Сказати, що Рижова любили всі колеги артисти від малого до великого - нічого не сказати. Серед акторської братії, вже чого гріха таїти, чи не страждає надлишком взаємного пієтету, ви не знайдете людину, яка сказала б про нього не те що погане слово - залишився байдужим при одному згадуванні його імені. Акторів з ім'ям Іван у нас безліч. Але скажеш "Дядя Ваня" - і відразу все розуміли, про кого йде мова, відразу теплішали особи. Так, саме про нього - це Сивочолому, яснооким, завжди привітні та усміхнені людині. І що дуже важливо - дуже мудрого, глибоко знає життя.
Кіностудія Горького колись називалася "Союздетфильм". Там почалося кіно і для мене. Свою першу роль зіграв в 26 років - осавула Сороку у режисерів Матвія Володарського та Миколи Красія. Був такий фільм - "Кубанці". Мені це далося легко, тому що сам - сільський, але московської закваски, - хитро посміхався Іван Петрович. - Була така село, тут неподалік, Зелена Слобода називалася. Ставилася до Московської губернії. До надходження в училище при Московському театрі Революції (нині Маяковського) спробував селянського хлібця. Так що кінь, упряж і все інше мені були знайомі не по студійним етюдів. Потім війна, евакуація в Таджикистан, в Душанбе. Так тоді Душанбе називався. Війна війною, а кіно все одно знімали. Мені довелося навіть в казці тоді зіграти, в "Кощія Безсмертного", у самого Олександра Роу. Разом з Сергієм Столяровим. У актеріще був!
- А як потрапили на "Калину червону" до Шукшину?
- Як як. Я ніколи по кіностудіям не бігав, режисерів за рукав не хапав. Ми з Васею, пам'ятаю, якось зустрілися, маленько випили, поговорили. Він на початку шістдесятих тільки почав сам знімати. Якраз готувався до картини "Живе такий хлопець". Була там така роль - завнефтебазой. Тієї самої базою, на якій Пашка Колокольников, він же - Льоня Куравльов, подвиг свій здійснював на горіла машині.
Так що на "Калину червону" мені потрапляти не треба було, я знав, що для мене в картині роль батька Люби вже написана. Про бухгалтера і колчаковцев там все по ходу зйомки додалося. Шукшин любив в епізодах "неожіданкі", як він їх називав. Та й потім уже, майже через десять років, в "Пічки-лавочки" теж багато придумали по ходу. Жора Бурков, покійний, всіх веселив. Сміялися багато, пам'ятаю, хоч провідник мій там за роллю аж надто серйозний був, прям - до недоумкуватості. Траплялися й такі, ще Сталіним перелякані, сам бачив.
Кінокритики, не змовляючись, в один голос називали Івана Петровича - "шукшінскій актор". Сам Василь Макарович постійно стверджував: "Рижов, як ніхто інший, органічний манері свого народу". Поява Рижова в знімальній групі завжди було знаковою подією. Він ставав таким собі природним камертоном, за яким і налаштовувався творчий процес. Для колег-артистів, особливо для тих, хто молодший, з'являлася прекрасна можливість подивитися і повчитися.
Дядя Ваня, з гіркотою кажучи про нинішній кіно, порадів, правда, тому, що з'явилися цікаві молоді хлопці - актори і режисери. Хвалив Рогожкіна, Лебедєва, Сухорукова, Миронова, з тих, хто постарше, - Гармаша, Чиндяйкіна, Ільїна. На них вся надія. На їхні фільми - про людину, а не бойовики про його розлиту по землі кров.
Йшов до метро "Аеропорт" і все ясніше розумів, що аскетична і далеко не багата життя воістину народного артиста Івана Петровича Рижова, до якої мені пощастило доторкнутися (як же шкода, що це не сталося набагато раніше!), Була у сто крат багатшими і гідніше "крутого буття" і тих - з "мигалками", і багатьох інших, сильно пошкодивши головою в наші "карусельні" роки. Дійсно, прости їх, Господи, бо не відають, що творять, як сказав на прощання дядько Ваня.
У Тетянин день, в Зеленій
при царському, тричі
народився світлоокий людина
і здивував долею