Всі стали хапати свої речі. Тюбик схопив свої фарби і пензлик, Гусля - свої музичні інструменти. Доктор Пілюлькін метався по всьому будинку і розшукував похідну аптечку, яка десь загубилася. Пончик схопив калоші і парасольку і вже вибіг за ворота, але тут пролунав голос Знайки:
- Заспокойтеся, братці! Нічого страшного немає. Хіба ви не знаєте, що Незнайко базіка? Все це він вигадав.
- Вигадав? - закричав Незнайко. - Ось підіть запитайте Стекляшкін.
Всі побігли до Стекляшкін, і тоді з'ясувалося, що Незнайка насправді все вигадав. Ну і сміху тут було! Всі сміялися над Незнайкой і говорили:
- Дивуємося, як це ми тобі повірили!
- А я ніби не дивуюся! - відповів Незнайко. - Я ж і сам повірив.
Ось який чудний був цей Незнайко.
Як Незнайко був музикантом
Незнайка був не такий уже й поганий. Він дуже хотів чогось навчитися, але не любив працювати. Йому хотілося вивчитися відразу, без жодних зусиль, а з цього навіть у найрозумнішого коротуна нічого не могло вийти.
Малюки і малятка дуже любили музику, а Гусля був чудовий музикант. У нього були різні музичні інструменти, і він часто грав на них. Всі слухали музику і дуже хвалили. Незнайка було завидно, що хвалять гуслі, ось він і став просити його:
- Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом.
- Вчися, - погодився Гусля. - На чому ти хочеш грати?
- А на чому найлегше навчитися?
- Ну, давай сюди балалайку, я спробую.
Гусля дав йому балалайку. Незнайка забрязкав на струнах. Потім каже:
- Ні, балалайка занадто тихо грає. Дай що-небудь інше, голосніше.
Гусля дав йому скрипку. Незнайка взявся пілікати смичком по струнах і сказав:
- А ще голосніше нічого немає?
- Ще труба є, - відповів Гусля.
- Давай-но її сюди, спробуємо.
Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайка як подує в неї, труба як заревёт!
- Ось це хороший інструмент! - зрадів Незнайко. - Голосно грає!
- Ну, вчись на трубі, якщо тобі подобається, - погодився Гусля.
- А навіщо мені вчитися? Я і так вмію, - відповів Незнайко.
- Та ні, ти ще не вмієш.
- Вмію, вмію! Ось послухай! - закричав Незнайко і почав щосили дути в трубу: - Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-у!
- Ти просто труба, а не граєш, - відповів Гусля.
- Як не граю? - образився Незнайка. - Дуже навіть добре граю! Голосно!
- Ех ти! Тут справа не в тому, щоб було голосно. Треба, щоб було красиво.
- Так у мене ж і виходить красиво.
- І зовсім не гарно, - сказав Гусля. - Ти, я бачу, зовсім не здатний до музики.
- Це ти не здатний! - розсердився Незнайко. - Ти просто з заздрості так говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали і хвалили.
- Нічого подібного, - сказав Гусля. - Бери трубу і грай скільки хочеш, якщо вважаєш, що не потрібно вчитися. Нехай і тебе хвалять.
- Ну і буду грати! - відповів Незнайко.
Він почав дути в трубу, а так як грати він не вмів, то труба у нього і ревіла, і хрипіла, і верещала, і хрюкала. Гусля слухав, слухав ... Нарешті йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, начепив на шию рожевий бантик, який носив замість краватки, і пішов в гості.
Увечері, коли всі малюки зібралися вдома. Незнайка знову взявся за трубу і почав дути в неї скільки вистачало сил:
- Що за шум? - закричали всі.
- Це не шум, - відповів Незнайко. - Це я граю.
- Перестань зараз же! - закричав Знайка. - Від твоєї музики вуха болять!
- Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. Ось звикнеш - і вуха не стануть хворіти.
