Районування - одне з фундаментальних понять географи-чеський науки. Його сучасне визначення розглянемо нижче, а спочатку відзначимо, що саме загальне традиційне уявлення про районування зводить його сутність до уявного поділу тер-ритор на частини з яких-небудь ознаками. Інтуїтивні по-тортури такого поділу повинні були виникнути ще у древній-ших географів, описували Ойкумену, що диктувалося цілями упорядкування страноведческого матеріалу. Найбільш відомий приклад - так звані сфрагіди Ератосфена (III в. До н.е.) - великі територіальні підрозділи відомої тоді суші, виділені за умовними зовнішніми ознаками. Як наукова про-блема районування бере початок з кінця XVIII - початку XIX ст.
У сучасній географії відомі два погляди на сутність районування. Відповідно до одного з них, якого найбільш пос-ледовательно дотримується Б. Б. Родоман, районування - це «виявлення, виділення, розмежування будь-яких ареалів в будь-якому середовищі» 1. (До районування відноситься, зокрема, виділення контурів на будь-який типологічної карті, складеній за спо-собу якісного фону.) Е.Б.Алаев запропонував вживати в близькому сенсі термін таксонірованіе, який крім райони-вання охоплює ареалірованіе (виділення ареалів) та зони -рованіе (ідентифікацію ділянок території з різною ін-інтенсивність будь-якого явища) 2. Чи не торкаючись понять ареал-вання і зонування, зауважимо, що районування Е.Б.Алаев визначає не дуже чітко: як членування території за критеріями специфіки виділених територіальних осередків і взаємопов'язаний-ності їх елементів, хоча другий критерій заслуговує на увагу.
Науковий досвід, накопичений географією в області райони-вання, особливо природного, дозволяє дати більш суворе і
ний словник. - М. 1983. - С. 118. 128
змістовне визначення цього поняття. Перш за все сліду-ет ввести істотне обмежувальне умова: районування-ня - не всяке територіальне членування, а розподіл визна-ленного, а саме регіонального рівня, об'єктом якого є при-чиною досить великі територіальні утворення з бо-леї або менш складною внутрішньою структурою. Згідно сучас-менним уявленням, існує два основних рівня терри-торіальной диференціації - регіональний і локальний, - які принципово відрізняються не тільки за масштабами відповідних виділів, але і по закономірностям, які лежать в основі їх походження. Ці закономірності розглядаються в гл. 3, поки ж приймемо за відправну точку в якості свого роду аксіоми положення про те, що районування відноситься до верхнього, регіональному, рівню територіальної діфферен-циации.
До сказаного слід додати одне уточнення: об'єктами рай-онирования є поодинокі, або індивідуальні, терри-торіально цілісні освіти, висловлені на мапі одним контуром, яким можуть бути присвоєні власні назви (Кавказ, Мещера, Московська область і т.п.). Типологічні (класифікаційні) об'єднання географічних об'єктів (ґрунтів, ландшафтів, населених пунктів) незалежно від того, виражаються вони на мапі розірваними контурами або (що трапляється рідше) суцільним територіальним масивом, до райо-вання не належать, так само як і ареали (див . нижче).
Складність визначення поняття районування пов'язана з тим, що воно відноситься одночасно і до деякого дії (про-цесії) і до його результату, а крім того, до спеціалізованого напрямку або розділу науки (географії в цілому або окремих-ної географічної дисципліни).
Щоб краще зрозуміти сутність і значення районування, що не-обходимо спочатку внести ясність в поняття про його об'єктах, тобто регіональних, територіальних підрозділах. Перш за все слід мати на увазі, що подібні підрозділи можуть виокрем-ляться за різними ознаками і, отже, будь-якого оди-ного універсального районування не існує. Районувати можна будь-які об'єкти, в розміщенні яких спостерігаються за-закономірності регіональні відмінності, в тому числі окремі когось компонентами ландшафту або галузі господарства. Таким чином, ми отримуємо безліч перекриваються систем районування (кліматичне, ландшафтне, сільськогосподарське і ін.), З-здающіх як би його багатошаровість. Можна говорити про райони-ровании галузевому і комплексному. Останнє викликає наиболь-ший географічний інтерес, оскільки в ньому виражається важлива форма географічного синтезу і тим самим інтегр-онное значення районування. До теперішнього часу сложі-
1. Ареал завжди виділяється по одній ознаці; для регіону
це швидше виняток: хоча одна ознака є визначаю-
щим, практично завжди враховуються супутні. наприклад,
деякі райони можуть виділятися за переважанням чернозем-
них ґрунтів, але відрізнятися один від одного за наявністю або коліче-
тиментом співвідношенням другорядних грунтів (заплавних, з-
лонцов і т.д.).
2. Ареал складається з однорідних елементів, що не запов-
ють його часто нерідко займають лише незначну частину його
площі. Регіон на відміну від ареалу складається з неоднорідних
елементів, в сукупності суцільно заповнюють зайняту їм тер
ритор.
3. Поняття «регіон» передбачає територіальну цілісність,
внутрішню зв'язність, певну просторову струк-
туру. Далеко не всякий ареал відповідає цим ознакам, він може
об'єднувати безліч дискретних, не пов'язаних між собою
об'єктів, часто з дисперсним поширенням.
4. Кожен регіон передбачає наявність інших, суміжних ре-
І повиходили вони того ж класу (грунтових, економічних і т.п.), тобто
є частиною цілісної системи територіального поділу,
утворює континуум на земній поверхні у вигляді особливого
шару або «покриву» (згадаємо поняття ґрунтовий покрив, рости-
вальний покрив). Для ареалу зазначена умова не обов'язково.
