Лікувальна ефективність ендолімфатичної терапії досить висока, але її застосування не завжди можли-но, особливо в умовах поліклініки або стаціонару дільничної або районної лікарні. Ця «тонка» опе-рація вимагає наявності спеціальних інструментарію і операційної, що викликало необхідність розробки більш простого способу насичення лімфатичної сі-стеми лікарськими препаратамі.В 1983 був запропонований нехірургічний спосіб підвищення вмісту лікарських препаратів у лімфатичну систему, що отримав назву «непри мій ендолімфатичної або лімфотропної терапії ». В результаті експериментальних досліджень, прове-дених на кроликах з дренованим грудним прото-ком, було встановлено, що при введенні ліків в підшкірну клітковину нижньої кінцівки можна збіль-шити кількість надходження його в лімфатичну систему, використовуючи для цього давить манжетку. Ока-залось, що накладення на стегно гнітючої манжетки при-водить до переважного вступу низькомолек-лярного препарату (антибіотика, иммуномодулятора) ч в лімфатичну систему. Це пояснюється перераспр-розподілом руху інтерстиціальноїрідини в сто-рону лімфатичного русла внаслідок місцевого пови-шення венозного тиску. При традиційному введенні препарату під шкіру його концентрація в грудному лим-фатические протоці приблизно дорівнює такої в венозної крові. При накладенні манжети проксимальніше місця введення і створення в ній тиску 35-40 мм рт. ст. концентрація антибіотика в грудному лімфатіче-ському протоці підвищується в 2,5-3 рази.
Крім того, в дослідах з попередніми підшкірним введенням лідазу встановлено, що концентрація антибіотика, введеного в ту ж область, в центральній лімфі в 2,5 рази перевищує концентрацію антибіотика, введеного без попереднього застосування лідазу. Остання служить «провідником» не тільки антибио-тиків, а й інших низькомолекулярних препаратів в лімфатичну систему. Переважне проник-новение розчинених в Лідаза речовин, в тому числі і антибіотиків, в лімфатичну систему з інтерстиціального простору, очевидно, відбувається благо-даруючи зменшення в'язкості гіалуронової кислоти. Ця ймовірність грунтується на здатності гіалуронідази, що є компонентом лідази, розщеплювати ДПА-луроновую кислоту, яка «цементує» з'єднувач-ву тканину. При цьому відбувається збільшення проникними-мости тканин і полегшується рух рідин в меж-тканинних просторах. Гідратація основної речовини сполучної тканини і як наслідок її набухання, т. Е. Розвиток Гидростатич-ського тиску, підсилює проникнення речовин в лімфатичну систему.
Вместестем саме по собі збільшення кількістю-ства антибіотика в цент-ральної лимфе НЕ свиде-ність про концентрації-ції препарату в лімфа-тичних вузлах, а також різних органах і тканинах. Це питання изу-чался в експериментах на собаках. Ре-зультати показали, що накладення гнітючої ман-жетки на стегно або вве-дення лідази призводить до підвищення концентрації препарату в досліджуваних рідинах і тканинах. Че-рез 1 год після введення гентаміцину концентрації-ція його в крові і лімфі приблизно однакова. Од-нако в крові після вка-заних заходів вона в 1,6 рази вище, ніж після внутрішньом'язового введення. При застосований-нии непрямого ендолімфатичного методу со-тримання гентаміцину в парааортальних лімфатичних вузлах в 2,4 рази вище за таку при внутрішньом'язовому вве-ження. Крім того, кількість антибіотика в скелетної м'язі, тканини підшлункової залози, жовчному пузи-ре, стінці кишки, селезінці збільшується в 1,5 рази в порівнянні з таким при внутрішньом'язовому введенні препарату.
