Ванька Тепляшин лежав у себе в сільській лікарні з яз-під дванадцятипалої кишки. Лежав собі і лежав. А приїхав в лікарню якийсь чоловік з районного міста, Ваньку викликав до себе лікар, вони з тією людиною крутили Ваньку, м'яли, тиснули на живіт, плескали по спині. Пого про щось між собою і сказали Ваньке:
-- Поїдеш в міську лікарню?
-- Навіщо? - не зрозумів Ванька.
-- Лежати. Також лежати, як тут лежиш. Ось. Сергій Миколайович лікувати буде.
Ванька погодився.
У міській лікарні його влаштували добре. Його там стали називаються ват "тематичний хворий".
-- А де тематичний хворий-то? - питала сестра.
-- Курить, напевно, в убиральні, - відповідали сусіди Ванькіной. - Де ж ще.
-- Знову курить? Що з ним робити, з цим тематичних.
Ваньке щось не дуже подобалося в міськлікарні. Всі рас сусідам по палаті, що з ним траплялося в житті: як у нього в минулому році водійські права хотіли відняти, як один раз тонув з машиною.
-- Лід попереду вже про так від горбатиться - гіркою. Я від дверцята, придавив газку. Раптом - вниз поїхав. - Ванька, коли розповідає, поспішає, розмахує ру, перескакує з одного на інше. - Ну, поїхав. Натурально, як з гірки! Вода - хлобись мені в вітрове скло! А дверку крижиною шваркнул і заклинило. І я, на, йду на дно, а дверку не можу відкрити. А сам уже плаваю в кабіні. Тоді я іншу намацав, виліз з кабі-то і починаю оглядатися.
-- Ти прямо, як це. як в баню потрапив: "виліз, почи-на оглядатися". Менше бреши-то.
Ванька на своєму ліжку витріщив чесні очі.
-- Я брешу. - деякий час він навіть слів більше не на. - Хот. Да ти що? Як же я брехати стану! Хот.
І справді, подивишся на Ваньку - і зрозуміло стане, що він, мабуть, і брехати не вміє. Адже це теж - вміти треба.
-- Ну ну? Далі, Вань. Не звертай уваги.
-- Я, значить, дивлюся вгору - бачу: діра така блакитна, це куди я провалився. Я туди льох.
-- Та скільки ж ти під водою-то був?
-- А я звідки знаю? Мабуть недовго, це я розповідаю довго. Та ще перебивають.
-- Ну ну?
-- Ну, виліз. До мене вже біжать. Завели в першу хату.
-- Відразу - горілки?
-- Одеколоном спершу відтерли. Я цілий тиждень потім "червоною гвоздикою" смердів. Потім вже за горілкою збігали.
. Ванька і не помітив, як налагодився тужити. Стояв годинами біля вікна, дивився, як живе чужа його розуму і серця вулиця. Дивно живе: шумить, кричить, а ніхто один одного не чує. Всі поспішають, але від того, що зверху все люди оди, здається, що вони нікуди не тікають: якийсь за біг на місці. І Ванька скоро звик ковзати поглядом по вулиці - по людям, по машинам. Ще пройде, надламиваясь в талії, якась Фіфочка в короткій спідниці, Ванька проводить її поглядом. А так - все однаково. До Ваньке підступила туга. Він відчував себе самотньо.
І яке ж було його здивування, радість, коли він в цьому світі внизу раптом побачив свою матір. Пробирається че вулицю, озирається - боїться. Ах, рідна ти, рідна! Ось здогадалася-то.
-- Мама йде! - закричав він усім в палаті радісно. Так це було несподівано, так вона вільно скрикнула, радість людська, що всі засміялися.
-- Де, Ваня?
-- Та он! Он, з сумкою-то! - Ванька звісився з піді і закричав: - Ма-ам!
-- Ти йди зустріти її внизу, - сказали Ваньке. - А то її ще не пропустять: сьогодні не прийомний день-то.
-- Так пустять! Скаже - з села. - гадати стали.
-- Пустять! Якщо цей варто, худий такий, з червоними гла, цей зроду не пустить.
Ванька побіг вниз.
А мати вже стояла біля цього худого з червоними очі, просила його. Червоноокий навіть і не слухав її.
-- Це до мене! - видали ще сказав Ванька. - Це моя мати.
-- У середу, суботу, неділю, - дерев'яно прокуко-ва червоноокий.
Мати теж зраділа, побачивши Ваньку, навіть і пішла було назустріч йому, але цей червоноокий притримав її.
-- Назад.
-- Так до мене вона! - закричав Ванька. - Ти що.
-- У середу, суботу, неділю, - знову тричі відстій цей. вахтер, чи що, як їх там називають.
