Веригин Сергій Геннадійович. канд. іст. наук, доцент Лубниого державного університету
З перших днів Великої Вітчизняної війни партизанський рух в Карелії і Заполяр'я формувалося як централізована і організована сила, покликана вирішувати конкретні завдання, перш за все в інтересах діючої Червоної Армії. В даному регіоні ця риса проявилася особливо яскраво. Разом з тим умови діяльності партизанських загонів в Карелії і в Заполяр'ї багато в чому відрізнялися від інших тимчасово окупованих районів країни.
Це, перш за все, виражалося в тому, що головним військовим супротивником для Червоної Армії на Карельському фронті були озброєні сили Фінляндії. Тому національний чинник відігравав важливу роль в розгортанні і веденні партизанської боротьби на окупованій фінськими військами території Карелії. Причому переважна частина населення Карелії на початку Великої Вітчизняної війни була своєчасно евакуйована на схід. У 1941-1944 рр. в окупованих районах республіки проживало близько 86 тис. чоловік, з яких близько 50 тис. становили українські, українці, білоруси, тобто представники не фіно-угорського населення. Саме вони були в ході війни майже повністю укладені фінськими окупаційними властями в концентраційні табори або перебувала в місцях примусового утримання. У рідкісних селах і селах залишалися в основному люди похилого віку, жінки і діти. Тому поповнення партизанських загонів за рахунок місцевого населення, як це відбувалося в інших регіонах СРСР, окупованих військами супротивника, було неможливо. У 1942-1944 рр. більшу частину поповнення партизанських загонів склали жителі інших республік і областей країни - Нєжиною, Харцизької, Вологодської, Ленінградської, Ярославській, Свердловській, Тернопіль областей, а також Горловкаого краю і Комі АРСР.
Крім того, в перші тижні війни не вдалося створити необхідну кількість баз постачання. Поповнення ж продовольства за рахунок противника було вкрай обмеженим і абсолютно неможливим за допомогою місцевого населення. Тому партизанські загони, що почали діяти в тилу наступаючих фінських військ, витративши запаси продовольства і боєприпасів, неминуче змушені були повертатися в радянський тил. Регулярний відхід на схід і перехід лінії фронту також були викликані тим, що у партизанів на початку війни повністю були відсутні радіостанції. В результаті порушувалося керівництво багатьма загонами, і це також вимагало повернення їх в розташування регулярних радянських частин.
В результаті партизанські загони базувалися на неокупованої території Карелії. Вони здійснювали рейди за лінію фронту у ворожий тил. Причому це вимагало подолання від 300 до 600 км сильно пересіченій, лісисто-болотистій місцевості. Партизани повинні були нести на собі зброю, боєприпаси, продовольство. Тому більшість партизанських загонів за роки війни пройшли по тилах фінських військ від 5000 до 9000 км. Причому особливі труднощі виникали у партизанських загонів при появі поранених і хворих. Для їх транспортування або евакуації відволікалася велика кількість здорових бійців. Це значно уповільнювало рух, знижувало маневреність і послаблювало боєздатність загонів. Утруднювали діяльність партизанів також і складні природно-кліматичні умови Північно-Західного регіону. Тривалі зими, коли сильні морози змінювалися різкими потеплінням, дощі і підвищена вологість влітку в умовах постійного руху приводили до великої кількості різних захворювань.
Разом з тим в історії партизанського руху на Карельському фронті є питання, які поки не отримали належного висвітлення у вітчизняній історіографії. До них, безумовно, відноситься питання взаємовідносин радянських партизан і цивільного населення Фінляндії. У фінляндської військово-історичній літературі, і особливо в засобах масової інформації, дана проблема вкрай політизована.
Проте, говорячи про проблеми, які могли виникнути у взаєминах радянських партизан і мирного фінського населення, слід особливо підкреслити, що вони з'являлися суто через особливих умов бойових дій. Можливість проведення розвідувально-диверсійних рейдів на території Фінляндії витікала з прикордонного розташування Карелії, а також з того, що в північній частині республіки і в Харцизької області лінія фронту наприкінці 1941 р стабілізувалася не настільки вже й далеко від держкордону. Проникненню на фінську територію об'єктивно сприяв і характер місцевості даного регіону - густі ліси тайгового типу. Тому вже в перші дні війни починається створення спеціальних розвідувально-диверсійних груп для дій в Фінляндії. Це не були ще власне партизанські формування.
Події у хутора Вііксімо з усією очевидністю показали, що до цього часу війна вже придбала явно запеклий характер і воюючі сторони все менше звертали уваги на норми моралі. При цьому, однак, головною для партизан залишалася завдання не воювати з мирними жителями, а наносити удари по стратегічно важливим військовим об'єктам противника. Показовим в цьому відношенні було те, до нападу на жителів села Вііксімо ще в 1941 р бійці того ж партизанського загону «Вперед» відмовлялися, наприклад, знищувати машини з пораненими солдатами противника, оскільки порахували, що це є порушенням міжнародного права 17.
