Про що говорить сам термін «неоязичництво»? Що таке язичес-ство - нам відомо. Так називається сукупність дохристиянських народних вірувань, обрядових і магич-ських практик. Приставка «нео-» означає «нове». Таким чином, мова йде про новий язичництві. Важливо відзначити цю відмінність між нео-язичництвом і традиційними етнічними культами (т. Е. Власне язичництвом). Останні мають в тій чи іншій мірі зберігши-шуюся традицію і поширені, як правило, серед народів, почасти зберегли архаїчний-ський спосіб життя. У Росії це волзькі, північні, сі-Бірського і дальневосточ-ні народи: марійці, якути і інші.
Неоязичництво ж завжди має на увазі розрив традиції. Дійсно, можна констатувати факт: слов'янське язичництво померло. Так, в нашому народі століттями зберігалися деякі архаїчні обряди, перед-уявлення про світ, кото-які можна пов'язати з дохристиянськими віруваннями. Звичайно, траплялося «двоє-веріе», існувало т. Н. «Народне христи-анс-т-у», що увібрало в себе недо-торие пережитки язичництва. Все це пояснюється відомою фразою Ліс-кова: «Русь була хрещена, але не освічені». Але можна відзначити і те, що багато що залежить від інтерпретації: деякі свята та обряди отримали християнське переосмислення, були як би «воцерковлені». Наприклад, олії-ка - язичницький звичай дроти зими, стала частиною си-ропустной седмиці перед Великим Постом, часом примирення з ближ-ними і прощення образ. (Саме на цьому слід акцентувати увагу в наше вре-мя, а зовсім не на обряді спалювання опудала, дійсно мають язи-чеський походження і нерідко травмуючим психіку дитини). Так чи ина-че, практично з момен-ту Хрещення Русі світогляд нашого народу стало переважно христи-Андської. Якийсь чітко оформленої язичес-ської традиції не збереглося.
Справедливо-сти заради слід зазначити, що частина неоязичників визнає це і говорить про «ре-конструкції» древніх вірувань, яка, втім, рідко має серйозне наукове обгрунтування. Деякі йдуть і далі, відкрито заявляючи про синкретичності своїх навчань. Однак багато хто стверджує спадкоємство традиції, нібито збереглося таємними волхвами. Тому вони не сприймають приставку «нео-», а або говорять про себе як про язичників, або дають інші назви, най-більш поширене з яких в Росії - рідновіри. Соот-повідно, сама їхня релігія (якщо можливо говорити про неоязичництві як про релігію) напів-чило назву «рідновіри». Поряд з рідновірами, в Росії є і дру-Гії неоязичники - але я говорю саме про рідновірів як най-більш яр-ком і небезпечному напрямку неоязичництва.
Витоки ж російського рідновірства відносяться до 1970-их рр. причому інтерес-но, що його ідеї просувалися не тільки самвидавом, а й видавництвом «Мо-лодая гвардія», яке почало видавати альманахи «Таємниці століть» і «Дорога-ми тисячоліть». Е то знаходило підтримку з боку ЦК ВЛКСМ, в якому вва-талі можливим захопити таким чином молодь. Чималу роль зіграла т. Н. «Велесова книга». з'явилася в середовищі російських емігрантів як нібито першо-ис-цом, що повідомляє про слов'янської історії та віруваннях са-мих древніх вре-Мен. У наступних неоязичників вона отримала статус мало не «свя-щен-ного писання» і до сих пір зберігає своє значення (хоча і не всі сучас-менниє неоязичники спираються на неї). Існує наукове опровер-же-ня цієї книги, але воно набагато менш відомо - так само як псевдонаукові опуси лжеісторіка Фоменко популярні набагато більше, ніж праці серйозних исто-Риков.
Т.ч. можна стверджувати, що принаймні у витоків неоязичництва є в т.ч. і політичні причини.
