Михайло Зощенко: біографія
«Нічого поганого, крім хорошого, не відбудеться», - написав класик і блискучий гуморист Михайло Зощенко.
Здається, саме провидіння вирішило посперечатися з письменником і довести, що він неправий. З Михайлом Михайловичем сталося стільки бід і нещасть, що під їх тягарем прозаїк неодноразово звертався до психотерапевтів. А свою хронічну депресію зробив предметом дослідження і написав книгу, як від неї вилікуватися. Але зазнав фіаско.
Дитинство і юність
Народився український прозаїк влітку 1894 року в Північній столиці в родині дворян Михайла Зощенка і Олени Суріної. Глава сім'ї - художник-передвижник, чия мозаїка і сьогодні прикрашає фасад музею Олександра Суворова в Харкові. Творчою людиною була і мама письменника: до заміжжя Олена Йосипівна виходила на театральні підмостки як актриса. А після, коли один за іншим народилися вісім дітей, встигала писати розповіді, які брала до друку газета «Копійка».
У 8 років Мишу відвели в гімназію. Пізніше в автобіографії Зощенко розповів, що вчився не дуже добре, а на випускному іспиті написав твір на «1», хоча вже тоді мріяв про кар'єру літератора. Сімейство Зощенко ледь зводило кінці з кінцями. У 1913-му після закінчення гімназії Михайло Зощенко став студентом Імператорського університету, вибравши юриспруденцію. Але через рік його відрахували - платити за навчання не було чим. Молодій людині довелося заробляти на життя. Він влаштувався залізничним контролером. Пропрацював рік: грянула Перша світова війна.
У мемуарах Зощенко написав, що «патріотичного настрою» у нього не було. Проте Михайло відзначився, отримавши чотири бойових ордени. Він був неодноразово поранений, а після отруєння газом його «списали» в запас. Але Зощенко відмовився і повернувся на фронт.
література
Михайло Зощенко почав писати в 8-річному віці: спочатку вірші, потім розповіді. У 1907 році, коли йому виповнилося 13, написав оповідання «Пальто». Дитячі враження і сімейні негаразди надали на нього глибоке враження, пізніше знайшовши своє відображення в творах Михайла Зощенка для дітей: «Калоші і морозиво», «Ялинка», «Дурна історія», «Великі мандрівники».
Після революції і демобілізації Зощенко в пошуках заробітку перепробував десяток професій, що відбилося на його творчості і збагатило твори цікавими деталями. У 1919 році Михайло Зощенко відвідує літературну студію, засновану при видавництві «Всесвітня література» і керовану Корнієм Чуковським. Корній Іванович, який ознайомився з гумористичними творами Зощенко, високо оцінив талант літератора, але здивувався, що гумористом виявився «такий сумний людина».
У студії письменник познайомився з Веніаміном Каверін, Всеволодом Івановим та іншими колегами, з якими на початку 1920-х об'єднався в літературну групу, названу «Серапіонові брати». «Серапіон», як називали літераторів в пресі, ратували за звільнення творчості від політики.
В середині 1920-х Михайло Зощенко виявився в зеніті слави. Розповіді «Баня», «Аристократка», «Історія хвороби», «Біда» сповнені самобутнього гумору, Новомосковскются на одному диханні і улюблені всіма верствами суспільства. Літератора просять їх почитати на зустрічах в переповнених шанувальниками аудиторіях. Творчість гумориста високо оцінив Максим Горький. він був захоплений «співвідношенням гумору і ліризму» в оповіданнях Зощенко.
Літературні критики після виходу двох збірок відзначили, що Михайло Зощенко створив новий типаж героя. Це малоосвічена радянська людина без культурного багажу, рефлексує і повний бажання зрівнятися з «рештою людства». Потуги «зрівнятися» смішні і незграбні, але сміх над героєм не злий. Часто прозаїк веде розповідь від імені самого героя, змушуючи Новомосковсктеля краще зрозуміти мотиви вчинків. Критики визначили манеру Михайла Михайловича як «сказовую». Корній Чуковський помітив, що письменник ввів в ужиток нову внутрішньолітературної мова, яку прийняли і полюбили Новомосковсктелі.
