if ($ this-> show_pages_images $ Page_num doc [ 'images_node_id'])
8 Цензурні і інші обмеження, яке спіткало українську літературу після короткого періоду куценьку свободи на початку 1860-х років, мали драматичні послествія для неї і в принципі були навіть більш тяжкими ніж розгром в 1847 р Києво-Мефодіївського товариства. Тоді заборони грунтувалися більше на особистісної грунті, хоча всіх найбільш значних письменників зачепили; заходи Валуєва, позначені в його сумнозвісному указі, мають вже принциповий характер і стосуються вже всієї української літератури, у якій виривалася з-під ніг грунт для розвитку. Тож не дивно, що циркуляр 1863 року ніби обухом ударив українських письменників, поклавши початок новому антракту в історії їх рідної культури; були роки, напр й, коли вУкаіни не з'являлося жодної книжки українською зике. Одні з літераторів змовкають, інші тим часом шукають можливості для видання своїх творів у Галичині. Так проходить ціле десятиліття, поки, на початку 1870-х років, українська наукова і літературне життя знову відроджуються, зосередившись на цей раз вже в Києві, зокрема, навколо «Південно-західного відділу» географічного товариства, де Антонович, Драгоманов, Житецький, Кістяківський, Михальчук, Русов, Чубинський здійснюють українознавчі ісслеованія в області історії, філології, етнографії, в Києві і одночасно в степовій Україні зароджуються центри українського театрального руху, піонерами якого були Старицькі, Кропивницький і Ів. Тобілевич, тоді ж художня література збагатилася такими яскравими творцями, як Старицький, Левицький, Мирний, а в Галичині Франко. Всупереч всім несприятливим обставинам українська література продовжувала свій розвиток. І одним з її самовідданих трудівників був уродженець Чернігівщини, нащадок збіднілих дворян Александ Якович Кониський, чия творчість, активна общественнолітературная діяльність, яка розповсюджувалась не тільки на Наддніпрянської України, а й на Галичину, залишили помітний слід у розвитку загальноукраїнського літературного процесу. Як відомо, в 1876 р за доносом М. Юзефовича за лаштунками адміністративних органів здійснюються якісь таємні наради, слідства з приводу «упередженого» книгорозповсюдження, які, хоча і «дозволені до друкування цензурою і за змістом не мають антиурядового характеру», але написані на українській мові. За царським указом скликається особливу нараду », щоб обговорити виниклу« небезпечних »ь (міністри Тімашов і Толстой, шеф жандармів Потапов і« таємний радник »Юзефович). Розглянувши донос Юзефовича, «нараду» прийшло до очікуваних вивдам, що «вся літературна діяльність так званих українофілів повинна бути віднесена до прикритого тільки більш-менш пристойними формами посяганню на державну єдність і целостьУкаіни» і що «центр цієї злочинної діяльності знаходиться в даний час в Києві». Корінь крамоли знайдений, доля української словесності вирішена. У той же рік, коли Україна готувалася звільняти балканських слов'ян, в німецькому Емсі підписаний царський указ, що прирікав на смерть словесність одного з найчисленніших слов'янських народів. Ось текст цієї надзвичайної документа. «Государ Імператор в 18/30 день минулого травня височайше повеліти зволив 1) не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те дозволу Головного Управління у справах друку яких би то ні було книг і брошур, виданих за границею на малоросійському наріччі; 2) друкування і видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж діалекті заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам'яток і б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно утримувалося правопис оригіналів; в творах же красного письменства не було дпускаемо ніяких відступів від загальноприйнятого українського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давалося не інакше, як після розгляду рукописів у Головному Управлінні у справах преси; 3) заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі, а також і печтаніе на такому ж текстів до музичних нот ». Здавалося, актом 1876 року поставлений надмогильний хрест не тільки над словесністю, а й над усім українським кульуно-просвітницьким рухом; кінець 1870-х немов би цілком розбив український літературний процес, в Наддніпрянській Україні він і справді завмирає, спроби окремих людей, як Кониський, присікаються репресіями і навіть ці з нестримною енергією люди замовкають. Але так тільки здавалося. І хоча друкарський верстат раптом зник для творів українських письменників, вони знову повернулися в похмурі часи далекого минулого, коли по тихим келіях працювали невпинно безіменні «книжкові спісателі». Це не жарт, адже з біографії Бориса 8
