Одного разу заєць перед вовком завинив. Біг він, бачте, неподалік від вовчого лігва, а вовк побачив його і кричить: "Заинька! Зупинись, миленький!" А заєць не тільки не зупинився, а ще дужче ходу додав. Ось вовк в три стрибки його зловив, та й каже: "За те, що ти з першого мого слова не зупинився, ось тобі моє рішення: засуджую я тебе до позбавлення живота за допомогою розтерзання. А так як тепер і я ситий, і волчиха моя сита, і запасу в нас ще днів на п'ять вистачить, то сиди ти ось під цим кущем і чекай черги. А може бути. ха-ха. я тебе й помилую! "
Сидить заєць на задніх лапках під кущем і не ворухнеться. Тільки про одне думає: "Через стільки-то діб ї години смерть повинна прийти". Гляне він в сторону, де знаходиться вовче лігвище, а звідти на нього світиться вовче око дивиться. А іншим разом і ще того гірше: вийдуть вовк з Вовчиха і почнуть по галявині мимо нього погулювати. Подивляться на нього, і щось вовк Вовчисі по-вовчому скаже, і обидва заллються: "Ха-ха!" І вовченята тут же за ними ув'яжуться; граючи, до нього підбіжать, пестять, зубами стукають. А у нього, у зайця, серце так і зайде!
Ніколи він так не любив життя, як тепер. Був він заєць грунтовний, виглядів у вдови, у зайчиха, дочку і одружитися хотів. Саме до неї, до нареченої своєї, він і втік до ту хвилину, як вовк його за комір схопив. Чекає, чай, його тепер наречена, думає: "Чи змінив мені косою!" А може бути, почекала-почекала, та й з іншим. злюбиться. А може бути і так: грала, бідолаха, в кущах, а тут її вовк. і з'їв.
Думає це бідолаха і сльозами так і захлинається. Ось вони, заячі-то мрії! одружитися розраховував, самовар купив, мріяв, як з молодою зайчиха буде чай-цукор пити, і замість всього - куди потрапив! А скільки, пак, годин до смерті-то залишилося?
І ось сидить він одного разу вночі і дрімає. Сниться йому, ніби вовк його при собі чиновником особливих доручень зробив, а сам, поки він по ревізій бігає, до його зайчисі в гості ходить. Раптом чує, немов його хтось під бік штовхнув. Озирається - ан це невестин брат.
- Наречена-то твоя помирає, - говорить. - Почула, яка над тобою лихо спіткало, і відразу зачахнула. Тепер тільки про одне й думає: "Невже я так і помру, чи не попрощавшись з коханим моїм!"
- Біжимо! - говорив тим часом посланець. Почувши це слово, засуджений на хвилину немов змінився. Зовсім вже в грудку зібрався і вуха на спину заклав. Ось-ось прянет - і сліду не було. Чи не слід було йому в цю хвилину на вовче лігвище дивитися, а він подивився. І зайшло заяче серце.
- Не можу, - каже, - вовк не велів.
А вовк тим часом все бачить і чує, і потихеньку по-вовчому з Вовчиха перешіптується: мабуть, зайця за благородство хвалять.
- Біжимо! - знову каже посланець.
- Не можу! - повторює засуджений,
- Що ви там шепочетесь, чатував? - як гаркне раптом вовк.
Обидва зайця так і завмерли. Попався і посланець! Подговор часових до втечі - що, пак, за це по правилам-то годиться? Ах, бути сірою зайченя і без нареченого, і без братика - обох вовк з Вовчиха з'їдять!
Схаменулися косі - а перед ними і вовк, і волчиха зубами стукають, а очі у обох в нічній темряві, немов ліхтарі, так і світяться.
- Ми, ваше благородіє, нічого. так, поміж себе. землячок провідати мене прийшов! - лепече засуджений, а сам так і мре від страху.
- Ото ж бо "нічого"! знаю я вас! пальця вам теж в рот не клади! Кажіть, в чому справа?
- Так і так, ваше благородіє, - заступився тут невестин брат, - сестриця моя, а його наречена, помирає, так просить, чи не можна його попрощатися з нею відпустити?
