А ось цей випадок про Кису, абсолютно унікальний. Рано вранці ми прокинулися від гуркоту. Неначе по даху сараю, прибудованого до дачі, кінь проскакав. І тут же ми почули лютий гавкіт собак. Виглянули у вікно: там дві вівчарки сторожа, впираючись лапами в стіну сараю, гавкали і навіть намагалися застрибнути на дах. Підійшов сторож і повів собак. Ясно було, що гналися вони за нашим котом, і він застрибнув на дах. Але де ж кіт? Ніде не було видно нашого Кису. І тут дочка закричала: «Та ось же він!» - і показала нагору.
Кіт сидів на стовпі, що стоїть на межі ділянки. Його чомусь давно вкопали, але дроти не повісили. Був він дуже високий, вгорі затесаний під конус. Майже кожен день прилітала зграя ворон, одна з них сідала на стовп, інші на паркан. Та, що нагорі, починала каркати, як ніби з трибуни виступала. Інші ворони час від часу підтримували її. Так і йшли ці переговори, поки ми не розганяли ці збори. Тоді птиці з незадоволеним криком відлітали.
Ми кинулися до стовпа і стали кликати Кису. Він ніби не чув, мабуть, так був наляканий величезними собаками, що зі страху зумів піднятися так високо. Раніше він такого не робив.
Передова ворона, підлетівши до стовпа, побачила, що її місце зайняте. І ким? Першим ворогом! Ворона обурено закаркала, села на паркан, інші розташувалися поруч. Почалося засідання воронячою думи. Радилися вони недовго.
Раптом все швидко піднялися і почали кружляти над котом. Кот продовжував сидіти. Ми чекали, що буде. Зрозумівши, що ворога їм не зігнати з трибуни, птиці відлетіли подалі і раптом почали зверху по черзі пікірувати на кота, намагаючись клюнути його в голову. Киса закрутив головою, оберігаючи очі. Тут вже ми не терпіли, підбігли і розігнали ворон. Але кіт все ще не хотів спускатися. Ми не знали, що й робити. Потім зайнялися городніми справами. Відволіклися від кота. І тут дочка закричала:
- Він спускається!
Наш Киса, не поспішаючи, злазив зі стовпа. Коли він опинився внизу, дочка підхопила його: «замерз, бідненький», - і понесла його в будинок.
- Що я говорив! - сказав батько, - кішки самі знають, що і коли їм робити.