Серед зовнішніх чинників виникнення і розвитку рідновірства дослід-Ватель А. Гайдуков виокрем-ляет наступні:
При залученні в нео-язичницькі структури нерідко використовуються психологічні прийоми, властиві деструктивних сект. Так, для залучення людей рідновірські групи пропонують взяти участь у святі, зануритися в «народні традиції», вилікуватися від хвороб методами «традиційної медицини». Насправді ж відбувається участь в нео-язи-чеських обрядах, включаючи жертвопринесення - т. Е. В наявності явний обман. Неко-то-які неоязичники здійснюють підміну понять і називають себе «право-слав-ними» ( «славящими правуй»), «старовірами». Серед членів орга-низу-ций в тій чи іншій мірі має місце контроль поведінки, інформації, мислення і емоцій. Формується неоязичницька (а по суті - окультна) сис-тема ценнос-тей, йде постійне нав'язування ідей, пропагованих груп-співай. Світ раз-е-ляется на «своїх» і «чужих». Йде культивування ідей расизму, націона-лізм, шовінізму. У ряді випадків - політична анти-прави-тельст-жавна про-па-Ганді. Можуть бути втручання в особисте життя адепта. Практи-ку-ються ріту-альні дії, спрямовані на підтримання контактів з «бога-ми».
Поряд з організованими формами рідновірства великої шкоди приносить поширення його ідей через літературу, інтернет, мас-медіа, центри руко-рілля бою і т. Д.
Наприклад, серед юнаків певної популярністю користується так звана «слов'яно-горицкая боротьба». розроблена А. К. Бєловим і невід-делимая в своїй основі від нео-язичництва. Відомий боксер А. Повєткін демон-с-т-ра-тивно позиціонує себе як «язичника», подаючи приклад своїм хворів-никам.
Неоязичництво має свою музичну культуру, причому різних стилів: фолк, рок, метал та ін.
Одна з найактивніших (за даними Генеральної прокуратури) екс-тре-містскіх організацій в Росії - «Північне братство» - також руководст-Вова в своїй антидержавної діяльності неоязичницьким вченням, з-е-дінённим з ідеями націоналізму і сепаратизму (гасло: «Русь проти Рос-ці »). Її учасники взаємодіяли через інтернет.
Що може бути ознакою приналежності людини до Неоязичники або захоплення їх вченням? Це можуть бути зовнішні символи: «зірка Сварога», «Коловрат» і різного роду свастики, різні обереги і мініатюрні ідоли; слухання відповідної музики, читання літератури, насиченою неоязи-чес-кою символікою та сюжетами (в т. ч. і художні-кої, фентезійних). Але глав-ное, звичайно, самі ідеї, носієм яких стає людина. Якщо в сво-їй промові він використовує хоча б деякі з основних положень (по су-ти - міфів) нео-язичницької доктрини, цитує характерні гасла, в т. Ч. Мають націоналістичне забарвлення - є всі підстави вважати, що він заражений ідеями неоязичництва . Правда, не завжди цей факт можна своєчасно виявити і належним чином відреагувати.
На жаль, дії влади щодо неоязичництва (як і у випадку з іншими НРР і сектами) далеко не завжди носять упереджувальний характер. Чинів-ники неред-ко воліють їх «не помічати», поки не трапиться якась трагедія. У той же час молодь, що обробляється ідеологами родно-Верія, легко вбираючи-ет їх вчення.
Для того, щоб протистояти цьому залученню, треба, звичайно, не тільки спростовувати неправдиві міфи нео-язичників - необхідно показувати підріст-кам красу й істинність православного християнства.
Вероучітельние положення неоязичників-рідновірів вельми разнооб-різні. Не всі з них вважають себе політеїстами, т. Е. Шанувальниками різних богів - є і пантеїсти, і монотеі-сти, які вважають шанованих ними богів проявами Єдиного Бога. Ба-жественная релігійних концепцій офор-мілась в характерному утвер-дженні: «Скільки рідновірів, стільки і родно-верій». Знайдемо-ди, кален-дарь свят, символіка в різних групах можуть мати дуже великі відмінності. Для неоязичництва характерний крайній суб'єктів-тівізма (кожному родно-віру бог є безпосередньо; людини хтось або щось «веде», його волею хтось керує). Немає об'єктивних критеріїв нравст-вен-ності. Немає і ясних поглядів на сенс життя і посмертну долю людини.