- Гм. це добре, що наречена нареченого любить, - каже волчиха. - Це означає, що зайчат у них багато буде, корму вовкам додасться. І ми з вовком любімся, і у нас вовченят багато. Скільки з волі ходять, а четверо і тепер при нас живуть. Вовк, а вовк! відпустити, чи що, нареченого до нареченої попрощатися?
- Та його на післязавтра є призначене.
- Я, ваше благородіє, прибіжу. я миттю оборочу. у мене це. ось як бог святий прибіжу! - заспішив засуджений, і щоб вовк не сумнівався, що він може миттю обернути, таким раптом молодцем прикинувся, що сам вовк на нього замилувався і подумав: "От якби в мене солдати такі були!"
А волчиха зажурилася і мовила:
- Ось, ти диви! заєць, а як свою зайчиху любить!
Нічого не вдієш, погодився вовк відпустити косого в побивку, але з тим, щоб якраз до терміну обороту. А невестина брата аманатом у себе залишив.
- Коли не вернешся через дві доби о шостій годині ранку, - сказав він, - я його замість тебе з'їм; а коли вернешся - обох з'їм, а може бути. ха-ха. і помилую!
Пустився косою, як з лука стріла. Біжить, земля тремтить. Гора на шляху встренется - він її "на уру" візьме; річка - він і броду не шукає, прямо вплав так і чеше; болото - він з п'ятої купини на десяту перестрибує. Чи жарт? в тридев'яте царство встигнути треба, та в баню сходити, та одружитися ( "неодмінно одружуся!" щохвилини повторював він собі), та назад, щоб до вовка на сніданок потрапити.
Навіть птахи швидкості його дивувалися, - говорили: "Ось в" Московських відомостях "пишуть, ніби у зайців не душа, а пар - а он він як. Дряпає!"
Прибіг, нарешті. Скільки тут радощів було - цього ні в казці не сказати, ні пером описати. Сіренька зайченя, як побачила свого ненаглядного, так і про хворобу забула. Встала на задні лапки, одягла на себе барабан, і ну лапками "кавалерійську рись" вибивати - це вона сюрприз нареченому приготувала! А вдова-зайчиха так просто засовалась зовсім: не знає, де посадити нареченого зятюшку, чим нагодувати. Прибігли тут тітки з усіх боків, так куми, та сестриці - всім приємно на нареченого подивитися, а може бути, і ласого шматочка в гостях покуштувати.
Один наречений ніби не в собі сидить. Не встиг з нареченою наміловаться, як вже затвердив:
- Мені б в баню сходити так одружитися якнайшвидше!
- Що боляче до поспіху занадобілось? - жартує над ним зайчиха-мати.
- Назад бігти треба. Тільки на одну добу вовк і відпустив.
Розповів він тут, як і що. Розповідає, а сам гіркими сльозами розливається. І повернутись-то йому не хочеться, і не повертатись не можна. Слово, бач, дав, а заєць своєму слову - пан. Судили тут тітки і сестриці - і ті в один голос сказали: "Правду ти, косою, мовив: чи не давши слова - тримайся, а давши - тримайся! Ніколи в усьому нашому заячий роду того не бувало, щоб зайці обманювали!"
Скоро казка мовиться, а справа поміж зайців ще того швидше робиться. До ранку косого окрутили, а надвечір він вже прощався з молодою дружиною.
- Обов'язково мене вовк з'їсть, - говорив він, - так ти будь мені вірна. А якщо народяться у тебе діти, то виховуй їх строго. Найкраще ж віддай ти їх в цирк: там їх не тільки в барабан бити, а й в гарматку горохом стріляти навчать,
І раптом, немов у забутті (знову, отже, про вовка згадав), додав:
- А може бути, вовк мене. ха-ха. і помилує!
Тільки його й бачили.