-- Та не знала я, - благала мати, - з села я. Не знала я, товариш. Мені ось посидіти з ним де-небудь, ма хоч.
Ваньку вперше вразило, - він звернув увагу, - який у матері відразу став жалюгідний голос, навіть якийсь завчено-жалюгідний, звично-жалюгідний, і як вона відразу пере на цей голос. І Ваньке стало соромно, що мати так принижено просить. Він велів їй мовчати:
-- Помовч, мам.
-- Так я ось пояснюю товаришеві. Чого ж?
-- Помовч! - знову велів Ванька. - Товариш, - веж і з гідністю звернувся він до вахтера, але вахтер та не подивився в його бік. - Товаришу! - підвищив го Ванька. - Я до вас звертаюся!
-- Вань, - застережливо сказала мати, знаючи про си, що він ні з того ні з сього може зіскочити з зарубки.
Червоноокий все байдуже дивився в бік, немов нікого поруч не було і його не просили ззаду і спереду.
-- Підемо он там посидимо, - щосили спокійно сказав Ванька матері і показав на лавку за вахтером. І пішов повз нього.
-- Наз-зад, - якось навіть гидливо сказав той. І хотів розгорнути Ваньку за рукав.
Ванька точно чекав цього. Тільки червоноокий торкнувся його, Ванька рухом руки вгору різко відсторонив руку вахтера і, бліднучи вже, але ще спокійно, сказав матері:
-- Ось сюди ось, на цю ось лавочку.
Але і далі теж чекав Ванька - чекав, що красногла схопить його ззаду. І червоноокий схопив. За комір Ванькіной смугастої піжами. І боляче смикнув. Ванька зловив його руку і так здавив, що червоноокий рот скри.
-- Ще раз зауважу, що ти свої руки будеш распус. - заговорив Ванька йому в обличчя неголосно, не відразу знаходячи вагомі слова, - я тобі. я буду мати з вами дуже серйозна розмова.
-- Вань, - мало не зі сльозами благала мати. - Госпо, господи.
-- Сідай, - звелів Ванька трохи осілим голосом. - Са ось сюди. Розповідай, як там.
Червоноокий на якийсь короткий час оторопів, по почав рухатися і подав гучний голос тривоги.
-- Стігаеев! Лізавета Сергіївна. - закричав він. -- До мене! Тут свавілля. - і він, розчепіривши руки, як якщо б треба було ловити буйно схибленого, пішов на Ваньку. Але Ванька сидів на місці, тільки весь напружінілся і дивився знизу на червоноокого. І погляд цей зупинив червоноокого. Він озирнувся і знову закричав: - Стігаеев!
З бічної кімнати, з дверей вискочив квадратний Єв в білому
халаті, з булочкою в руці.
-- А? - запитав він, не розуміючи, де тут свавілля, ка свавілля.
-- До мене! - закричав червоноокий. І, розчепіривши ру, став падати на Ваньку.
Ванька прийняв його. Вахтер відлетів назад. Але тут вже і Євстігнєєв побачив "свавілля" і кинувся на Ваньку.
. Ваньку їм не вдалося схопити. Він не тікав, але не так себе схопити, хоч цей Євстигнєєв був мужик міцний і намагалися вони з червонооким на повну силу, а Ванька ще стеріг, щоб поменше летіли стільці і тумбочки. Але все одно, тумбочка вахтерской полетіла, і з неї полетів гра і розколовся. Крик, шум піднявся. Набігло білих халатів. Прибіг Сергій Миколайович, лікар Ванькін. Червоноокого і Євстигнєєва ледве-ледве вгамували. Ваньку повели наверх. Сергій Миколайович повів. Він дуже засмутився.
-- Ну як же так, Іван.
Ванька, навпаки, дуже навіть заспокоївся. Він зрозумів, що зараз він поїде додому. Він навіть покарав матері, щоб вона почекала його.
-- На якого дідька ти зв'язався-то з ним? - ніяк не міг по молодий Сергій Миколайович. Ванька дуже поважав це доктора.
-- Він мати не пустив.
-- Так сказав би мені, я б все зробив! Іди в палату, я її приведу.
-- Не треба, ми счас додому поїдемо.
-- Як додому? Ти що?
Але Ванька проявив незрозумілу йому самому непохитний. Він тому і заспокоївся-то, що зібрався додому. Сергій Миколайович став його вмовляти в своєму кабінетику. Сказав навіть так:
-- Нехай твоя мама поживе поки у мене. Дня три. Наскільки хоче! У мене є де пожити. Ми ж не довели справу до кінця. Розумієш? Ти просто мене підбиваєш. Не звертай уваги на цих дурнів! Що з ними зробиш? А мама бу приходити до тебе.