Вивчення розподілу антибіотика в різних групах лімфатичних вузлів показало, що домогтися їх найбільшого накопичення вдається при введенні з ура-те сегментарного будови лімфатичної системи. Так, наприклад, для накопичення препарату в лімфатичних вузлах пахвової западини необхідно вводити його в верхню кінцівку, для насичення пахових, парааортальних лімфатичних вузлів - в нижню кінцівку. Таким чином, мається на увазі регіонарна непряма ендолімфатична терапія.
У клінічних умовах була вивчена фармакокінетика антибіотиків різних груп після їх внутрішньо-м'язового і непрямого ендолімфатичного і лімфотропної введення. Лімфотропна антибіотикотерапія дозволяє підтримувати значно більші кон-рації препаратів в крові в усі терміни спостереження в порівнянні з внутрішньом'язовим введенням.
Експериментально-клінічні дослідження позво-лили встановити, що низькомолекулярний антибіотик, введений переважно в лімфатичну систему, досягає більш високих концентрацій в різних ор-Ганах і тканинах у порівнянні з такими при внутріми-м'язової введенні. Так само, як при внутрішньом'язовому введенні, препарат з лімфи надходить в кров. У свя-зи з тим що швидкість руху лімфи по судинах срав-ково не велика, антибіотик надходить в кров з лімфатичної системи періодично, невеликими пор-ціями, що створює позитивну концентрацію пре-Параті в лімфатичну систему і триваліше підтримує його концентрацію в крові . Цим, види-мо, можна пояснити більш високу концентрацію антибіотика в різних органах і тканинах у порівнянні з такою при внутрішньом'язовому введенні.
При дослідженні тканин гнійної рани після лімфотропної введення антіоіотіков в клінічних умовах була виявлена концентрація гентаміцину, в 2,5 ра-за перевищує таку при внутрішньом'язовому введе-нии Остаточний варіант застосування методики лімфотропної терапії в клініці зводиться до слідую-щему. Під шкіру гомілки хворого на кордоні нижньої і середньої її третини по задній поверхні вводять розчин лідазу в кількості 16-32 нмоль / (с # 8729; л) Через 4-5 хв, не виймаючи голки, вводять антибіотик. За кілька мі-нут до ін'єкції лікарського препарату на стегно накладають манжетку, яку роздмухують до досягнень-вання компресії тканин тиском повітря в манжет-ке, що становить 40 мм рт. ст. Манжетку не знімають протягом 1,5 год. Антибіотики слід вводити 2 рази на добу з інтервалом в 12 ч.
При застосуванні лімфотропної терапії антібіоті-ками виявлено три види ускладнень. Частіше за інших спостерігалися ускладнення, обумовлені фізико-хі-востями антибіотика, потрапляння якого під шкіру викликало освіту довго не раса-Сива інфільтратів. Зазвичай ці ос-ложненіем відзначалися при введенні карбенициллина, мономицина і канаміцину. У хворих виникли ослож-вати, пов'язані з технічними похибками при введенні препаратів. Внутрішньошкірне потрапляння високо-токсичних антибіотиків призводило до некрозу шкіри. У деяких хворих спостерігаються алергічні реакції на введення антибіотиків, які купуються де-сенсибилизирующими засобами.
Як було сказано вище, метою ендолімфатичного введення лікарських препаратів є створення їх оптимальної концентрації в регіонарних до вогнища ураження лімфатичних вузлах, а також в віддалений-них лімфатичних вузлах. Стосовно до лімфотропної лікування раціональним виявилося почергове введення антибіотика в обидві кінцівки. Для такого лікування використовували антибіотики трьох груп: полусінь-тетического пеніциліни, аміноглікозиди і цефалоспорини в кількостях, що становлять половину добової терапевтичної дози.
Лімфотропна терапія є високоефективним лікувальним методом при гнійно-запальних захворюваннях м'яких тканин, що дозволяє в комплексі з оперативним лікуванням домогтися якнайшвидшого одужання. Особливо ефективною виявилася лімфотропна терапія при лим-фаденітах.