Але не все виходить з-під пера літератора Новомосковсктелі приймають із захопленням. Гумористичні оповідання та повісті Михайла Зощенка полюбили, але від письменника чекали продовження в тому ж дусі. А він в 1929 році випустив книгу «Листи до письменника». Це таке собі соціологічне дослідження, що складається з десятків листів літератору від Новомосковсктелей. Книга викликала подив і обурення шанувальників таланту Зощенка, негативну реакцію влади.
Режисера Всеволода Мейєрхольда змусили зняти з репертуару п'єсу «Шановний товариш». З дитинства сприйнятливий Михайло Зощенко занурюється в депресію, яка посилюється після поїздки по Біломорканалу. У 1930-і влада організувала подорож літераторів, розраховуючи, що вони відобразять перевиховання в сталінських таборах «злочинних елементів», його «перековування» в «корисного» людини.
Але на Михайла Зощенка побачене на Біломорканалі справило зворотний ефект - гнітючий, і він написав зовсім не те, що від нього очікували. У повісті «Історія одного життя», що з'явилася в 1934 році, він ділиться похмурими враженнями.
Намагаючись позбутися від депресивного стану, Михайло Зощенко написав повість «Повернута молодість». Це психологічне дослідження, яке викликало інтерес у науковому середовищі. Натхненний такою реакцією прозаїк продовжив літературні дослідження людських відносин, видавши в 1935 році збірку оповідань «Блакитна книга». Але якщо в науковому середовищі твір зустріли з цікавістю, то в партійній пресі Михайла Зощенка затаврували. Письменникові заборонили друкувати твори, що виходять за рамки «позитивної сатири на окремі недоліки».
Прозаїк, стиснутий цензурою, зосередив сили на написанні оповідань для дітей. Вони публікуються в журналах «Чиж» і «Їжак». Пізніше розповіді увійшли до збірки «Леля і Мінька». Через п'ять років світ побачив другий збірник оповідань для дітей, названий «Найголовніше».
В кінці 1930-х Михайло Зощенко зосередив сили на роботі над книгою, яку вважав головним твором свого життя. Роботу над нею він не переривав і в роки Другої світової війни. На фронті 47-річний письменник не був, хоча з перших же днів війни подав заяву до військкомату, зголосившись добровольцем. Але медкомісію письменник не пройшов - його визнали непридатним до військової служби. Зощенко вступив в групу протипожежної оборони і разом з сином чергував на дахах ленінградських будинків, оберігаючи їх від запальних снарядів.
Письменника примусово евакуювали в Алма-Ату, дозволивши взяти з собою багаж не важче 12 кілограмів. Зощенко взяв зошити і рукописи - заготовки майбутньої «головної книги», якій придумав робоча назва - «Ключі щастя» (пізніше змінив на «Перед сходом сонця»). Вага рукописів - 8 кілограмів. Решта чотири - особисті речі та одяг.
В евакуації літератор працював на студії «Мосфільм», де написав сценарії до двох фільмів: «Солдатське щастя» і «Опале листя». Весною 1943-го письменник приїхав в Москву, де влаштувався в редколегію гумористичного журналу «Крокодил». Написана в евакуації комедійна п'єса «Парусиновий портфель» успішно йде (200 вистав за рік) в Ленінградському драмтеатрі.
У тому ж 1943 році перші глави науково-художнього дослідження «Перед сходом сонця» публікуються в журналі «Звезда». Михайло Зощенко писав, що до цієї праці йшов все життя, покладаючи великі надії на розуміння і схвалення книги Новомосковсктелямі і літературними критиками.
Повість Зощенко - исповедальная. У ній Михайло Михайлович, грунтуючись на працях фізіолога Івана Павлова і Зигмунда Фрейда. спробував науково обгрунтувати перемогу над депресією. В автобіографії письменник розповідає про свої дитячі переживання і травмах, пояснюючи меланхолію в зрілі роки тим, що випробував в дитинстві. Ця книга - навчальний посібник для тих, хто, як і Михайло Зощенко, намагався позбутися гнітючих душевних мук.