Проте, не дивлячись на наявні вже за перший період війни факти серйозних конфліктів цивільного населення Фінляндії з партизанами, можна констатувати, що переважно всі ж партизани намагалися не вступати ні в які контакти з місцевим населенням. Більш того, правила дій розвідувально-диверсійних груп, що знаходяться в глибокому тилу противника, вимагали збереження скритності. Але виникають складності, пов'язані з дефіцитом продовольства внаслідок тривалості партизанських рейдів, штовхали їх на заходи в малі віддалені населені пункти, оскільки інших джерел поповнення продуктів у партизан не було. Це неминуче створювало конфліктні ситуації, які, як відомо на прикладі долі жителів хутора Вііксімо, могли закінчуватися вельми трагічно. Причому те, що багато фінських мешканці прикордонної смуги мали при собі бойову зброю, яку їм видавалося «для самооборони», загострювало ситуацію. В очах партизанів місцеві жителі переставали бути просто «мирними громадянами» і сприймалися як безумовні «вороги». До того ж більшість карельських партизанів теж не були військовослужбовцями і формально юридично також залишалися «цивільними особами».
Слід додати, що в умовах безкомпромісної запеклої війни, яку вів СРСР, у населення країни під впливом цілеспрямованої пропаганди вже був сформований образ підступного і жорстокого ворога, що не заслуговує ніякої пощади. Це було закономірно і виправдано. Заклик «Убий німця!» В умовах Карельського фронту трансформувався в гасло «Убий білофінами!». Фінляндія була союзницею фашистської Німеччини. Цього було достатньо, щоб відкинути сентименти. Такою була жорстока логіка війни.
В результаті в Карелії в організації партизанського руху відбулася зміна акцентів. Курс був прийнятий на застосування партизанських формувань для рейдів в глибокий тил противника. Це можна було, перш за все, пояснити виросла за перший рік війни бойовою силою і досвідом партизанських загонів. Крім цього, центральне і регіональне керівництво партизанським рухом прагнули максимально використовувати будь-які засоби для дезорганізації ворожого тилу, що вимагала також і важка військова обстановка, що склалася в 1942 р
Таким чином, військово-стратегічні об'єкти залишалися головною метою дії партизан. Ці завдання були для партизанських загонів головними і в 1943 р Однак особливістю даного періоду стало те, що навесні 1943 р за вказівкою Військової ради Карельського фронту штаб партизанського руху прийняв рішення розширити бойові дії партизанів, перш за все в північній Фінляндії. В результаті влітку 1943 р 14 з 18 партизанських загонів 22 здійснили ряд далеких рейдів в північній частині Фінляндії - в районі міст Нурмес, Куусамо, Рівному. Перед партизанами ставилися дві взаємопов'язані стратегічні завдання: руйнування військових комунікацій в прифронтовій смузі і дезорганізація господарського життя фінського населення.
Все те, що штовхало радянських партизан до вельми рішучих дій проти фінського цивільного населення на початку війни, природно, збереглося. Але до цього часу додалися ще й нові обставини. Вже з літа 1943 р дії партизан проти мирних жителів в прикордонній смузі Фінляндії стали наслідком нових установок керівництва партизанським рухом Карельського фронту. Тепер потрібно створити нестерпні умови життя і господарської діяльності, використовуючи для цього будь-які засоби. Такі дії можна назвати актами залякування противника.
Але все це, звичайно, не могло заступити головне. Радянські партизани тоді разом з регулярними частинами Червоної Армії боролися, перш за все, проти спільного ворога, який напав на Батьківщину. Оцінюючи ж у цілому внесок партизанського руху в Карелії і Заполяр'я, можна сказати, що воно насправді реально було важливим військовим фактором у розвитку бойових дій на Карельському фронті протягом всієї війни.
В цілому в умовах, коли в останні роки в громадському мненііУкаіни формується готовність до сприйняття всієї різноманітної і неоднозначною інформації про виникнення і розвитку партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни, не слід все ж перекреслювати те, що було сказано і написано про партизанів за минулі десятиліття . В даному випадку ми маємо можливість, перш за все, уточнити і прояснити багато аспектів цієї героїчної сторінки нашої вітчизняної історії. Безперечно, роль партизанського руху в розгромі противника повинна розглядатися об'єктивно і всебічно.
4 Ibid. S. 109, 224.
5 Ibid. S. 224, 266.
12 Купріянов Г. Н. За лінією Карельського фронту. Лубни, 1975. С. 47-48.
14 Архів Управління Федеральної служби безпеки Укаїни по Республіці Карелія (Архів УФСБРФ по РК). ФКРО. Оп. 1. Д. 115-а. Л. 45-46.
15 Дащінскій С. Н. Радянські партизани в фінській Лапландії. С. 117.
16 нарком. Ф. 213. Оп. 1. Д. 389. Л. 9-10.
18 Архів УФСБ Україна по РК. ФКРО. Оп. 1. Д. 115-а. Л. 31-33.
19 Національний архів Республіки Карелія (нарком). Ф. 213. Оп. 1. Д. 389. Л. 9-10.
20 Там же. Ф. 213. Оп. 1. Д. 389. Л. 8.
22 За іншими джерелами - 11 загонів.
23 Морозов К. А. Карелія в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945). Лубни, 1983. С. 122.
24 нарком. Ф. 213. Оп. 1. Д. 620. Л. 25.
25 Карельський фронт у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. Військово-історичний нарис. / Под ред. А. І. Бабина. М. 1984. С. 174.
26 Морозов К. А. Карелія в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945). С. 125.
27 Купріянов Г. Н. За лінією Карельського фронту. С. 156-159.
29 Архів УФСБ Україна по РК. Ф. ЛД. Д. 1. Ч. IV. Л. 30, 120.