Тим часом, поки косою жуіровал та весілля справляв, на тому просторі, яке розділяло тридевятое царство від вовчого лігва, великі біди трапилися. В одному місці дощі пролилися, так що річка, яку за добу раніше заєць жартома переплив, здулася і на десять верст розлилася. В іншому місці князь Андрій королю Микиті війну оголосив, і на самому заячий шляху сраженье кипіло. У третьому місці холера проявилася - треба було цілу карантинну ланцюг верст на сто обігнути. А крім того, вовки, лисиці, сови - на кожному кроці так і стережуть.
Розумний був косою; зараньше так розрахував, щоб три години у нього в запасі залишалося, проте, як пішли одні за іншими перешкоди, серце в ньому так і похололо. Біжить він вечір, біжить півночі; ноги у нього камінням посічені, на боках від колючих гілок шерсть висить клаптями, очі скаламутити, у рота кривава піна сочиться, а йому геть ще скільки бігти залишилося! І все-то йому друг аманат, як живий, ввижається. Коштує він тепер у вовка на годиннику і думає: "Через стільки-то годин милий зятек на виручку прибіжить!" Чи згадає він про це - і ще дужче припустити. Ні гори, ні доли, ні лісу, ні болота - все їй байдуже! Скільки разів серце в ньому розірватися хотіло, так він і над серцем влада взяв, щоб безплідні хвилювання його від головної мети не відволікали. Не до горя тепер, не до сліз; нехай все почуття замовкнуть, аби одного з вовчої пащі вирвати!
Ось вже і день займатися став. Сови, сичі, кажани на нічліг потягнули; в повітрі холодком повіяло. І раптом все кругом затихло, немов змертвіло. А косою все біжить і все одну думу думає: "Невже ж я одного не виручу!"
Зачервонів схід; спершу на далекому горизонті злегка на хмари вогнем бризнуло, потім пущі і пущі, і раптом - полум'я! Роса на траві загорілася; прокинулися птиці денние, поповзли мурашки, хробаки, комашки; димком звідкись потягнуло; в житі і в овсах немов шепіт пішов, більше чуємо, більше чуємо. А косою нічого не бачить, не чує, тільки одне твердить: "Погубив я одного свого, погубив!"
Але ось, нарешті, гора. За цією горою - болото і в ньому - вовче лігвище. Запізнився, косою, запізнився!
Останні сили напружує він, щоб вскочити на вершину гори. скочив! Але він вже не може бігти, він падає від знемоги. невже ж він так і не добіжить?
Вовче лігво перед ним як на блюдечку. Десь вдалині, на дзвіниці, б'є шість годин, і кожен удар дзвону немов молотом б'є в серце змученого зверюги. З останнім ударом вовк піднявся з лігва, потягнувся і хвостом від задоволення замахав. Ось він підійшов до аманатів, згріб його в лапи і запустив кігті в живіт, щоб роздерти його на дві половини: одну для себе, іншу для Вовчихи. І вовченята тут; обсіли кругом батька-матері, клацають зубами, вчаться.
- Тут я! тут! - крикнув косою, як сто тисяч зайців разом. І стрімголов скотився з гори в болото.
І вовк його похвалив.
- Бачу, - сказав він, - що зайцям вірити можна. І ось вам моя резолюція: сидите, до пори до часу, обидва під цим кущем, а згодом я вас. ха-ха. помилую!
самовіддано ЗАЄЦЬ
(Стор. 34)
«Самовіддана заєць» - казка, присвячена критиці глибоко вкоріненою в народних масах психології покірності влади ( «царистские ілюзії»). Але в момент появи вона мала й інший, більш вузький, злободенного сенсу. То був час, коли деякі з революціонерів-народовольців, ставши на шлях ренегатства, намагалися заробити царську амністію. Салтиковський казка показувала, яка ця милість. Детальніше див. В загальній статті (стор. 420-421). У казці Салтиков по-своєму інтерпретував давньогрецьку легенду про Сіракузькому тирана Діонісії і засуджену їм до смертної кари юнакові, поїсти на його життя. Тиран, оцінивши доблесть юнаки, помилував його. Ця легенда була відома письменникові, швидше за все, по знаменитій баладі Шиллера «Die Bürgschaft », яка входила в ліцейський курс західних літератур.