«Зірці» заборонили публікувати продовження книги, пішли репресії. У партійних виданнях рознесли в пух і прах Михайла Зощенка і журнали, які давали йому трибуну. Журнал «Ленінград» закрили.
Повість розкритикував Йосип Сталін. за ним і Андрій Жданов. назвавши твір «огидною річчю». Критична лайка обрушилася на Зощенко потоком. Книгу назвали «нісенітницею», яка на руку ворогам СРСР. Незабаром з'явилася постанова ЦК ВКПБ, де літератора обізвали «боягузом» і «покидьком літератури». Михайла Зощенка звинуватили в тому, що він не пішов на фронт, хоча той в перші ж дні війни побував у військкоматі. Від нього чекали покаяння.
Посилила гірке становище прозаїка передрук в «Зірці» дитячого оповідання «Пригоди мавпи». В оповіданні раптом побачили сатиру на радянський лад. Разом з Михайлом Зощенко таврували і Анну Ахматову. Щоб вижити і не вмерти з голоду, письменник перекладав на українську мову твори фінських колег. Після смерті генералісимуса Михайла Зощенка прийняли до Спілки письменників, з якого вигнали в 1946-му. Але за наполяганням Костянтина Симонова взяли як перекладача, а не як письменника.
Після недовгої відлиги знову грянув скандал, гоніння почалися по другому колу. Це сталося після зустрічі Зощенко і Ахматової з англійськими студентами, попросив показати їм могили письменників. Британцям пред'явили живих літераторів, бажаючи продемонструвати лояльність радянської влади до «ворожого елементу».
На зустрічі в Будинку письменника в травні 1954 року опальних літераторів запитали про ставлення до постанови ЦК ВКПБ. Анна Андріївна, син якої перебував в ув'язненні, відповіла, що згодна з постановою. Михайло Зощенко заявив, що не згоден з образами і не вважає себе ні зрадником, ні ворогом народу. Почалося цькування в пресі. У 1955 році Зощенко подав заяву про надання пенсії. Але повідомлення про призначення персональної пенсії в 1200 рублів Михайло Михайлович отримав лише влітку 1958 роки за кілька днів до смерті.
Особисте життя
У житті класика було багато захоплень і романів, але один з них, найтриваліший, трапився з Лідією Чалов, яку називають музою письменника. З молодшої на 20 років жінкою Михайло Зощенко познайомився в 1929 році. Чалова працювала у відділі гонорарів «Червоної газети». Зощенко, що перебував на піку популярності, неабияк здивувався, коли дівчина запитала його прізвище.
Зближення відбулося, коли у Ліди загинув чоловік. Письменник підтримав молоду жінку. Незабаром дружба перетворилася в любов. У 1946-му роман припинився з ініціативи Чалов, але збереглася листування говорить про щиру любов Зощенко, що збереглася до Лідії після розставання. В останні роки життя письменника поруч була дружина Віра. Вона похована поряд із чоловіком.
Влада не дозволили поховати класика в музеї-некрополі «літераторської містки» на Волковському кладовищі, де знайшли останній притулок багато українських літераторів. Поховали Зощенко в Сестрорецьку на місцевому кладовищі. Очевидці стверджують, що на обличчі Михайла Зощенка, похмурого при житті, вгадувалася посмішка.
Бібліографія
- Розповіді та фейлетони "Разнотик"
- Розповіді Назара Ілліча пана Синебрюхова
- нервові люди
- сентиментальні повісті
- Листи до письменника
- повернута молодість
- Веселі проекти (Тридцять щасливих ідей)
- Щасливі ідеї
- Безсмертні гастролі Андре Госфікуса
- Особисте життя
- блакитна книга
- Шоста повість Бєлкіна
- Чорний принц
- Відплата
- Леля і Мінька
- Розповіді для дітей
- Розповіді про Леніна
- Перед сходом сонця
16 фотографій: Михайло Зощенко →