11 освітлених колишніми біографами (зокрема М. Чалим), ретельно обробляв форму викладу, прагнучи зробити його живим і зрозумілим. Він сумлінно вивчив і підсумував то головне, що до кінця 19 століття було відомо про Шевченка, сам зібрав чимало нового біографічного матеріалу. Для свого часу книга Кониського представляла далеко не буденне явище, вона стала етапною в дослідженні життя українського поета. Кілька десятиліть книга ця праця продовжував залишатися найґрунтовнішою й докладною біографією Шевченка. До багатого фактичного матеріалу, зібраного Кониським, не припиняли звертатися нові покоління шевченкознавців. М.С. Шагінян у своїй відомій монографії «Тарас Шевченко» (її перше видання з'явилося в 1941 р) охарактеризувала Кониського як «самого сумлінного біографа Шевченко». Настільки ж високі оцінки дані такими видатними українськими дослідниками як Е. Кирилюк, Є. Шабліовський, В. Бородін, В. Смілянська та ін. В багатогранній літературної діяльності Кониського чільне місце все ж належить художньої творчості. Цілком прав був І. Франко, який, розглядаючи різні сторони діяльності письменника, відзначав, що при оцінці його місця в історії української літератури необхідно брати до уваги саме його художні твори. На фото: могила А.Я. Кониського в Києві Джерела: Франко І. Молода Україна: Частина перша: Провідні Ідеї й епізоді. Львів, 1910 Франко І. Про Житє и діяльність Олександра Кониського. Львів, 1901 М. Сиваченко. ОлександрКоніській i его проза. Передмову до книги «Олександр Кониський. Вибрані твори », К. видавництво« Дніпро », Грані творчості ПЕДАГОГ ТА ПРОСВІТНІК Вибрані сторінки літературної спадщини Олександр КОНИССКІЙ Ранком в Алупці Присвячую Льву Мих. Жемчужникову уривок Се Було во второй половіні квітня в Криму, в Алупці. Я цілу ніч НЕ брикатися спати. Відчініші навстіж вікна и двері на Ганка, я впиваються в собі на повні груди чисте, теплі, вогкувато-м`яких Повітря морське прекрасної країни гірської. Навкруги стояла глибока тиша; вона НЕ только спряла, а наділа мене до тієї роботи, коло якої я тоді працював. Працював я і мозком, и серцем над перебуванням Шевченка на іншому засланні в степу Киргизька. Я цілу ніч писав, цілу ніч стояв перед мене убогий форт темрявній и его змордована муштрою та Нудьга горопашна застави; німо-терпляча вона, неначе та скеля, что на своєму лоні держить форт-тюрму. За скелею реве море Суворов, непрівітне, «Нєвма», та, ревучий, хвілюючі, кідає на берег Журбу-тугу, Ніби хоче ще більш нагнаті скорбот на Бережан и без того смутні, зажуреніх. Я почув, что НЕ только фізічною, но и духовно-моральною стороною я стомлений, кволій; враження Шевченкового перебування на березі Каспія втомили мою душу. Я кинув писати. Очі мої впали на далекий Схід. Ледве-ледве показував там ознака зорі ранкової. Я впавши на канапки и почував, что душа не тільк мучуся, а якась наче Розбита, серце моє поранених. Сон не брав мене, очі НЕ сплющувалісь, вп'явся смороду в море. Перед мене на півдні Було не ті море, что цілу ніч млоїло мене; ні! Перед мене безкраїм килим розіслалося Чорне море, неосяжне, широке, невімовно прінадліве, чарівне. Нерухоме воно; здається, то не вода, а сізоблакітне скло: ген-ген далеко-предалекой, скільки око сягає,
12 горить безкрає море срібнімі іскоркамі дрібнімі. Мені ввижається, что з тих іскорок встають водогаї: встало їх кілька, зняла високо вгору, там злилися в одну масу. Бачу, як та маса вліворуч руйнувала и тече з півдня на Північ, неначе лава та з вулкана. Пліній, бліжчає до мене, від припливли до Алупки, вдарили об Скеля Айвазовського, вкріла ее срібнімі брізкамі и сама десь сховайся, зниклого; чи скеля ее проковтнула, чи дерева прекрасного, художніцькі обсадженого парку, найпаче гонкі, густі кипариси, застують мені Бачити ее. на тому місці, де я Звіков Бачити, де ще за одну, чи две хвилини бачив море, тепер стояла довжезна висока гора ясно-сивого, Ніби молочного, клоччя з розскубаної бавовни. Гора та була така висока, что застувала Бачити блакить над