-- Ні, - сказав Ванька. Йому згадалося, як мати уні просила цього червоноокого. - Ні. Що ви!
-- Але я ж не випишу тебе!
-- Я з вікна вистрибну. В піжамі втечу вночі.
-- Ну-у - засмучено сказав Сергій Миколайович. - Даремно ти.
-- Нічого, - Ваньке було навіть весело. Трохи тільки шкода, що доктора. шкода, що він засмутився. - А ви най кого-небудь ще з виразкою. У вікна-то лежить, рудий-то, у нього ж теж виразка.
-- Не в цьому справа. Даремно ти, Іван.
-- Ні, - Ваньке ставало все легше і легше. -- Не ображайтеся на мене.
-- Ну що ж. - Сергію Миколайовичу все ж дуже рас. - Так
тримати тебе теж марно. Може, подумаєш. Заспокоїшся.
-- Ні. Вирішено.
Ванька помчав в палату - зібрати кой-які свої ве. У палаті його стали навперебій лаяти:
-- Дурень! Ти б пішов.
-- Адже тебе б вилікували тут, Сергій Миколайович до би тебе до кінця.
Вони не розуміли, ці люди, що скоро вони з матір'ю сядуть в автобус і через якусь годину Ванька буде вдома. Вони цього якось не могли зрозуміти.
-- Через якогось дурня ти собі здоров'я не хочеш по. Ех ти!
-- Треба людиною бути, - з якимось мстивим спокоєм, навіть, мабуть, урочисто сказав Ванька. - Ясно?
-- Ясно Ясно. Даремно порішили гарячку-то, даремно.
-- Ти б полтинник сунув йому, цьому червонооких, і все було б гаразд. Чого ти?
Ванька весело з усіма попрощався, побажав усім здо і з легкою душею поскакав вниз.
Треба було ще взяти внизу свій одяг. А одяг видав якраз цей Євстигнєєв. Він зовсім не зло подивився на Ваньку і з жалем навіть сказав:
-- Вигнали? Ну ось.
А коли видавав одяг, схилився до Ваньке і сказав неголосно, з запізнілим докором:
-- Ти б йому копійок п'ятдесят дав, і все - ніякого шу не було б. Молодь, молодь. Невже важко дога?
-- Треба людиною бути, а не збивати полтиники, - знову важливо сказав Ванька. Але тут, в підвалі, серед мно вішалок, в нафталіновому задушливому хмарі, слова ці не вийшли урочистими; Євстигнєєв не звернув на них уваги.
-- Черевики ці? Твої?
-- Мої.
-- Чи не долікувався і їдеш.
-- Будинки долікував.
-- До-ома! Будинки долечісся.
-- Будь здоровий, Іван Петров! - сказав Ванька.
-- Сам будь здоров. Попросив би лікаря-то. може, оставют. Даремно зв'язався з цим дурнем-то.
Ванька не став нічого пояснювати Євстигнєєву, а посп до матері, яка мабуть сидить біля червоноокого і плаче.
І так і було: мати сиділа на лавочці за вахтером і ви-тирана полушалкі сльози. Червоноокий стояв біля своєї тумбочки, дивився в коридор - на простріл. Стояв прямо, як палиця. У Ваньки навіть серце закалатало від хвилювання, коли він побачив його. Він навіть крок забарився - хотів Напосім-ледо що-небудь сказати йому. Міцніше. Але ніяк не зна потрібне.
-- Будь здоров! - сказав Ванька. - Закарлюка.
Червоноокий моргнув від несподіванки, але голови не повернув - все дивився вздовж своєї вахти.
Ванька взяв материн сумку, і вони пішли геть із хваленою-прехваленой міськлікарні, де, за чутками, мало не рак виліковують.
-- Не плач, - сказав Ванька матері. -- Чого ти?
-- Ніде ти, синку, як-то не можеш закріпитися, - сказала мати свою гірку думу. - З ФЗУ тада теж.
-- Да ладно. Валися вони зі своїми ФЗУ. Ще тобі одне скажу: не проси так нікого, як недавно цього красношарого просила. Ніколи нікого не проси. Ясно?
-- Багато так зробиш - не просити щось!
-- Ну. і так теж не можна. Слухати соромно.
-- Соромно йому. Мені он счас гумажкі збирати на пен - побігай-ка за ім'я, та не попроси. Багато збереш?
-- Добре Добре. - мати ніколи не переговорити. - Як там, вдома щось?
-- Нічо. У себе щось будеш долежівать?
-- Та-а. не знаю, - сказав Ванька. -- Мені вже краще. Через деякий час вони сіли біля вокзалу в автобус і поїхали додому.