних та виправних 1845 р але тільки щодо справ, підсудних мировим суддям і земським начальникам. У разі відсутності у винного будь-яких наявних коштів для внесення присудженої з нього грошової суми сплата могла бути розстрочено на певні терміни, в залежності від суми стягнення і способів сплати; при цьому закон залишати не роз'ясненим, ким могла бути визначена ця розстрочка і навіть на якийсь термін.
За Укладення 1903 року це правило отримало велику визначеність, так як відстрочення та розстрочення застосовувалися не тільки одноосібно суддями, а й колегіально; вони визначалися судом при постановленні вироку, і до того ж на час не більше одного року з для набрання вироком законної сили. Сплата пені могла бути проведена негайно після постановлення вироку або після набрання ним чинності, але, у всякому разі, не пізніше одного місяця після цього, якщо ж пеня відстрочена або розстрочено, то вона або належна частина її повинні бути внесені не пізніше настання дня відстрочки або розстрочки. Ці правила ставилися до всіх випадків призначення грошової пені за укладення 1903 р Встановлюючи грошову пеню, закон передбачав і ті випадки, коли засуджений опинявся неспроможним до сплати такої. За Укладення про покарання 1845 це покарання замінювалося затриманням, причому встановили таку відповідність, що при стягненні перших 20 руб. день укладення зараховувався в 50 коп. за наступні - від 20 до 50 руб. - в 75 коп. а за всю решту суми - по рублю, так що, наприклад, стягнення в 300 руб. вважалося рівним 11 місяців позбавлення волі. Затримання, у всякому разі, не повинна була перевищувати шести років; Відбувати це покарання в тюрмах.
З виданням судових статутів в цю систему були введені два зміни: з одного боку, для грошових стягнень до 300 руб. була допущена заміна не тюрма, а арештом, а з іншого - піднесена цінність дня укладення. Таким чином, по Укладенню і Статуту про покарання видання 1885 р грошове стягнення замінювалося позбавленням волі наступним чином: до 15 руб. - до 3 днів; від 15 - 300 руб. - до 3 міс. арешту; 300 - 900 руб. - до 4 міс .; 300 - 2 тис. Руб. - до 6 міс .; 2 - 10 тис. Руб. - до 1 року; 10-30 тис. Руб. - до 2 років; 30 - 60 тис. Руб. - до 3 років; 60 - 100 тис. Руб. - до 4 років; понад 100 тис. руб. - до 5 років в'язниці.
Крім арешту, закон передбачав і інший вид заміни грошових стягнень для неспроможних: неспроможні селяни і міщани могли бути віддані в громадські роботи або ж в заробітки; така ж віддача допускалася і для осіб інших станів, але лише в разі вираженої ними про те прохання. Заміна грошового стягнення арештом або роботами цілком залежала від розсуду судового місця. При цьому по відношенню до селян вибір самого роду заробітків не міг бути визначений судом, а залежав від суспільства, з яким в цих випадках суддя і повинен був увійти в зносини.
Але і це співвідношення пені та арешту в 1903 р було визнано невідповідним-ним, особливо заміна стягнення в'язницею, на тій підставі, "що це покарання має свої певні завдання, що зумовлюють передбачувану в тюрмі дисципліну і порядок утримання; усією постановкою своєю вона направляється до каре проступків, що викликаються буйних або корисливого волею, вимагає приборкання і тяжкого уроку. Між тим, найбільш великі грошові стягнення призначаються за порушення статутів казенних управлінь, тобто власне за невиконання цивільних зобов ательств, поставлене під санкцію кримінальної загрози; застосування тюремного ув'язнення до таких дій викликало б очевидну невідповідність між злочином і покаранням "74. Кримінальним укладенням 1903 році була прийнята наступна схема: пеня до 25 руб. - арешт до одного тижня; від 25 - 100 руб. - арешт від одного тижня до одного місяця; від 100 - 500 руб. - арешт від одного до трьох місяців; від 500 - 1000 руб. - арешт від трьох до шести місяців; понад 1000 руб. - арешт від 6 місяців до 1 року; так що при цій заміні розмір позбавлення волі не встановлювався з повною визначеністю, а закон вказував тільки межі. Пояснювальна записка говорила з цього приводу: встановлення постійного точного співвідношення між сумою стягнення і числом днів ув'язнення з прийняттям за основу простий або подвоєною цінності робочого дня видається комісії невірним. Зростання інтенсивності покарання позбавленням волі йде зовсім не в тій пропорції, в якій зростає тяжкість грошових стягнень; з іншого боку, і злочинність, яка визначає термін позбавлення волі при заміні грошових стягнень, залежить не від одного тільки обсягу шкоди, а й від ступеня небезпеки волі, від властивості спонукань і т.д. так що і в цьому відношенні формальне рівновагу було б несправедліво75.
Заміна пені роботою в укладення 1903 р була збережена, незважаючи на наведені на користь такої теоретичні міркування, так як практика вказала крайню скрутність як пристрої цих робіт, так і призначення на них через місцеві громади. Особи, яким грошові стягнення були замінені арештом, звільнялися після внесення частини грошового стягнення, сумірною що залишається терміну ув'язнення або робіт, в разі ж сплати ними менша частина накладеного на них стягнення, термін арешту зменшувався; при такому зменшенні арешт зараховувався в пропорційності, встановленої вироком суду. Ці правила про заміну ставилися насамперед до грошової піні, а в особливо зазначених випадках - і до грошових стягнень; але вони не поширювалися на стягнення, що визначалися в винагороду за шкоду і збитки; на стягнення, накладені адміністративними і казенними управліннями за підвідомчі їм порушення статутів.