Гнійно-запальні захворювання органів брюш-ної порожнини. Число гострих запальних заболева-ний органів черевної порожнини, незважаючи на успіхи сов-пасової хірургії, не знижується. Не зменшується і кількість післяопераційних ускладнень. Ситуація ситуа-ція обумовлює гостру необхідність досконалість-вання хірургічних, консервативних і комбінований-них методів лікування гнійно-запальних заболева-ний органів черевної порожнини.
Одне з провідних місць в лікуванні даних захворювань і в попередження-
ванні викликаються ними ос-ложненіем, як відомо, займає антибіотикотерапія. Принципи її проведення по суті мало відрізняються від принципів антибіотико-терапії гнійно-запальних-них захворювань інших локалізацій. При цьому, естест-венно, є цілий ряд тактичних особливостей, в першу чергу спрямованість
них на створення оптималь-ний концентрації препарату в «зацікавлених» від-справах черевної порожнини. Можлива оптимізації лікування шляхом введення лімфотропної терапії на тлі всіх інших хірургічних і міді-каментозних впливів.
Особливий інтерес представляє лікування хворих з вос-палітельним інфільтратом аппендикулярного від-ходіння: лімфотропна терапія у таких хворих дозволила уникнути оперативного втручання.
Таким чином, в комплексі антибактеріальної терапії хворих з ургентної хірургічної патологією органів черевної порожнини лимфотропное лікування повинно зайняти основні позицію.
Гнійно-запальні захворювання кісток і суста-вов. Серед гнійних захворювань остеомієліт займає особливе місце. Це захворювання зустрічається у кожного 10-11-го хворого у відділенні гнійної хірургії. Од-ним з основних лікувальних методів в комплексній тера-ПІІ цих хворих є антибіотикотерапія. В по-останню роки характерно застосування антибіотиків у високих і надвисоких дозах.
При остеомієліті є чіткі патогенетичні підстави для проведення ендолімфатичної і лімфотропної терапії:
1) необхідність придушення пато-генної мікрофлори, яка проникла в лімфатичну систе-му;
2) необхідність посилення бар'єрних і імунних функцій лімфатичної системи. Ці показання є загальними для будь-якого гострого і хронічного воспа-лительного захворювання, але вони особливо актуальні при хронічному уповільненому процесі в кістках.
Зараз отримані позитивні результати прямої ендолімфатичної терапії гострого і хронічного остеомієліту. Лімфотропна ан-тібіотікотерапія сприяє зменшенню і припи-щенію запального процесу. Швидше нормалізується температура, кількість лейкоцитів, зникають болі.
Особливо ефективна лімфотропна терапія при гострому гематогенному остеомієліті.
Насичення лімфатичного русла лікарським препаратом, що виконується через лімфатичну систему нижніх кінцівок, в ряді випадків буває недостатність-але, так як лімфатична система обличчя і шиї, верхніх кінцівок, органів черевної порожнини, малого таза розташована на значній віддалі від магістра-лей лімфатичного русла. У той же час відомо, що саме органна і регіонарна лімфатична мережа в умовах патології страждає в першу чергу. Теоретичний і практичний інтерес представляють способи регіонарної непрямий ендолім-фатической терапії. Перші клінічні застосування регіонарної ендо- лімфатичної терапії показали її перспективність. Висока концентрація препарату, створювана в лим-фатической системі певного регіону, забезпечувала-ет високий терапевтичний ефект при малих дозах препарату, що вводиться.
Отже, лімфотропна терапія не створює сверхвисо-ких концентрацій лікарських препаратів в лімфа-ної системі, не пригнічує функцію лімфоїдних органів. Її застосування особливо показано при нару-шении кровообігу в кінцівках, трофічних яз-вах, гнійно-інфекційних процесах на шкірі, систем-них захворюваннях шкіри.
Перший досвід використання лімфотропної терапії свідчить про те, що цей спосіб введення лікарські-дарських препаратів перспективний і повинен знайти при-трансформаційних змін в клінічній практиці.