правління і цілі кримінально-правового впливу на злочинність, а також засоби їх досягнення, і виражається в нормах кримінального права, актах тлумачення норм і практиці їх застосування »1. П. Н. Панченко, також чимало займався проблемами кримінальної політики, говорить про політику боротьби зі злочинністю, кримінально-правової, кримінально-організаційної, кримінально-охоронної, кримінально-регулятивної, кримінальної політіке2.
Повністю визнаючи право на існування наведених вище позицій, вважаю, разом з тим, що відбувається кілька штучний поділ одного і того ж явища на два і більше різних. Кримінальна політика нічим не відрізняється від політики кримінально-правової; кримінальна політика не включає в себе політику кримінально-процесуальну або кримінально-виконавчу. Останні - зовсім самостійні частини єдиної державної політики по боротьбі з преступностьюЗ.
Кримінальна політика - визначальна частина політики держави в боротьбі зі злочинністю; саме на її основі формуються стратегія і тактика політики кримінально-виконавчої, кримінально-процесуальної та кримінологічної. пріоритет уго-
2 Див. Панченко П. Н. Радянська кримінальна політика. - Лисичанськ, 1988. - С. 87.
ловной політики виникає з того, що тільки в її рамках вирішуються такі принципові для кожної держави проблеми, як встановлення підстави і принципів кримінальної відповідальності, визначення кола злочинних діянь і видів покарань та інших заходів кримінально-правового характеру за них.
1) визначення принципів кримінально-правового впливу на злочинність, які складаються з принципів кримінального права (в даний час вони виражені в кримінальному кодексі) і принципів правозастосовчої діяльності (принципів невідворотності відповідальності, верховенства діяльності щодо попередження злочинів, економії заходів кримінальної репресії);
2) встановлення кола злочинних діянь шляхом вироблення критеріїв злочинного і караного і виключення з кола злочинних діянь з урахуванням цих критеріїв;
3) розробку загальних засад призначення покарання та інших заходів кримінально-правового характеру, їх застосування і умов звільнення від покарання.
До основних методів кримінальної політики слід, на мій погляд, відносити криміналізацію, декриміналізацію, пеналіза-цію, депеналізацію, диференціацію та індивідуалізацію кримінальної відповідальності.
Криміналізація є віднесення того чи іншого суспільно небезпечного діяння в розряд злочинних діянь з встановленням за нього кримінальної відповідальності.
виття норми або системи норм. На мій погляд, існує тільки одна підстава для криміналізації - існування суспільно небезпечної поведінки, що вимагає кримінально-правової заборони. Принципи криміналізації, що розуміються як її основні ідеї, відправні моменти при її здійсненні, в певній мірі є гарантією від можливих при криміналізації помилок. У число принципів криміналізації входять принципи достатньої суспільної небезпеки кріміналізіруемих діянь, їх відносної поширеності, можливості позитивного впливу кримінально-правової норми на суспільно небезпечну поведінку, переважання позитивних наслідків криміналізації.
Декриміналізація як метод кримінальної політики передбачає виключення кримінальної відповідальності за раніше злочинні і карані діяння.
Пеналізація полягає у встановленні принципів і критеріїв застосування найбільш суворого державного примусу за діяння, які визнаються злочинними; в формулюванні цілей кримінального покарання; у визначенні його видів та розмірів; в реченні інших заходів кримінально-правового впливу, необхідних і достатніх для впливу на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння.
Депеналізація, як антипод пенализации, означає звуження меж державного примусу за скоєні злочинні діяння, виняток окремих покарань з системи покарань, відмова від них в силу їх неефективності, наприклад, від громадського осуду по КК РРФСР I960 р
Диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності як метод кримінальної політики полягає в максимальному врахуванні при залученні до кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів і призначенні покарання ступеню і характеру вчиненого особою злочину, обставин його вчинення та деяких особистих характеристик винного.
Кримінальна політика, як напрямок діяльності і частина внутрішньої політики української держави, має різні форми реалізації, і всі вони в правовій державі, безумовно, носять правовий характер. До форм реалізації кримінальної політики слід віднести правотворчість і правозастосовчу діяльність.
Специфіка правотворчості як форми реалізації кримінальної політики - в тому, що в ньому відбувається збіг компо-
нентов формування кримінальної політики і компонентів її втілення в дійсність. У правотворчості застосовуються всі зазначені вище методи здійснення кримінальної політики. Правозастосовна діяльність носить певною мірою вторинний характер по відношенню до правотворчості, оскільки в основному здійснюється державою через представників державних органів, які самі кримінальну політику не творять, але реалізують. У правозастосовчій діяльності «працює» лише один метод кримінальної політики - метод диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності. Очікувані наслідки кримінальної політики на рівні правозастосування: кожна людина повинна бути твердо впевнений в охороні його прав і законних інтересів; кожен повинен відчувати турботу держави про недоторканність його особистості, про повагу його честі, гідності, репутації; жоден винний у скоєнні злочину не повинен уникнути кримінальної відповідальності, жоден невинний не повинен бути притягнутий до неї.
А А Матвєєва, кандидат юридичних наук, асистент (Московський державний університет ім. М. В.Ломоносова, Київ)