Розділ III. Основні аспекти дотримання прав і свобод людини в Хабаровському краї
Глава III. Реалізація конституційного права громадян на працю
Люди в своєму зверненні вказали, що затримки по заробітній платі та оподаткування податком на прибуток відбуваються постійно. Відповідальності за це ніхто не несе. Звільнитися з підприємства вони не можуть, так як селище невелике і іншої роботи немає.
Особливо гострою ця проблема є для працівників підприємств, визнаних банкрутами. Як правило, заборгованість по заробітній платі працівників підприємств-банкрутів залишається невиплаченої. Колишні працівники виграють справи в судах. Але часто судові рішення через відсутність фінансових коштів у підприємств-банкрутів не виконуються, а виконавчі листи після закінчення конкурсного виробництва залишаються нереалізованими. Майно підприємства, на яке згідно із законом можна звернути стягнення, розпродається для погашення інших боргів. В результаті працівники, що складалися в трудових відносинах з підприємством-банкрутом, при завершенні конкурсного виробництва залишаються без гарантованої їм Конституцією країни і Трудовим кодексом заробітної плати, що є грубим порушенням їх прав.
На думку Уповноваженого, протиріччя закладено в статті 134 Федерального закону «Про неспроможність (банкрутство)», яка погашення заборгованості по заробітній платі відносить до другої черги задоволення вимог кредиторів. Однак сума вимог громадян і розмір конкурсної маси на різних підприємствах істотно відрізняється. На сьогоднішній день можливість погашення заборгованості по заробітній платі залежить тільки від обсягу сформованої конкурсної маси, будь-які додаткові гарантії прав громадян законом не передбачені. При існуючій черговості розрахунків конкурсної маси підприємств-банкрутів не вистачає для того, щоб погасити борги по заробітній платі. Це пов'язано з тим, що основна частина конкурсної маси йде на оплату позачергових витрат, а вимоги кожної черги задовольняються лише після повного розрахунку з усіма кредиторами попередньої черги.
Звісно ж, що такий стан справ суперечить статті 11 Конвенції МОП 95 щодо захисту заробітної плати, встановивши-шей, що в разі банкрутства підприємства чи ліквідації його у судовому порядку, працівники, зайняті на цьому підприємстві, повинні користуватися становищем привілейованих кредиторів. Заробітна плата, яка становить цей привілейований кредит, повинна бути виплачена повністю до того, як звичайні кредитори зможуть зажадати свою частку. Дана конвенція була ратифікована в СРСР ще в 1961 році, коли люди нічого не знали про банкрутство підприємств і їх наслідки.
Іншою причиною, яка впливає на неотримання працівниками боргів по заробітній платі, є тривалість процесу реалізації майна боржника, визнаного банкрутом. Як показує практика Уповноваженого, конкурсним керуючим потрібно не менше 1,5 років, щоб встановити майно боржника і сформувати конкурсну масу. При цьому до ще більшого затягування цього процесу призводять судові суперечки про витребування майна підприємства-банкрута від інших організацій, куди воно було передано на договірній основі. А якщо до всього вищепереліченого додати незадовільну діяльність окремих конкурсних керуючих, то «картина» щодо забезпечення трудових прав громадян при банкрутстві підприємств стає дуже обтяжливою.
Відсутність достовірної інформації про підприємство на ділі призводить до того, що трудовий колектив позбавляється права своєчасно провести загальні збори працівників боржника та обрати свого представника. Хоча, згідно з Федеральним законом «Про неспроможність (банкрутство)», представник працівників боржника є особою, які беруть участь у справі про банкрутство підприємства, йому надано право бути присутніми на зборах кредиторів. У свою чергу, конкурсний керуючий зобов'язаний забезпечити представнику працівників доступ до офіційних документів у справі про банкрутство, надати відомості про фінансовий стан підприємства-боржника, реєстрі вимог кредиторів. У підсумку відсутність інформації не дозволяє працівникам налагодити контроль над діяльністю конкурсного керуючого.
Більшість конкурсних керуючих живуть і працюють в м Ха-Баровська, тому люди, які проживають у віддалених районах, не мають можливості з ними зустрітися, прояснити стан справ про терміни погашення боргів.