морем. Я не встіг ще добре озирнутися ту чадним гору бавовняну, як вона руйнувала на Північ. Вона усією своєю масою сунув на парк, на сад, на кам`яніцю, де я жив, на ГАНОК, де я стояв. Я почув на Собі Свіжість, немов до тварі моєї Притула хто вогкій рушник. Ось гора бавовняна розлізлася надвоє: одна частина Ніби спиною в саду между деревами проти мене, а друга покотилася яром-долиною на церкву, усю ее обгорнула и закрила. Друга частина за хвилини-ві Почаїв руйнуються повагом, закріваючі собою и палац, и мінарет, та просто на Ай-Петрі. Доки маса плила, я стояв в густому, наче бавовняному або пуховому тумані. Вперше на своєму віку я бачив морський туман. Стоячих в тумані, я Нічого НЕ бачив округ собі ні стіні, ні вікон, ні дверей. Я стояв нерухомости, здівованій. Почував, что на тварі у мене вогкість, що треба ее втертий, но я боявсь відвесті руки з бильця. Нарешті, чи не тямлю з якої РЕЧІ, я Зробив ступін тому, зціпивши особі долонях, заплющів очі и сілкувався міцніш притиснути свои підошві до підлоги, аби впевнітіся, что я Дійсно стою и стою на твердому грунті. Я почував, наче в Голові у мене гуде, наче віскі мені Щось стіскає, чую, что кров по жилах тече швидше, серце б`ється скоріше: чи не бачу, а почуваю что біля мене чіясь постать! Хто се такий? Звідкіль ВІН взявши? Двері моєї світлиці на замку, кудою и куди ВІН прийшов? Розплющую очі и бачу, виразности бачу: попліч мене чоловік СЕРЕДНЯ зросту, голова лиса, клінувата, ЧЛО Широке, думні, очі ясно-блакитні, добрі Такі, ласкаві, як ласка нені; прівітні, як привіт млодої любленіці; вуса густі, Великі, сіві; з-під них знаті тепла, сердешний усмішку; погляд Оксамитова-ніжний, но, як и вся твар, Скорботна-величавий. Хто ВІН такий? Прідівляюся пильно. Боже великий! Та се ж Шевченко, Тарас Шевченко тієї самий, як две краплі води, которого я цілу ніч бачив у думці, пишучи нарис про его перебування в Новопетровське Фронті. Радісно затремтіло моє серце. Глибока, побіжна радість Всього мене пронизала, но вместе с ним я, радіючі, почував себе якось ніяково. Ще більш зросли і мої радощі, и мє дівування, и моя нестяму, коли я вчув, что Долоня его руки лежить на Голові моїй лісій. Я вчув, что з-під долоні его ллється на мене тепло; врешті чую его м`яких голос. Я Сілк почути, розібраті слова его, напружено уші, очі, серце. Ні! Чи не розберу. Я хочу нагнути голову Ближче до вуст его, но одним ментом все зникло. Стою самота, як и стояв. Море чисте, Спокійне; небо голубе, аж паші, сонячне проміння снопом сіплеться в воду, туману ані сліду; только по лістві дерев проти сонця горить різнобарвнімі іскрамі маса дрібніх самоцвітів: то крапліночкі, что туман позбавивши по лісті. А Шевченко? Джерело: Олександр Кониський. Вибрані твори. Київ, видавництво художньої літератури «Дніпро», 1986 Була пора - Знав и я Літа веселі, парубочі; Була пора - любив и я Дивитися в блакитні очі. Була пора - не раз и я Без сну один провівши ночі, Не раз слізьми вмівавсь и я! Через пісні ОТІ дівочі. Була пора, и в мене кров, Мов хвиля в морі, бушувала, Була пора - я знав любов, Була пора - й мене Кохан. 12
13 Тепер не ті; друга пора, Друга любов тепер настала; До світу, Волі и добра Мене на вік опанувала. Біля моря в Криму І Чи не грає безкрає, а тихо шумить, мов свічки по небі, ті зірки горять; за Хвиля хвиля цілує граніт, гонкі кипариси байдужії сплять; лиш кучері з Лівану в далекій чужіні Журлива, Скорботна розмова зняла про край Незабутній, про любу батьківщину Я бачив, что з жалю тремтілі смороду ІІ Одна-одинока Берізка стоит, на гору Ай-Петрі Журлива дивлячись; ні велетні кедри - сусіди Німі, ні мірті пахучі НЕ ваблять ее, фонтани про неї НЕ ма ють ваги. А ген на Ай-Петрі біліють сніги; туди ее думи, туди ее очі пільнують від ранку до темної ночі. Вона спомінає Далекі гаї, де сестри зростають на рідній землі. Коли б ее воля, коли б ее сила - з розкішного парку туди б полетіла ІІІ 13 Дрімає море, вітер спить, суворі гори сном повіті; німує Пишний кедр; мовчить и лавр, немов журбою битий; и тьмяно, сумно круг мене. Осіння Хмура ніч панує, листок ніде НЕ шолохне, в пустім тумані все німує. Отак густа неволі сила своєю тяжкою рукою мене покрив, СПОВ, немов сповівачем, Нудьга. Сімеїз, 1895 Першоджерело «Молитва за Україну» Слова А. Конисского, музика М. Лисенка Боже великий, єдиний, Нам Україну храни,