Для порівняння - в християнстві є чітке богословське вчення, взаємо-связа нное з моральними уявленнями і з усім ладом життя. Все христи-ане вірують, що Бог єдиний в трьох Особах - Отець, Син і Святий Дух; Він - Творець все-льон-ної. Ісус Христос - Син Божий, що втілився Бог, який врятував людство Своєю хресною смертю, і Своїм Воскресінням дарував віруючим в Нього перемогу над смертю і дияволом. Ми вступаємо в завіт (союз) з Богом через Хрещення, спа-саемся від гріха, диявола, смерті; знаходимо вічне життя з Богом в Його Царстві. Мета життя людини - добровільне з'єднання з Богом в любові.
Слід також зазначити, що рідновіри мають ряд історичних міфів, які знаходять відгук у патріотично і націоналістично налаштованої молоді. Одні з міфів носять поклади-вальний характер - про древніх сла-вянах, їх історії, побут, віруваннях, обрядах. Інші - негативний: про християн, євреїв і т.д. До офіційної історії, хронології, датуваннями від-носіння у рідновірів скептичне. З літописів і археологічних ис-ліджень приймають толь-ко то, що відповідає їхнім поглядам на істо-рію.
Серед негативних міфів рідновірів можна чітко виділити велику групу антихристиянських. Це міфи, очорняти християнство взагалі і Російську Православну Церкву з усім її історичним істота-ням - зокрема.
Один з основних рідновірських тез: «Християнство - це жи-дов-ська віра». У «кращому» випадку воно оголошується чисто національної іудей-ської релігією, в гіршому - таємним проектом, спрямованим на порабо-щення всього світу. Звичайно, в зв'язку з цим проголошується гасло: «Христі-Анст-во - релігія рабів». На підтвердження цього ними згадується вироб-вільно тлумачиться вираз «раб Божий», а також уявлення про те, що христи-анс-тво поширювалося в першу чергу серед рабів - що з точки зору історії є явним звуженням повноти картини.
Зрозуміло, рідновіри ніяк не можуть обійтися без міфу про те, що князь Володимир вводив християнство на Русі за допомогою масштабного насильства - «хрестив Русь кров'ю». Звичайно, тут необхідний відповідь істориків-специали стов із залученням всього наукового апарату і всіх наявних результатів ис-ліджень. Така відповідь зможе переконати тих, хто сумнівається і спростувати цей міф. Однак можна привести навіть чисто логічний аргумент: якби действи-тель-но мали місце масштабні гоніння на язичників, що носили організований-ний характер, то якщо не літописі, то хоча б «народна пам'ять» зберегла б відомості про це і про тих, хто постраждав від рук гонителів, - а цього не спостеріга-дається.
Цікаво відзначити причини виникнення цієї міфології. Термін «міф» має досить велике смислове навантаження і може вживатися в різних значеннях. З одного боку, міфами є стійкі стерео-типи масової свідомості, викликані високим рівнем до-верчівості при недо-тнього інформованості. Це стосується перш за все до самих нео-язичників-рідновірів: можна припускати, що серед них якраз високий про-цент людей недостатньо поінформованих, але досить довірливих (можна додати - і вельми захоплюються).
З іншого боку, міфи виступають як про-пагандістское кліше, форми-ючий суспільну свідомість. Це відноситься до їх використання в якості пропаганди неоязичницького вчення серед осіб, ще не є членами нео-язичницьких організацій, особливо - з числа молоді.
Підводячи підсумок всьому сказаному, можна зробити висновок хоч і не оригиналь-ний, але від цього не менш важливий. Поряд з усіма заходами, спрямованими на пре-перетин поширення неопоганською ідеології, найдієвішим бу-дет бо-леї важливе - правильне виховання. Прищеплюючи з дитинства любов до ро-дині, со-загальна знання вітчизняної історії, повагу до інших народів, а глав-ное - виховуючи людини як православного християнина, ми можемо бути впевнені-ни, що ймовірність вступу його на слизький шлях неоязичництва многократ-но знизиться.