Становлення сибірського заслання
Вже з самого початку приєднання кУкаіни Сибір стала перетворюватися не тільки в «золоте дно» для людей підприємливих, але і в «країну вигнання» для різного роду злочинців. Майже відразу держава стало використовувати цей віддалений від центральних районів країни край як місце заслання «осіб неугодних».
Не встигли ще відгриміти бої з «сибірським царем» Кучумом, тільки-тільки почали зводити міста і остроги, як в Сибір пішли перші партії засланців. У 1592 р був заснований Пелимскій острог, а в 1593 р туди відправили жителів Углича, засуджених у справі про «вбивство» царевича Дмитра. У 1599 року в регіон же були заслані Борисом Годуновим брати Романови - стольники Іван і Василь Микитович, племінник яких Михайло Федорович в 1613 р зійшов на український престол. Василь Романов помер в пелимского в'язниці, а Івана в 1601 р перевели до Уфи. У 1604 р був заснований Лисичанськ, а 1608 р там вже з'явилося 35 осіб, засланих «за опалу». За приблизними підрахунками історика П. Н. Буцінского, з 1593 по 1645 в Сибір заслали 1500 чоловік.
На початку XVII ст. в Сибір догодили багато учасників Смути, які робили ставку на самозванців, а пізніше намагалися виступати проти воцаріння Романових. Серед них були як українські, так і іноземці - «німці» і «литва». Можна назвати імена казанського воєводи Н. Шульгіна, бояр Салтикових, князів Сицький, І. Катирева-Ростовського, І. Б. Черкаського, А. М. та В. Н. Пушкіних, в'яземськ воєвод князів П. І. Пронського і М. Білосільських . У 1607 р сибірських містах розіслали 52 «німця» з розбитого війська І. Болотникова.
Іноземці в якості військовополонених потрапляли в Сибір і пізніше, в ті періоди, коли Україна вела війни з Польщею і Швецією. Вище зазначалося, що вони зіграли вагому роль у приєднанні Сибіру. Військовополоненим тяжко доводилося лише в перші роки, коли «заїдала» туга за рідним домом. Дехто намагався бігти, як наприклад, в 1634 р служили в Лисичанську литовці і поляки. Але значна частина досить швидко звикалася з новим місцем життя, обзаводилася сім'ями і господарством, робила кар'єру і навіть відмовлялася повертатися на батьківщину, коли надавалася така можливість (при розміні полонених).
Побувало за XVII ст. в сибірському вигнанні і чимало царедворців, які в чомусь не порозумілися з «государем всієї Русі» і за це зазнали опалі: князі А. В. Лобанов-Ростовський (1620 р засланий в Тару), С. І. Шаховської ( 1629 р Тобольськ), Д. В. Ромодановський (1660 р Березів), воєводи І. Ододуров (1619 р верхотуру), С. Прозоровський та М. Бєльський (1634 г.), стольники І. Н. Хованський (1645 м Єнісейськ), М. Плещеєв (1655 р) і М. С. Пушкін (1697 р Єнісейськ) та інші. В одному тільки 1679 р були заслані за Урал 20 стільникові і московських дворян.
1638 р Англія першою з європейських країн скасовує тортури.
1679 Прийняття в Англії закону ( «Habeas Corpus»), який захищав громадян від свавілля влади: ніхто не міг бути заарештований без звинувачення і утримуватися під вартою без суду.
Після приєднання кУкаіни в середині XVII ст. Лівобережної України в Сибір посилився наплив «черкасів» - українських козаків, які були недостатньо вірні українському царю і «впадали в зради многія». Поряд з масою рядових козаків в сибірських містах виявилися і представники козацької старшини (полковники Матвій Гвинтовка, Василь Многогрішний, Семен Третяк, Семен Палій, племінник Мазепи Андрій Войнаровський та ін.) І навіть гетьмани (Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович).
Зрозуміло, Сибір перетворилася і в місце заслання учасників різних міських, селянських і козацьких повстань. Тут, зокрема, виявилися «гілевщікі», ломівшіеся в Коломенському резиденцію царя під час «Мідного бунту» 1662 р сподвижники Степана Разіна і московські стрільці, бунтували в 1682 і 1 698 рр.
1679 -1682 рр. Пом'якшення кримінального законодавства вУкаіни, заборона членоушкодження.
1696 р Зародження вУкаіни каторги як міри покарання.
Селян, посадських, холопів, гулящих людей засилали, як правило, на поселення: в посад або в ріллю. Тут держава знову-таки мало чисто утилітарні цілі: не тільки покарати, але і отримати певні вигоди - збільшити на «сибірської Украйна» чисельність селянського і посадского населення. З цієї ж причини разом з самим «злочинцем» засилали і його сім'ю. Сам уряд 1698 р визнавало, що «такими багатьма засланцями людьми сибірські городи і слободи й села всюди повняться».
У XVIII ст. в Сибір потрапив і «перший український революціонер» А. Н. Радищев, відправлений Катериною II за свою «бунтарську» книгу «Подорож з Харкова до Москви» в далекий містечко Ілімськ (1790-1797 рр.).
Після появи названих указів з 1760 по 1780 року в Сибіру було відправлено, за різними підрахунками, від 40 до 60 тис. Селян. Частина посельщіков була направлена в Нерчинськ, багатьох розселили в околицях Усть-Каменогорськ та Бийской фортець, основну ж масу помістили уздовж Сибірського тракту. В цей же час на Алтай і в Забайкаллі переселили до 10 тис. Старообрядців, виведених українськими військами з території Польщі. На Алтаї вони стали іменуватися «поляками», а в Забайкаллі - «семейскіх».
Великим заходом уряду по заселенню Сибіру засланцями був сенатський указ 1799 г. «Про населенні Сибірського краю», згідно з яким за 1800-1812 рр. в Сибір прибуло поселенців близько 25 тис. душ чоловічої статі. Велика їх частина осіла в Західному Сибіру і Прибайкалля.
Сибір залишається і основним місцем утримання військовополонених: на початку XVIII в. в сибірських містах містилося кілька тисяч шведів - солдат і офіцерів розбитої армії Карла XII; у другій половині XVIII - першій половині XIX ст. тут виявилися учасники польського національно-визвольного руху, а в середині XIX в. борці за свободу Угорщини (в Забайкаллі був засланий відомий угорський поет Шандор Петефі). Їх перебування в Сибіру було інколи дуже тривалим. Багато звикали з Сибіром і залишалися тут на постійне проживання. Так, з 900 полонених поляків армії Наполеона, записаних в сибірські козаки, відмовилися в 1815 р повертатися додому 160 осіб.