ЩЕ МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ:
Моя мова горами орудує. Мовою, що важелем. Мова - стяг, дружину водить. Мова царствами орудує. Мова напуває, годує і спину поре. Що знає, все скаже, і чого не знає, і то скаже. Менше говори, більше слухай. Багато говорено, та хіба сказано. Не поспішай мовою, квапся справою. Сказано червоно - по хатах пішло, а змовчи - собі стане в нагоді. Каже направо, а дивиться наліво. Умій вчасно сказати, вмій вчасно змовчати. Умів сказати - вмій відповідь тримати. Від одного слова та наклеп - сварка. За словом в кишеню не полізе. Для красного слівця не пошкодує ні мати, ні батька. Язик до добра не доведе. Язиком не поспішай, а справою не лінуйся. Слово слово народить, а третє само біжить. Чи не соромно мовчати, коли нічого сказати. Від привітних слів язик не всохне.
б) манеру мови (стиль, тон, емоційність);
г) мовну ситуацію - предмет мовлення, умови спілкування;
д) характер інформації: істинність, хибність, натяки і ін.
1. Глаша. А ти, Феклуша, далеко ходила?
Феклуша: Ні, мила. Я по своїй немочі, далеко не ходила; а чути - багато чула. Кажуть, такі країни є, мила дівчина, де і царів-то немає православних, а салтани землею правлять. В одній землі сидить на троні салтане махнуть турецький, а в інший салтане махнуть перський; і суд творять вони, мила дівчина, треба всіма людьми, і що не судять вони, все неправильно. І не можуть вони, мила, жодної справи розсудити праведно, такий вже їм межа покладено.
У нас закон праведний, а у них, мила, неправедний; що за нашим законом так виходить, а по їхньому все навпаки. І все судді у них, в їхніх країнах, теж все неправедні; так їм, мила дівчина, в проханнях пишуть: "Суди мене, суддя цей неправедний!" А то є ще земля, де все люди з собачими головами.
Глаша. Чому ж так, з собачими?
Феклуша. За невірність. Піду я, мила дівчина, по купецтву поброжу. Чи не буде чого на бідність. Прощай покудова!
2. Близько, перемігіваясь, посміхаючись, юрмилися козаки молодший, а в середині, зсунувши на плоский лисуватий потилицю синьо-верх отаманову, з срібним перекрестом, папаху погойдувався на носках одноліток Пантелея Прокоповича - не старіючим, вічно налитої, як яблуко-антонівка, рум'янцем , - Авдеіча, на прізвисько Брех. Брехун Авдеіча був, яких хутір з підстави свого не бачив; над ним сміялися в відкриту, але він не червонів, викритий в жахливих своїх вигадках. брехати не переставав. На старість зовсім звихнувся. Припруття до стіни - образиться, в бійку лізе, а мовчать, посміюються - горить в небувальщині, насмішок не помічає. Був в господарстві слушну і працьовитий козак, робив все з розумом, подекуди з хитринкою, а коли стосувався розмова отаманської його служби. тут вже всякий просто руками розводив, присідаючи на землю від реготу, вивертає нутро. Авдеіча стояв в середині, гойдався на стоптаних в кругляшок валянках, оглядаючи товпилися козаків, говорив чітко, басовито:
- Нині козак зовсім отменитий. Дрібний козак, нікудишній. Соплів будь-якого надвоє переб'єш. Так, словом, - і, презирливо посміхаючись, придавлюючи валянком плювок, - мені довелося в станиці Вешенській подивитися на мертві кістяки, геть було козацтво - це так!
- Де ж розкопав їх, Авдеіча! - запитав голощекій Анікушку, штовхаючи ліктем сусіда.
- Ти, Односум, вже не бреши, заради близької свята, - Пантелей Прокопович зморщив горбатий ніс і смикнув в вусі сережку. Він не любив пустобрех. (М. Шолохов)
3. Він (Дефенд) говорив виразним рівним голосом, ніби не зі звуків складав свою промову, а набирав її з букв, і вимовляв всі, аж до твердого знака. Дефенд щось говорив, повторюючи часто слово "рекомендую", і Ліза тріщала без угаву, але Женя їх не чула.
Моїм віршам, написаним так рано,
що і не знала я, що - я поет,
як бризки з фонтану,
Як іскри з ракет,