Дік Уїттінгтон і його кішка
Дуже давно, з тих пір пройшло вже років п'ятсот, а то і більше, жив в Англії хлопчик на ім'я Дік Уїттінгтон. Батько і мати його померли, коли він був зовсім маленьким.
Дік був такий малий, що ще не міг працювати. Туго доводилося бідоласі. Обідав він бідно, а снідати часто і зовсім не снідав. Люди в його селі були бідні і не могли йому дати нічого, крім картопляного лушпиння та зрідка черствою кірки хліба.
Але Дік не сумував і відчував себе зовсім непогано. Особливо любив він послухати, що говорять фермери або якісь заїжджі торговці. Щонеділі Дік приходив до сільському трактиру і, примостившись у придорожнього стовпа, стояв і слухав. День бував базарний, і все заходили в трактир випити кухоль-другий елю, а заодно і обговорити угоду або розповісти новини.
Там Дік і наслухався всяких небилиць про велике місто Лондон.
А в ті часи, треба вам сказати, сільські жителі вважали, що в Лондоні живуть одні знатні панове, які цілими днями тільки те й роблять, що співають так танцюють, і що всі вулиці в Лондоні вимощені чистим золотом.
І ось раз, коли Дік, як зазвичай, стояв біля придорожнього стовпа, через село проїжджала велика віз, запряжений вісімкою коней з бубонцями. У трактиру візник зіскочив з козел, щоб випити кухоль елю, і Дік, набравшись хоробрості, запитав його:
- В Лондон, куди ж ще! - відповів візник.
- Ех, от би мені туди потрапити! - зітхнув Дік. І він розповів візникові, що у нього немає ні батька,
ні матері і що йому давно хочеться поїхати в Лондон, подивитися на чудеса, про які він чув. Ну, візник був малий добрий і велів йому сідати поруч на козли.
- А коли в інший раз поїду через ваше село, відвезу тебе назад, - сказав він, і вони рушили в путь.
Добралися благополучно до Лондона і покотили по лондонських вулицях. Дік не втомлювався дивуватися високим башт, багатим соборів та церков. Але йому не терпілося побачити швидше золоту бруківку. І коли візник зупинився у якогось готелю, Дік зіскочив на землю і став озиратися по сторонах. Йому здавалося: варто тільки звернути за ріг, і він відразу побачить бруківку, мощення золотом.
Але він оббігав усі вулиці, а золота не знайшов. Дік втомився, і є захотілося. І ось, змучений, напівмертвий від голоду, він звалився у дверей містера Фітцуоррена, багатого купця. Там його примітила кухарка - презлую жінка.
- Що тобі тут треба, ледачий бродяга? - закричала вона на бідного Діка. - Відбою немає від цих жебраків! Якщо ти не заберешся звідси, я тебе помиями окачу!
Але тут якраз повернувся додому до обіду сам містер Фітцуоррен. Він побачив у своїх дверей брудного і обірваного хлопчика і запитав його:
- Чому ти тут лежиш? Ти ж великий, міг би працювати. Ледар, вірно?
- Що ви, сер! - відповів Дік. - Зовсім я не ледар. Я всією душею радий би працювати, та нікого тут не знаю.
- Бідолаха. Ну, вставай! Ходімо зі мною.
І він відвів його в свій будинок, велів нагодувати гарненько і дати йому посильну роботу.
Дік зовсім щасливо зажив би в будинку цього доброго купця, якби не злісна кухарка. Вона раз у раз говорила йому:
- Пам'ятай, ти підкоряєшся тільки мені. А ну-ка, мерщій повертайся! Вичистив крутив, відмий деко, розпали цей огонь, відкрий трубу, перемити весь посуд, та спритніший, а не те. - І вона замахувалася на Діка черпаком.
Крім того, вона так звикла одне збивати, інше відбивати, що, коли не було м'яса для відбивних, вона била бідного Діка - по голові і плечах - статевий щіткою і всім, що потрапляло їй під руку.
Зрештою про погане її звернення з Діком дізналася міс Аліса, дочка містера Фітцуоррена. І Аліса пригрозила куховарки, що прожене її, якщо вона не стане до Діка добрішими.
Кухарка стала трохи тихіше, зате на Діка звалилася нова біда. Ліжко Діка стояла на горищі, а там і в підлозі і в стінах було стільки дірок, що миші і щурі просто мордували його ночами.
Якось раз Дік вичистив одному пану черевики, і той дав йому за це цілий пенні. Дік вирішив купити на ці гроші кішку. На другий день він побачив дівчинку з кішкою в руках і сказав їй:
- Продай мені кішку за пенні!
- Що ж, беріть, пан! - відповіла дівчинка. - Хоча моя кішка коштує дорожче: вона відмінно ловить мишей!
Дік сховав кішку на горищі і ніколи не забував приносити їй залишки від свого обіду. Не минуло й кількох днів, як миші і щури перестали його турбувати, і він міг міцно спати але ночами.
Незабаром після цього один з торгових кораблів містера Фітцуоррена став готуватися в далеке плавання. За звичаєм, слуги купця могли спробувати щастя разом з господарем і послати за море якісь речі на продаж або гроші на покупку товару. Одного разу купець запросив всіх слуг до себе в кабінет і запитав, що вони бажають послати.
У всіх знайшлося, ніж ризикнути, крім бідолахи Діка. У нього не було ні грошей, ні речей.
- Немає в мене нічого, - сказав бідний Дік. - Ось хіба що кішка ... Я її недавно купив за пенні в однієї дівчинки.
- Так неси свою кішку! - сказав містер Фітцуоррен. - Можеш послати її.
Дік сходив на горище за кішкою і віддав її капітану корабля, сказавши, зітхнувши:
- Тепер миші і щури знову не дадуть мені спати по ночах.
Всі посміялися над незвичайним «товаром» Діка, одна міс Аліса пошкодувала його і дала йому грошей на нову кішку.
Це викликало заздрість у злий кухарки. Вона стала знущатися над ним гірше за попередній і раз у раз колола його злими словами, насміхаючись, що він послав за море кішку.
- Як думаєш, - говорила вона, - дадуть за твою кішку стільки грошей, щоб вистачило на палицю - тебе бити?
І поки він роздумував, дзвони Бау-Черч - а їх в той час було всього шість - почали дзвонити, і Діку здалося, ніби вони говорять йому:
Вернись швидше в Лон-дон,
Уїттінгтон!
Дін-дон, дін-дон!
Лорд-мер Уїттінгтон!
«Лорд-мер - я? - здивувався Дік. - Так я що завгодно витримаю, аби стати лорд-мером і кататися в розкішній кареті, коли виросту великим! Ну що ж, мабуть, повернуся і навіть уваги не стану звертати на калатала і воркотні кухарки, раз в кінці кінців мені судилося стати лорд-мером Лондона ».
Дік повернув назад і, на щастя, встиг проникнути в будинок і взятися за роботу раніше, ніж зла куховарка ввійшла в кухню.