Ареали одного класу можуть бути ізольованими один від друго-
го, одиничними, «розірваними» (наприклад, ареали карстових
форм рельєфу, багатьох видів рослин і тварин, в особеннос-
ти рідкісних і ендемічних).
З точки зору системного підходу, ми повинні визнати пер-востепенное значення внутрішніх і зовнішніх зв'язків для форми-вання регіону як цілісного утворення. Використовуючи вікно терміналу монолог Б. Б. Родоман, можна сказати, що регіону повинні бути одночасно властиві властивості коннекціонності, субстантів-ності і асоціативності при наявності відносної однород-ності по строго обумовленим критеріям. У нас немає достатніх фактів для затвердження, що все реально виділяються регіони різних класів і рангів або хоча б їх більшість відповідають цим умовам. Однак є підстави вважати, що найбільшою мірою до них наближаються комплексні фізико-географиче-ські (ландшафтні) і економічні регіони, детально роз-глядають в гл. 3. На регіони цих двох класів поширені-ється поняття про географічні системи. Звичайно, і тут в регі-онах може спостерігатися неоднакова ступінь розвиненості систе-мообразующіх зв'язків, так що іноді правильніше говорити про тен-денції або ступеня наближення регіону до «повної» системі. Все ж і в тих комплексних регіонах, які доводиться рас-розглядати як «неполноразвітие» системи, втілюється вис-ший рівень географічного синтезу поки в двох головних фор-мах - природно і суспільно-географічної. Звідси дол-жно бути зрозуміло інтеграційне, що синтезує значення рай-онирования.
Отже, цілком зрозуміло, що уявлення про районування-ванні як усякому членування території за будь-якими ознаками має мало наукового сенсу. Районування - це система прин-ципов і методів виявлення, делімітації та систематизації всіх можливих регіональних підрозділів (регіонів) земної поверхні, точніше поверхні суші, океанів і океанічного дна. Його, отже, не можна зводити до суто технічної про- процедурі поділу або членування. Районування тісно пов'язане з ура-ням про територіальної диференціації та інтеграції епігео-сфери, яка становить його теоретичну основу. Важливе на-учное значення районування полягає в тому, що воно служить необхідною ланкою у вивченні регіональної структури епігео-сфери. Ці та інші теоретичні питання районування рас-розглядаються в гл. 3. Тут же зупинимося на деяких його мето-дологический аспектах.
З методологічної точки зору ми маємо право розглядати районування як один з головних методів географічного ана-лізу і синтезу. Районування виконує функцію общегеогра-фического методу впорядкування просторового різноманітності в епігеосфери і систематизації територіальних утворень на регіональному рівні, що робить його істотним елементом-те системного підходу в географії.
Необхідно підкреслити діалектичну сутність районує-вання як єдності поділу та об'єднання. У цьому відбивається суперечливе єдність властивостей континуальности і дискретно-сти епігеосфери і відбуваються в ній процесів диференціації-ції та інтеграції. Вказана обставина не беруть до виду багато фахівців, односторонньо визначають районування-ня як поділ, або членування. Тим часом цілісність будь-якого регіону як системного утворення обумовлена інтеграційних-ними процесами різної природи і різних масштабів. Звідси випливає головний методологічний принцип районування, вже давно визнаний ландшафтоведов: районування слід здійсню-вати одночасно «знизу» і «зверху». У перекладі на загально-науковий мову це означає, що при районуванні необхідно поєднувати індуктивний підхід з дедуктивним.
На практиці індуктивний підхід виражається в об'єднанні нижчих територіальних виділів до вищих (починаючи з можли-ності з елементарних одиниць - фацій або урочищ в ландшафт-товеденіі) з послідовними переходами до ідентифікації і сходами все більш високих рангів. Найважливішим інструментом при цьому служить відповідна тематична карта (ландшафтна, економічна та ін.). Серія різномасштабних карт однієї і тієї ж тематики створює об'єктивну основу для вивчення простору-ських співвідношень між таксонами в міру переходу від нижчих щаблів районування до вищих. картографічний
метод застосовується в поєднанні з іншими, в тому числі порівняй-них, Індикаційна, математичним. Поряд з картою весь-ма перспективно використання космоснимков. Дедуктивний під-хід виражається в опорі на відомі закономірності територій-альної диференціації вищого порядку (наприклад, широтну зональність) і на існуючі, нехай ще неточні, схеми макрорайонірованія, як комплексні, так і галузеві. Імен-но в цьому випадку до процедури районування можна застосувати термін розподіл. Воно здійснюється також на основі карт і космоснім-ков з використанням всієї доступної інформації (літератур-ний, статистичної), що дозволяє деталізувати наскільки можливо, а також уточнити вихідну схему. Процес поділу безперервно контролюється «знизу» результатами емпіричної-го дослідження, виконаного індуктивним шляхом. Підсумкова схема районування є, отже, продуктом синте-за обох підходів.
В системі районування будь нижчий таксон відноситься до розташованого вище на таксономической сходах як видове поняття до родового. Районування підпорядковується всім логічес-ким правилам поділу обсягу поняття. Назвемо основні з них.
1. На кожній таксономической ступені слід застосовувати одне
і той же підставу (правило єдності підстави розподілу).
2. Сума виділених регіонів даного таксономічного ран-
га повинна бути дорівнює обсягу діленого, т. е. ієрархічно распо-
лежання вище таксону (співмірність поділу).
3. Виділені регіони не повинні перекриватися, так щоб
будь-яку ділянку території належав тільки одному регіону
(Не перетинання класів).
4. Таксономическая сходи повинна бути безперервною, т. Е.
при розподілі не можна пропускати логічні ступені (безперервне
ність поділу).
Ще роботи по географії