- А я і не хочу звикати. Дуже мені потрібно!
Але Незнайко не слухався його і продовжував грати:
- Бу Бу бу! Хр-р-р! Хр-р-р! Віу! Віу!
- Та перестань ти! - накинулися на нього всі малюки. - Іди звідси зі своєю гидкою трубою!
- Куди ж мені йти?
- Іди в поле та там і грай.
- Так у поле адже нікому буде слухати.
- А тобі обов'язково треба, щоб хто-небудь слухав?
- Ну, йди на вулицю, там тебе сусіди почують.
Незнайка пішов на вулицю і став грати біля сусіднього будинку, але сусіди попросили його не шуміти під вікнами. Тоді він пішов до іншої хати - його і звідти прогнали. Він пішов до третього будинку - його стали і звідти гнати, а він вирішив їм на зло грати і грати. Сусіди розсердилися, вибігли з будинку і погналися за ним. Насилу він втік від них зі своєю трубою.
З тих пір Незнайка перестав грати на трубі.
- Моїй музики не розуміють, - говорив він. - Ще не доросли до моєї музики. Ось коли доростуть - самі попросять, та пізно буде. Не стану більше грати.
Як Незнайко був художником
Тюбик був дуже хороший художник. Одягався він завжди в довгу блузу, яку називав «балахон». Варто подивитися на тюбик, коли він, вбравшись в свій балахон і відкинувши назад своє довге волосся, стояв перед мольбертом з палітрою в руках. Кожен відразу бачив, що перед ним справжній художник.
Після того як ніхто не захотів слухати Незнайкіна музику, він вирішив стати художником. Прийшов він до тюбика і каже:
- Слухай, Тюбик, я теж хочу бути художником. Дай мені якихось фарб і пензлик.
Тюбик був зовсім не жадібний, він подарував Незнайка свої старі фарби і пензлик. В цей час до Незнайка прийшов його друг, Гунька.
- Сідай, Гунька, зараз я тебе малювати буду.
Гунька зрадів, сів скоріше на стілець, і Незнайко взявся його малювати. Йому хотілося зобразити Гуньку красивіше, ось він і намалював йому червоний ніс, зелені вуха, сині губи і помаранчеві очі. Гуньці хотілося скоріше побачити свій портрет. Від нетерпіння він не міг всидіти спокійно на стільці і весь час крутився.
- Не крутись, що не крутись, - говорив йому Незнайко, - а то не схоже вийде.
- А зараз виходить схоже? - запитав Гунька.
- Дуже схоже, - відповів Незнайко і домалював йому фіолетовою фарбою вуса.
- Ну-ка, покажи, що вийшло! - попросив Гунька, коли Незнайко закінчив портрет.
- Та хіба я такий? - закричав Гунька в переляку.
- Звичайно, такий. Який же ще?
- А вуса навіщо намалював? У мене ж вусів немає.
- Ну, виростуть коли-небудь.
- А ніс чому червоний?
- Це щоб було красивіше.
- А волосся чому блакитні? Хіба у мене блакитні волосся?
- Блакитні, - відповів Незнайко. - Але, якщо тобі не подобається, я можу зробити зелені.
- Ні, це поганий портрет, - сказав Гунька. - Дай я його порву.
- Навіщо ж знищувати художній твір? - відповів Незнайко.
Гунька хотів відібрати в нього портрет, і вони почали битися. На шум прибігли Знайко, доктор Пілюлькін і решта малюків.
- Ви чого б'єтеся? - запитують.
- Ось, - закричав Гунька, - розсудіть ви нас: скажіть, хто тут намальований? Правда, це не я?
- Звичайно, не ти, - відповіли діти. - Тут якийсь лякало городнє намальовано.
- Ви не здогадалися тому, що тут підпису немає. Я зараз підпишу, і все буде зрозуміло.
Він узяв олівець і підписав під портретом друкованими літерами: «Гунько». Потім повісив портрет на стіні і сказав: