Ігнатій Миколайович Потапенко
похорон відьми
(Розповідь)
Що це була за нічка! Отакої нічки не запам'ятав навіть старий відставний свинопас Карпо Закаблук, а вже на що види бачив людина. Адже він уже був на світі, коли француз Москву підпалив. Здається, старіше людини і знайти неможливо. Правда, тоді він ще бігав без штанів, і свинопасом не був, та й Москви зроду не бачив; правда і те, що тепер він оглух і осліп від старості і всяку пам'ять втратив, і не те що про француза, а навіть про вчорашній день забув; ну, а все ж треба сказати, що такою собі нічки навіть Карпо Закаблук не запам'ятав. Так вже у нас на селі кажуть.
Дощ лив прямо як з бочки, грім гуркотів, блищала блискавка, вітер вив і плакав як зграя голодних вовків в непогожу осінню ніч. Страшна це була нічка, а тим часом пора була весняна. Селяни тулилися в своїх хатах, які здригалися при кожному пориві вітру і, здавалося, готові були розвалитися. Було побоювання, як би блискавкою чого не запалили. До ранку, слава Богу, затихло, і дощ перестав, і вітер вгамувався. А все ж сільський люд виходив з хати з якоюсь боязню. Така ніч даром не проходить. Не може бути, щоб ні з того, ні з сього - отаке обурення в природі. "Обов'язково це з чиєї-небудь душі православної! - міркували сільські люди. - Або хто кого зарізав, або хто сам на себе руку наклав; ось вона, душа-то людська, і всплакалась! Так-то!" Люди похилого віку підтверджували це, але додавали зі свого боку: "А може, відьма здихає в цю ніч!" Так, що й казати! Люди похилого віку завжди правду кажуть. Сказали вони це, та так воно насправді й було. Тільки-но зійшло сонце, як із сусіднього хутора, верстах в чотирьох від села, прилетіли посланці - два мужика і одна баба. Прилетіли вони зовсім навіть без шапок, якісь скуйовджене, наче перелякані, прилетіли, так прямо і оголосили: "Браття! А у нас баба Литвинка того. Відійшла!" Ну, ось воно і виявилося. Литвинка! Так що ж таке Литвинка, що не відьма. Від цього самого і ніч була така страшна. Зрозуміло, Литвинку знала вся окружність. Хто не знав цю напівзігнуту старушонку, маленьку, сухорляву, жовтолицих, бо казала "пошепки", тому що голоси справжнього у неї зовсім не було? Хто не знає, скільки вона бід натворила, скількох "приворожила", скількох "відвадити", скількох "перепсував". Хто не бачив, як в перший день весни та в чистий четвер на світанку-зоря повзала вона по полю і збирала якісь трави, їй тільки відомі? Кажуть, що років їй більше двох сотень, що сто років тому вона прийшла з Литви вже зовсім старою. Ну, а вмирати-то все-таки коли-небудь треба ж, ось вона і померла.
Зараз це наші - майже що все село - побігли на хутір. У літвінкіной хати зібралася вже натовп хуторян.
-- Що, братці, - запитали наші, - відійшла чортова душа?
-- Відійшла! - прогуділи хуторяни і якось боязко поглядали один на одного.
Вони, треба вам знати, сильно-таки побоювалися, щоб Літвінкіна душа наших промов не чула так щоб їм, хуторян, капостей б не накоїла. Наші були похоробріше і цього не боялися.
-- Ну що ж! Ховати будемо! - сказали наші.
-- Її-то? А хіба можна? Адже вона нечиста!
Тут все задумалися. Справді, чи можна її ховати? Душу-то свою вона, це всім відомо, біса продала, так як же? Покладемо, душа її вже напевно в пеклі, кипить собі там в смолі, а тіло як і всяке тіло, треба думати, смердить. Ну, а все ж, хто його знає.
Трапився тут дяк з нашого села, Семен Самуілич - називався він. Дяк як дяк, борода клином, а ніс товстий і червоний як калина, сам довгий, і каптан у нього довгий. На потилиці стирчить тоненька кіска, а під капелюхом лисина на всю голову. Дяк був досвідчений і прямо сказав нам: "Ніяк, - каже, - неможливо. Земля, - говорить, - не прийме!" Однак, хоча ми Семена Самуілича і поважали (він у нас двадцять років підряд дьячьей), а все ж засумнівалися. Як таки так, щоб людину, який би він там не був, не можна було б землі зрадити. І послали ми десятника до самого батюшки, о. Паїсія. А тим часом мова пішла. Хто ж її бачив, Литвинку-то? Ніхто не бачив. Хата стоїть собі як всяка хата, а що в ній таке діється, невідомо. В хату ніхто не хоче йти, тому вночі звідти виття чувся, а до ранку, так на зорі, чули постріл ніби з гармати. Собаки стали бігати кругом хати та такий гавкіт підняли, немов там вовк сидів. З цього все і зрозуміли, що Литвинка "відійшла".
Однак, треба хоч труну спорудити. Знайшлися теслі, знайшлися і дошки; сяк-так на окомір і сколотили. Тим часом від батюшки звістка прийшла, що ховати Литвинку можна. Ми тільки й чекали, щоб батюшка прийшов з хрестом та місце освятив; ну, тоді і в хату увійти не буде ні гріха, ні страху. А ось і батюшка, о. Паїсій. Побачив це він нас, хрестом осінив і сказав: "Дурні ви, дурні. Чого вигадали. Відьми ніякий не буває на світі! Грішники окаянні, ось це і є відьми, так так-то ми всі з вами відьмами будемо!" Так так прямо і увійшов до хати, а ми за ним. Тут ми побачили і Литвинку.
Лежала вона серед хати бездиханна. Одяг на ній - в жмутах. Мучилася, мабуть, окаянна, як душу-то довелося відпускати, куди слід. Ну, баби, зрозуміло, обмили її і потім щодо хвоста казали, що він у неї ніби і є, а ніби і немає, ось ти і розбери їх. Втім я чув, що хвости у відьом тільки при житті бувають, а після смерті вони разом з душею відлітають. Потім стали її в труну класти, не лізе. Покладемо головою - ноги стирчать, покладемо ногами - голова визирає. Сказано - справа нечиста.
-- Але ж труну-то короткий, братці! - сказав соцький, і правда: труна була короткий, тому без мірки делан.
Ну, сяк-так, проте, ми її всадили і кришкою запечатали.
А вже далі все було, як скрізь водиться. Тільки після цього три ночі над ставком якась чорна величезна кішка бігала і жалібно нявкала. То була душа Літвінкіна. Так принаймні розповідали баби, а баби іноді, хоча і не часто, раз говорять.