Більшість методів пересадки генів укладають-ся у введенні ДНК в тканини-мішені з метою ство-ня умов для експресії екзогенного гена, ко-дірующего білок, який відсутній у пацієнта в результаті мутації гена, або з метою забезпечити синтез нового білка з бажаним фармакологіче- ським ефектом.
У цій ситуації екзогенний ген, званий трансгенних, не займає свого нор-мального положення на хромосомі в геномі чоло-століття. Але при введенні відповідних промоторів або регуляторних елементів транс-ген може експресуватися в клітинах-мішенях. В процесі розвитку пересадки генів виникає ряд проблем, в тому числі досягнення терапевтичного рівня експресії гена в соот-відних клітинах, контроль експресії гена, можливість імунних реакцій з вектором або продуктом гена і ризик мутагенезу. При деяких хронічних захворюваннях (наприклад, рак або інфекції) бажана короткочасна експрес-ся трансгени, а для більшості спадкових захворювань необхідна довічна генетич-ська модуляція.
Пересадка генів включає введення нуклеїнової кислоти в лікарській формі, ко-торая замість випадкового поширення вклю-чає в ДНК клітин, що призводить до корекції мутації хромосомної ДНК, перетворюючи неактів-ний ген в активний або нормалізуючи активність аномально функціонуючого гена. Незважаючи на видимі переваги генної корекції (устра-вати мутації) в порівнянні з введенням екзоген-ної ДНК, що теоретично може призвести до воз-проникненню небажаних побічних ефектів, застосування технологій генної корекції може бути дуже складно в разі захворювань, обумовлюються ленних сотнею різних мутацій. Тому цей вид пересадки генів обмежений лікуванням моногом-них захворювань.
У зв'язку з клінічною ефективністю заме-стітельной ферментної терапії при таких забо-Леваном, як хвороба Гоше, викликають сумніви переваги активації синтезу білка в організ-ме пацієнта в порівнянні з екзогенних введенням даного білка. У деяких випадках неможливо направити екзогенний білок в тканину-мішень або забезпечити його внутрішньоклітинну локалізацію, що необхідно для його функціонування. При синтезі білка в тканинах хворого з терапевтичної це-ллю може бути досягнута його значно вища місцева концентрація, що допомагає хаті-жати системної токсичності при парентеральному введенні екзогенного білка. Підтримка посто-янного терапевтичного рівня для більшості екзогенно вводяться білків досить складно.
Трансферні гени можуть забезпечити постійну рівноважну концентрацію необхідного білка.
Пересадка генів може здійснюватися ex vivo або in vivo. У разі генної терапії ex vivo проводиться забір клітин-мішеней, їх генетична корекція в лабораторії і повторне введення пацієнту. Цей метод подібний до пересадки органів (наприклад, печінки при гіперліпідемії) або клітин (наприклад, пересадка кісткового мозку при лізосомних захворюваннях), за тим винятком, що в даному випадку вводяться аутологічних клітини, що знижує ймовірність імунних реакцій і загибелі клітин в результаті відторгнення . Хоча такий під-хід легко застосовний до деяких видів клітин, включаючи клітини кісткового мозку і фібробласти, його значно складніше здійснити по відношенню до більшості інших тканин. Метою пересадки генів in vivo служить введення вектора і гена всередині-венно, перорально або через верхні дихальні шляхи. Вектор повинен направити ген в відповідними-ющие органи-мішені з мінімальним його рассе-Іван в інші тканини. Подальші захисні механізми включають використання регулятор-них послідовностей, приєднаних до гену, які забезпечують транскрипцію трансгена в тканинах-мішенях.
Важливо мати на увазі ризик гуморального імунної відповіді, спрямованого проти відпо-ного продукту трансгени, або клітинної імунної відповіді, спрямованого проти клітин, модифікованих даним геном. Ця проблема пересадки генів особливо значима у пацієнтів зі спадковими захворюваннями, в організмі яких ніколи не вироблявся даний нормальний білок (в ре-док делеции гена). Поліморфізм генетичних-ських варіацій у людей дозволяє припустити, що відповідь на спробу генної терапії буде варьі-ровать у людей значно ширше, ніж в експери-ментів на лінійних тварин. Перед проведенн третьому досліджень за участю людей необхідні доклінічні випробування на тваринах, проте важливо враховувати обмежене значення цих досліджень.