На жаль, органи державної влади краю і органи місцевого самоврядування законодавчо позбавлені функцій контролю над діяльністю конкурсних керуючих. Згідно зі статтею 22 Федерального закону «Про неспроможність (банкрутство)», контролювати професійну діяльність конкурсних керуючих в частині дотримання вимог федерального законодавства повинна саморегульована організація, яка зобов'язана розглядати скарги на дії особи, що реалізує функції арбітражного керуючого у справі про банкрутство, і приймати відповідні заходи впливу . Однак на практиці громадяни рідко користуються своїм правом на звернення до даної організації, по-чому через своє незнання і відсутність інформації.
На ім'я голови району було направлено запит Уповноваженого про надання інформації щодо термінів погашення заборгованості та відновленні трудових прав громадян, які працювали на муніципальному підприємстві. На це звернення була отримана відповідь про відсутність грошових коштів в районному бюджеті. Заборгованість буде погашатися при наявності коштів і в порядку черговості.
З таким бездіяльністю і байдужістю глави Верхнебуреінскій муніципального району погоджуватися не можна, так як він фактично знімає з себе відповідальність за вирішення проблем заборгованості по заробітній платі та відновлення законних прав жителів Верхнебуреінскій району.
В результаті вжитих заходів Уповноваженого вдалося домогтися перерахування муніципалітетом 1,5 млн. Рублів для вирішення питання по виплаті заробітної плати працівникам підприємства-банкрута.
Таким чином, основними умовами, що призводять до порушення прав і законних інтересів громадян при банкрутстві підприємств, стають:
неефективність заходів, спрямованих на попередження банкрутства;
недосконалість Федерального закону «Про неспроможність (банкрутство)» в частині відсутності пріоритетів в погашенні боргів по заробітній платі колишніх працівників підприємств-банкрутів;
відсутність у органів державної влади та органів місцевого самоврядування реальних важелів контролю за діяльністю конкурсних керуючих;
неефективність процедури участі трудового колективу в контролі над процесом банкрутства підприємства.
Серйозним порушенням трудових прав найманих працівників є висновок роботодавцем строкових трудових договорів, без урахування вимог статей 58 і 59 Трудового кодексу Російської Федерації. Федеральний законодавець виходить з того, що основним видом трудового договору є договір, який укладається на невизначений термін, термінові ж трудові договори повинні бути винятком із загального правила. Трудовий кодекс прямо забороняє роботодавцю укладати такі договори з метою ухилення від надання прав і гарантій, передбачених для працівників, з якими укладаються трудові договори на невизначений термін. Однак на практиці окремі роботодавці з нормами трудового законодавства не вважаються.
Такий стан справ призвів до порушення та інших трудових прав працівників філії, в тому числі права на відпочинок. Дане право проголошено статтею 37 Конституції Російської Федерації як невід'ємне право кожного трудящого. Воно включає в себе права на розумне обмеження робочого дня, на вихідні і святкові дні, а також на оплачувану щорічну відпустку. Обов'язок щодо забезпечення відпочинку працівника також покладено на роботодавця і повинна їм неухильно дотримуватися.
З цих та інших порушень трудового законодавства органами прокуратури роботодавцю внесено подання, на окремі накази принесено протести. Відносно керівника філії винесено постанову про порушення справи про адміністративне правопорушення за частиною 1 статті 5.27 Кодексу Російської Федерації про адміністративні правопорушення ( «Порушення законодавства про працю та про охорону праці»).
Якщо в бюджетних установах, державних і муніципальних підприємствах трудове законодавство в основному дотримується, то в комерційному (приватному) секторі економіки вимоги Трудового кодексу Російської Федерації виконуються далеко не завжди. Значна кількість індивідуальних підприємців і малих підприємств істотно загострюють проблему захисту законних прав та інтересів найманих працівників. На малих і середніх підприємствах, як правило, немає профспілкових організацій, не обираються комісії з трудових спорів, тобто ті органи, які згідно із законом покликані представляти і захищати інтереси працівників.